Ти повертаєш голову — поруч дівчина, але стоїть вона так близько, що можна розгледіти лише її обличчя; та й підійшла вона так несподівано, так тихо, що ти нічого не почув, хоч іноді ми чуємо, відчуваємо нечутне, бо воно владно бринить у нашому серці.
— Я ж вам казала, що вона повернеться.
— Хто?
— Аура. Мій друг. Моя племінниця.
— Добрий день.
Дівчина схиляє голову і стара, ніби наслідуючи її, робить те саме.
— Це сеньйор Монтеро. Він житиме в нас.
Ти відступаєш трохи вбік, щоб світло від свічок не заважало дивитися на дівчину. Повіки її опущені, схрещені руки лежать на колінах; вона ховає погляд. Та ось обережно, немов боячись яскравого світла, вона підводить повіки, і ти бачиш її очі; здається, перед тобою безмежне море, воно то вирує, то враз заспокоюється і стає зеленим. Ти дивишся в них, і кажеш собі, що це лише очі, просто гарні зелені очі, ти вже зустрічав такі і ще зустрінеш. Але ж ні, ти не помилився: в цих очах справді вирує, міниться море, неначе марево, що може привидітись і відкритися тільки тобі.
— Гаразд. Я житиму у вас.
2
На обличчі старої з'являється усмішка, сеньйора навіть хихоче й каже, що задоволена з твоєї згоди і що дівчина покаже тобі кімнату, а ти думаєш про обіцяні чотири тисячі песо, про майбутню роботу, яка тобі, мабуть, сподобається, бо ти любиш копатися в старих рукописах, забувши про біганину, переїзди, надокучливі й неминучі зустрічі. Заглиблений у такі роздуми, ти йдеш слідом за дівчиною; зненацька ти завважуєш, що не бачиш її, а тебе веде шарудіння її спідниці, рипучий шурхіт тафти — і тобі хочеться знову побачити її очі. Ще не призвичаївшись до півтемряви, ти підіймаєшся сходами слідом за шурхотом нагору. Ти тільки встигаєш подумати, що тепер десь близько шостої вечора, аж тут Аура штовхає якісь двері, — вони теж не замикаються, — і тебе осліплює злива світла, що заповнює кімнату. Дівчина швидко відступає вбік.
— Ось ваша кімната. За годину чекаємо вас на вечерю.
Шурхочучи тафтою, вона пішла, а тобі і не пощастило заглянути їй в очі.
Ти причиняєш за собою двері і зводиш погляд на величезне — на всю стелю — вікно. Ти всміхаєшся: навіть надвечір тут завжди буде світло, не те що в усьому домі, де панує морок. Підбадьорений, ти пробуєш, чи м'який матрац на позолоченому ліжку, й оглядаєш своє житло: червоний вовняний килимок, оливкові, з золотом шпалери, червоне оксамитове крісло, старий письмовий стіл, горіховий, з зеленою шкірою, старовинна гасова лампа — вона м'яко світитиме тобі, коли ти працюватимеш вечорами; низько над столом — полиця, досить лише простягнути руку; книжки в грубих оправах. Ти підходиш до інших дверей, штовхаєш їх і опиняєшся у ванній кімнаті — такі можна побачити лише в будинках минулого століття: порцелянова ванна на чотирьох ніжках, розмальована квіточками, голубий умивальник, глек, незручний ватерклозет. Тут-таки, поруч з умивальником, стоїть одежна шафа, теж горіхова, з великим овальним дзеркалом, в якому ти бачиш себе. Густі брови супляться, від подиху дзеркало вкривається туманом, і ти, стримуючи подих, заплющуєш свої чорні очі, а коли знову розплющуєш їх, туман уже розтанув. Ти пригладжуєш рукою своє темне волосся, торкаєшся пальцями рівного носа, запалих щік. Обличчя в дзеркалі знову тьмяніє: твої губи шепочуть ім'я дівчини — Аура.
Ти лягаєш на ліжко, викурюєш дві сигарети і дивишся на годинник. Потім встаєш, одягаєш піджак, проводиш кілька разів гребінцем по волоссю і штовхаєш двері. Намагаєшся пригадати, яким шляхом прийшов сюди. Якби двері не причинялися, світло помогло б знайти дорогу, але нічого не вийде: пружина одразу зачиняє їх. Можна було б узяти з собою лампу, однак ти відмовляєшся від цієї думки, боячись порушити вічний морок цього дому. Доведеться змиритись і звикати. Витягши вперед руки, ти обережно, немов сліпий, ступаєш уздовж стіни і несподівано наштовхуєшся плечем на електричний вимикач. Сліпучий спалах, якусь мить ти стоїш, кліпаючи очима, посеред довгого й порожнього коридора і раптом у кінці його бачиш кручені сходи з поручнями.
