Дівчина сказала, що це були тесля, електрик, службовка, рознощик, учитель, служниця.
Вони спустилися до ставка й сіли в човен. Сальвадор скинув куртку, засукав рукава. Дівчина занурила в воду руки й примружила очі. Тихо насвистуючи, Сальвадор почав гребти. Потім він поклав весла і обняв дівчину за коліна. Вона розплющила очі, поправила спідницю. За хвилину вони повернулися на берег, і дівчина сказала, що їй час іти додому обідати. Вони домовилися, що зустрінуться завтра об одинадцятій, коли зачиняється каса кінотеатру.
Сальвадор зайшов до кафе "Кікос" і почав шукати між столиків з металевих трубок та пластику своїх друзів. Побачивши в глибині залу сліпого Макаріо, він попрямував до нього. Макаріо попросив його вкинути в музичний автомат монету. Незабаром прийшов Альфредо. Вони замовили собі курча з юкою, пиво і слухали пісню, в якій співалося про невдячну дівчину, котра покинула свого хлопця заради іншого, гарнішого. Потім вони, як завжди, почали згадувати свої юні літа і, звичайно, Росу та Ремедіос, найвродливіших дівчат в усій окрузі. Ма— каріо пустив їм шпильку, й Альфредо сказав, що теперішні хлопці страшенні задираки — ходять з ножами і таке інше. От вони були зовсім інакші, а якщо по правді, то й трохи наївні. Він згадав, як одного разу ватага Полі запропонувала їм зіграти в футбол тільки для того, щоб поперебивати їм ноги. Все скінчилося бійкою на пустирі біля вулиці Мірто. Макаріо добре грав у бейсбол, і дружки Полі аж очі вирячили, коли побачили, як він ударив битком. Макаріо сказав, що відтоді всі визнали його своїм, а Сальвадор висловив припущення, що вони визнали його, мабуть, тому, що він умів робити гримаси — поводити очима та ворушити вухами, і всі аж кишки рвали зо сміху, дивлячись на нього. Макаріо зауважив, що коли хтось і реготав тоді, то це він. Коли йому було всього десять років, батько сказав, що він може не турбуватися про своє майбутнє — йому ніколи не доведеться працювати, що справи на їхньому миловарному заводі йдуть гаразд. Тоді Макаріо вирішив зайнятися спортом, щоб нікого не боятися. Він сказав, що радіо для нього було справжньою школою і що саме звідти він запозичив усі свої жарти й анекдоти.
Потім вони згадали про свого друга Раймундо, трохи помовчали й ще замовили пива. Сальвадор подивився у вікно й сказав, що якось увечері вони поверталися разом з іспитів і Раймундо попросив розтлумачити йому деякі алгебраїчні премудрості. Перед тим, як попрощатися, вони на хвилинку зупинилися на розі вулиць Сульїван і Амон Гусман, і Раймундо сказав: "Коли б ти знав, як мені лячно йти через цей квартал. Тут немовби кінчається наш. район, а що діється за ним, я вже не знаю. Ти мій друг, і через те я тобі в цьому признаюся. Слово честі, мені так лячно йти через цей квартал".
Альфредо згадав, що, коли він закінчив школу, батьки подарували йому старий автомобіль, і друзі всією компанією вирішили відсвяткувати цю подію. В той день вони відвідали багато дешевих кабаре й були вже добряче напідпитку. Раптом Раймундо сказав, що Альфредо не вміє як слід керувати машиною, і почав вимагати, щоб той дозволив йому сісти за кермо. Вони помінялися місцями, й автомобіль перекинувся на вулиці Реформи. Раймундо сказав, що хоче вирівняти машину, але дверцята раптом відчинились, він випав на бруківку і скрутив собі в'язи.
Потім вони розплатилися і розійшлися.
Сальвадор дав після обіду три уроки. Руки його були вимащені крейдою, бо він малював на дошці карту Республіки. Коли уроки закінчилися й діти пішли додому, він пройшов поміж рядами парт і сів за останню з них. Зі стелі на довгому шнурі звисала лампочка. Він уважно розглядав різноколірні лінії, які позначали гірські пасма, тропічні водопади, пустелі, плоскогір'я. Він ніколи не міг похвалитися хистом до малювання: Юкатан у нього вийшов надто великий, а Нижня Каліфорнія — надто маленька. В класі пахло тирсою і шкіряними ранцями. Раптом у дверях з'явився учитель п'ятого класу Крістобаль.
— Як ся маєш? — запитав він.
Сальвадор підійшов до дошки і мокрою ганчіркою стер карту. Крістобаль вийняв пачку сигарет, і вони закурили. Підлога рипіла у них під ногами, поки вони прибирали в скриньку шматочки крейди. Потім вони сіли, очікуючи, поки прийдуть інші вчителі. Нарешті поприходили всі. Останнім прийшов директор.
Директор сів на стілець, який стояв на підвищенні, а вчителі — за учнівські парти. Директор блимнув на них своїми чорними очима, вчителі теж глянули на нього. Обличчя у всіх були смагляві, на всіх були сині сорочки й темно-бузкові краватки. Директор сказав, що ніхто з них не вмирає з голоду, що кожен має роботу. Вчителі невдоволено загули. Один сказав, що після двох змін у школі він ще мусить продавати в кінотеатрі квитки, молода вчителька заявила, що вечорами вона працює в "Санта-Марія-ла-Ремонда", ще інший учитель повідомив, що він випускає газету на власні заощадження, і що він прийшов сюди тільки із солідарності. Директор сказав, що вони можуть утратити стаж, пенсії, ба навіть свої місця, і попросив їх не ризикувати. Але всі підвелися і вийшли. Сальвадор побачив, що вже пів на сьому, отож вибіг на вулицю і, швидко лавіруючи поміж машинами, сів у першу ж, яка зупинилася на його прохання.
