То батько й син; син — хлопцеві вже літ до сімнадцятьох доходить — викапаний батько.
Кінський тупіт ізнову! Наближається Немезіда в мундирах кінних поліцаїв.
Стався напад на поштовий диліжанс минулої ночі, за п'ять миль звідси, і непокірного подорожнього, що намірився відсіч дати, — вбито. Сина не було вдома — "полював на опосумів" цілісіньку ніч, разом із друзяками.
Поліцаї забирають із собою сина, у наручнях: "Збройна грабіжка".
Батько саме корчував пенька, коли поліцаї примчали. Його нога ще впинається в заступ, що до половини загруз у землю. Батько дивиться, як поліцаї ведуть хлопця до будинку, а тоді, ввігнавши заступа якнайглибше, виважує чималу скибу ґрунту. Поліцаї доходять до дверей його оселі; а він копає далі, наче й не було нічого, наче й не чує розпачливого лементування своєї дружини. Поліцаї роблять трус у хлопцевій кімнаті й виносять звідтам якусь одежину в двох клунках; а батько копає далі. Поліцаї кульбачать одного з фермерських коней і висаджують хлопця на нього. Батько копає. Вершники скачуть поздовж пасма пагорбів, хлопець між ними. Батько не підводить очей; яма навколо пня ширшає; він усе копає й копає, аж поки надходить його мужня маленька дружина й бере його лагідно за руку. Він майже отямивсь і йде слідком за нею до хати, мов слухняний собака.
По тім наступають суд та безчестя, а за ними — іншії лихі пригоди — запалення олегні й легенів у худоби, посуха та злидні.
Гуп, гуп, гуп — падають ізнов удари! Але то не відгук золотошукачевого кайла — то падають грудки землі на домовину його дружини.
Маленьке кладовище, заросле чагарником, а він стоїть, як у камені, та дивиться, як засипають її могилу. Вона померла — серце-бо їй розбилося з сорому та горя.
"Я не можу знести безчестя! Я не можу знести безчестя!" — стогнала вона протягом тих шести тужливих років — адже ж бідаки бувають часом горді.
Але він живе й житиме далі — ох, як багацько треба, щоб розбилося чоловіче серце! Він тримає високо голову й працює з усієї снаги задля дитини, що полишилася, а тая дитина — Байварчик.
Тепер золотомисливець наче вдивляється в привиддя майбутнього. І мариться йому, що стоїть він десь іще — стара, стара людина, — а поруч нього хтось багато молодший; той молодший має Байварчикове обличчя. Ой леле! Ізнову кінський тупіт! Крий боже! Ізнову Немезіда, у мундири кінних поліцаїв убрана!
Золотомисливець падає навколішки в грязюку та глину на дні штреку й благає небеса прикликати до себе його останню дитину раніше, ніж Немезіда прийде по неї.
Довготелесий Том Гопкінс був знаний на золотокопнях яко Том Гаспид. Його профіль, принаймні з одного боку, таки й справді нагадував профіль саркастичного Мефістофеля; але другий бік його обличчя, як і всенька його щира вдача, не крили в собі нічого гаспидського. Вид йому прикро надвереджено, ще й одного ока бракує — втратив-бо його під час вибуху в якійся старій балларатській копальні. Очну ямку закрито зеленою поліпкою, що надавала сардонічного виразу неушкодженим рисам його обличчя.
Том був бідний на розум, нудний, добротливий англієць. Трішечки язиком спотикався й мав дивну звичку вкидати слівце "еге ж" до своєї мови саме тоді, коли слівця того конче було треба, щоб заповняти паузи, що до них спричинялося його заїкування; а втім, це з комарову ніжечку допомагало йому в розмові — частенько-бо й на тому короткому "еге ж" він затинався.