Вийшов він біля Соколо і попрямував до контори Ольмедо. Торібіо сказав, що йому доведеться трохи почекати, бо машина буде тільки о сьомій. Прихилившись до стінки диспетчерської й розгорнувши карту Мехіко, Сальвадор заходився пильно вивчати її. За хвилину він згорнув карту і почав перевіряти зошити з арифметики.
— Як, по-твоєму, краще їздити — через центр чи околицями? — запитав він Торібіо.
— Звичайно, околицями, але на це йде більше бензину. Май на увазі, за бензин платиш ти.
Сальвадор усміхнувся.
— Мабуть, грінго біля готелів дають непогані чайові.
— А ось і твоя машина прийшла,— сказав Торібіо, висунувши голову з віконця диспетчерської.
— Ти що, новачок? — голосно запитав огрядний водій, який сидів за кермом.— На, тримай. Першу швидкість умикай якомога м'якше, бо вона інколи заїдає. І щільніше зачиняй дверцята, бо вони ні к бісу не годяться.
Сальвадор сховав зошити й сів за кермо. Ганчіркою протер брудну баранку. Потім вийшов з машини і провів ганчіркою по вітровому склу. Знову вернувся в машину і прилаштував дзеркало так, щоб воно було на рівні очей. Рушив. Підняв прапорець. Долоні відразу спітніли. На проспекті 20 Листопада його незабаром зупинив якийсь чоловік і попросив підвезти до кінотеатру "Космос".
Чоловік висів біля кінотеатру, і тут у віконце машини просунув голову Крістобаль.
— Оце так несподіванка!
Сальвадор запитав, що він тут робить. Крістобаль відповів, що йде до друкарні сеньйора Флореса Карранси на Рібера-де-Сан-Косме, і Сальвадор запропонував підвезти його; Крістобаль швидко сів у машину, але попередив, що обов'язково заплатить.
— Про що ти балакаєш! — засміявся Сальвадор.
Вони заговорили про бокс і, зрештою, домовилися, що підуть разом у п'ятницю на стадіон "Арена Мехіко". Сальвадор розповів йому про своє знайомство з дівчиною, яку зустрів уранці. Крістобаль почав розказувати про учнів п'ятого класу, але в цей час вони під'їхали до друкарні. Сальвадор зупинив машину і висів разом з Крістобалем.
Вони увійшли у вузькі двері й спинилися в темному коридорі. Друкарня містилася в самому кінці цього коридору. їх прийняв сеньйор Флорес Карранса. Крістобаль запитав, чи готове замовлення. Складальник зняв козирок і, ствердно хитнувши головою, подав йому аркуш, весь змережаний чорними й червоними рядками. На аркуші було надруковано заклик до страйку. Друкарі вручили їм чотири пачки таких аркушів. Сальвадор узяв дві з них і попрямував до виходу, а Крістобаль залишився оформити рахунки. Сальвадор знову опинився в довгому темному коридорі. До нього долинав гуркіт автомобілів, які снували по Рібера-де-Сан-Косме. Коли він дійшов до середини коридору, то раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку.
— Спокійно, спокійно,— сказав йому хтось.
— Вибачте,— сказав Сальвадор.— Тут так темно.
— Темно, кажете? Звичайно, темно, якщо ви самі все затемнюєте. Чоловік застромив у рот сигарету і всміхнувся.
— Добрий вечір, сеньйоре,— тільки й спромігся сказати Сальвадор.
Але рука, як і до цього, лежала в нього на плечі, і незнайомець сказав йому, що він, мабуть, єдиний з усіх жалюгідних учителів, який не знає його. Сальвадор уже почав обурюватися, мовляв, він дуже поспішає, і тоді цей тип сказав:
— Д. М. Чув про такого? Це я.
Сальвадор побачив, як біля виходу на вулицю зажевріли вогники чотирьох сигарет. Він притиснув пакунки до грудей і озирнувся — біля дверей, які вели в друкарню жеврів ще один вогник.
— Д. М. Той, що відлучає діток від матерів. Отак-то. Ти, мабуть, чув про мене?
Сальвадор почав звикати до темряви. Він уже бачив обриси капелюха на голові в цього типа і руку, яка простяглася до пакунка.
— Отже, ми вже відрекомендувалися один одному. А тепер давай сюди пакунки, нікчемо!
Сальвадор відштовхнув руку й зробив кілька кроків назад. Сигарета, яка жевріла в кінці коридору, поволі наближалася.
Сальвадор озирнувся.
— Пустіть мене.
— Ви несете листівки?
— Так, сеньйоре.
Він відчув на своїй потилиці жар вогника сигарети. Потім до нього долинув крик Крістобаля. Він кинув пакунок і вільною рукою вдарив в обличчя цього типа. Вогник сигарети обпік йому долоню. Обличчя, умите пасокою, грізно насувалося на нього. Стиснувши кулаки, Сальвадор обернувся і раптом побачив у руці чоловіка ніж. Та він уже нічого не встиг зробити — ніж по саму рукоять увігнався йому в живіт. Він іще побачив, як той, що вдарив його, сховав ніж у кишеню і ляснув пальцями. Тієї ж миті, мов підтятий, Сальвадор упав на підлогу.
З іспанської переклав Дмитро АНДРУХІВ