Сонце вже стояло на вечірнім прузі, і його жовте проміння освітлювало вершечки молоденьких дерев у Золотому Ярі, коли надійшов Том стежкою, що схилом західного пагорка вниз ізбігала. Том був убраний у звичайний одяг — полотняну сорочку, молескінові штани, вицвілий капелюх, камізельку та незграбні черевики. На плечі ніс він кайло, простромивши його крізь дірку в держалні короткої лопати, що висіла в нього за плечима, ще й тримав великі ночовки під пахвою. Він зупинився проти шахти з коливоротом і привітався до хлопчика своїм звичаєм:
— Ось ну… чуєш, Байварчику!
— А що там, Томе?
— Я бачив молоду… еге ж… сороку, отам у хащі… а чом би тобі її не впіймати, ге ж?
— Не можу покинути шахти: батько тамечки, внизу.
— А звідки твій батько довідавсь, що там є… еге ж… коштовний пісочок у тій старій шахті?
— Бачив старого Корні у місті минулої суботи, а той сказав, що там ніби дещо є… ніби — варт шкурка за вичинку, — працюйте, мовляв. Тож і працюємо цілісінький ранок.
Том підступив ближче і, впустивши з гуркотом своє знаряддя додолу, підтяг на собі молескінові штани й сів напочіпки.
— Що це ти робиш… еге ж… на тій табличці, Байварчику? — спитався він, витягаючи стару череп'яну люльку й запалюючи її.
— Рахунки, — відповів Банварчик.
Том помовчав, пахкаючи люлькою помаленьку.
— Мало пожитку з того! — мовив він по паузі, вмощуючись на купі глини й випростуючи ноги. — Наука — то марна річ.
— Чи чувано таке? — скрикнув хлопчик. — Та що це ви кажете? То, на вашу думку, невигідно вчитися читати, писати й лічити?
— Байварчику!
— Зараз, татку.
Хлопчик підійшов до коливорота й спустив цебер. Том хотів пособити малому тягти цебра нагору, але Байварчик, гордий з того, що трапилася нагода появити себе здатним до важкої роботи — та ще й перед другом! — намігся-таки, що крутитиме корбу сам.
— З тебе буде колись… еге ж… дужий чолов'яга, Байварчику, — сказав Том, ставлячи цебер на землю.
— Ого, я міг би витягти геть більше, аніж накидав батько. Гляньте, як я вишмарував держално! Тепер котиться, як на олії! — і хлопчик рвучко крутнув держално, аби показати, що він має рацію.
— А чого це тебе прозвано Байварчиком? — поцікавився Том, коли вони знов посідали там, де перше сиділи. — Тебе ж насправді не так звати… ге ж?
— Ба ні, мене звати Гаррі. Один золотомисливець казав, що я ніби острівець ув океані для батька й матері, — тож мене й прозвали Острівцем, а тоді вже Байварчиком.
— Ти мав брата… еге ж… мав колись, еге ж так?
— Атож; е-е, та це було ще перед тим, як я вродився. Він помер, а матінка все казали, що й самі не тямлять, чи він же таки помер насправді; коли ж батько кажуть: чи так, чи, може, інак, а для них він однаково що помер.
— І твій батько мав брата також. Чи ти коли… еге ж… чував про нього?
— Атож, чув якось, як батько з матінкою про нього гомоніли. Пригадую щось такого, ніби батьковий брат устряв у колотнечу в якійсь корчомці, а там, саме на той час, людину вбито.
— А твій… еге ж… батько… еге ж… любив його?
— Чув якось, як батько казали, що любили нередніше, — але все те минулося.
Том пахкав мовчки люлькою і, здавалося, слідкував за темними хмарами, що, мов погребний похід, ген-ген на заході пропливали. А тоді щось промовив стихенька, десь приблизно таке:
— Все, все… еге ж… минулось.
— Га? — запитав Байварчик.
— О, то дарма… еге ж, еге ж… то пусте, — відказав Том, отямившися з задуми. — Чи це, бува, не часопис вистромився он з кишені батькової куцини, Байварчику?
— Атож, — відповіло хлоп'я, видобуваючи часописа.
Том узяв і якусь мить пильно на нього роздивлявся.
— Ось тутечки стоїть щось про нові золотокопні, — сказав Том, показуючи пальцем на кравцеву рекламну оповістку. — Я хтів би, щоб ти… еге ж… щоб ти прочитав мені цеє, Байварчику; очі мої недобачають, та й друкують ниньки так дрібнесенько, що й радий би прочитати, та ніяк не втну.
— Ні, це не те, — мовив хлопчик, узявши часописа, — це щось за…
— Байварчику!
— Постривайте, Томе, батько мене кличуть.
Хлопчик підбіг до шахти, упнувся руками й чолом у барана коливорота й нахилився, аби дочути, що його батько каже.
Аж несподівано вражий баран повернувся; маленьке тіло бехнулося двічі об стіни шахти й упало Мейсонові до ніг, де й завмерло, лежачи непорушно!
— Мейсоне!
— Чого?
— Поклади його в цебер та прив'яжи до мотуза своїм паском.
Минуло кілька секунд, і…
— Берися, Томе!
Тремтячі Томові руки стискали держално через превелику силу, а проте він так-сяк крутив тую корбу.
Незабавом з'явилося хлопчикове тіло — нерухоме, змокле, ще й глиною замащене.
Мейсон вибирався вгору східцями в шахтовій стіні.
Том обачливо відв'язав хлопчика й поклав його попід деревця на траву, а тоді зітер глину та кров з дитячого чола й хлюпнув на нього каламутною водою.
Затого Байварчик важко передихнув і розплющив очі.
— Ти, нівроку тобі… еге ж… добряче розбився, Байварчику?
— Спи… спина переламалася, Томе.
— Не так уже й кепсько, старий… еге ж… минеться…
— Де батько?
— Здіймається по сходах.
Хвилина мовчання, а тоді…
— Татку! Татку! Мерщій, татку!
Мейсон виліз на поверхню, підійшов і вклякнув по другий бік хлопчика.
— Я, я… еге ж… я збігаю по бренді, — сказав Том.
— Не варто, Томе, — озвався Байварчик. — У мене все попереламувалося.
— Тобі ліпше, маленький?
— Ні… я… по… помираю, Томе.
— Не кажи такого, Байварчику! — мовив, тяжко зойкнувши, Том.
Коротке мовчання, і раптом хлопчикове тіло скоцюрбилося з болю. Але швидко розпросталося. Він лежав нерухомо, а потім мовив зовсім спокійно:
— Прощайте, Томе!
Том надаремне поривався щось сказати…
— Байварчику! — ледь вимовив він…
Хлопчик повернувся й простяг руки до мовчазної постаті із закам'янілим обличчям, що вклякнула біля нього з другого боку.
— Татку… татку… я помираю!
Тяжкий стогін вихопився Мейсонові з грудей, а тоді все затихло.
Том скинув капелюха, щоб утерти спітніле чоло, і його спотворений вид якимось нез'ясненним чином скидався на обличчя тієї, мов з каменю тесаної людини, що стояла напросто нього.
Хвилину вони дивилися один на одного понад тілом дитини, що лежала між ними, а тоді Том мовив стиха:
— А він нічогісінько й не знав.
— То що з того? — кинув Мейсон хрипким голосом і, підійнявши мертву дитину, подався до хати.
Тяжко засмучена купка людей зібралася перед Мейсоновою хатиною наступного ранку. Мартінова жінка поралася тут цілісінький ранок, даючи лад у господі, і зробила все, що спромоглася. Одна жінка єдину білу сорочку свого чоловіка на саван порвала і таким побитом, завдяки тим жінкам, маленьке хлопчаче тіло виглядало охайно і навіть привабливо в нужденній халупчині.
Один по одному скидали золотомисливці свої капелюхи й, згинаючись, заходили до хати крізь низенькі двері.
Мейсон сидів мовчки в ногах тапчана, підперши голову рукою, і стежив за відвідачами якимось дивним, непритомним поглядом.
Том вибігав усеньке селище, шукаючи за дошками на труну дитині.
— Це вже останнє, що я ще можу… еге ж… зробити для нього, — сказав він.
Наостанку, впавши в розпуку, він подався до Мартінової дружини, щоб нараяла його, що має робити.