Ти рушаєш униз, рахуючи східці: ще одна звичка, яку доведеться засвоїти в домі сеньйори Льоренте. Внизу ти зненацька відсахнешся, зустрівши погляд червоних очей, та кролик вмить повертається і тікає геть.
Швидко проходиш передпокоєм, бо Аура з канделябром у руках уже чекає на тебе в прочинених дверях, що тьмяно поблискують склом. Усміхаючись, ти поспішаєш до неї і враз зупиняєшся: звідкись долинуло жалісне нявкання. Що це, коти? Та Аура вже поруч, і ти рушаєш слідом за нею.
— Так, це коти, — скаже Аура, — в цій частині міста сила-силенна мишей.
Ви входите до великої зали: меблі обтягнуті матовим шовком, у серванті за склом порцелянові статуетки, годинники з музикою, прикраси, кришталеві кульки; перські килими, картини з пасторальними сценами, на вікнах довгі зелені завіси. Аура також у зеленому.
— Вам у нас подобається?
— Так. Але мені треба забрати свої речі з квартири, де я…
— Не треба. Слуга вже пішов по них.
— Не варто було завдавати собі клопоту.
Слідом за Аурою ти входиш до їдальні. Дівчина ставить канделябр на стіл. Як тут вогко і холодно! Стіни цієї готичної зали обшиті темним деревом, стеля склеписта, віконця оздоблені вигадливим різьбленням. Коти вже ніби перестали нявкати. Ти сідаєш за стіл і помічаєш, що його накрито на чотирьох, посередині стоять два тарелі під срібними накривками і запліснявіла пляшка старого вина.
Аура знімає накривку, і ти відчуваєш різкий запах нирок у часниковій підливі. Вона накладає в твою тарілку нирок, а ти береш пляшку і наливаєш у келихи густе червоне вино. Ти намагаєшся розгледіти напис на пляшці, але вона так запліснявіла, що прочитати нічого не можна. З другого тареля Аура дістає смажені цілі помідори.
— Вибачте, — кажеш ти показуючи поглядом на два зайві прибори і два вільні стільці. — Ви чекаєте ще когось?
Аура й далі накладає помідори.
— Ні. Сеньйора Консуело погано себе почуває. Ми повечеряємо без неї.
— Сеньйора Консуело? Ваша тітка?
— Так. Вона просила, щоб після вечері ви зайшли до неї.
Потім ви мовчки їсте. П'єте густе вино, і ти раз у раз відводиш погляд від Аури, щоб вона не помітила, як пильно, мов загіпнотизований, ти її розглядаєш. Хочеться хоч на мить закарбувати в пам'яті її риси. Але щоразу, як тільки ти відводиш погляд, образ дівчини розпливається, і ти, мов зачарований, знову дивишся на неї. Аура сидить, опустивши очі, ти шукаєш у кишенях сигарети і раптом знаходиш невеличкий ключик.
— Ох, я забув: одна з шухляд мого стола замкнена! Там мої папери.
Вона ледь чутно проказує:
— То ви хочете піти?
Її слова лунають, мов докір. Ти ніяковієш і простягаєш їй ключ.
— Це не квапить.
Але вона не хоче, щоб ваші пальці торкнулися, її руки так само лежать на колінах, потім вона підводить погляд, і ти знову не знаєш, що з тобою діється, а може, це все від вина: ці зелені, ясні, променисті очі приголомшують, і голова паморочиться, і ось ти встаєш, підходиш до неї ззаду, погладжуєш спинку її готичного стільця, не наважуючись торкнутися оголених плечей, схиленої дівочої голівки. Ти робиш над собою зусилля, щоб стриматись, намагаєшся зосередитись на чомусь іншому, прислухаючись до ледь чутного рипу дверей десь позаду, — мабуть, вони ведуть на кухню, — силкуєшся збагнути гармонію світла й тіні в цій кімнаті: вузьке ясне коло від канделябра, яке охоплює стіл і частину оздобленої стіни, і ще одне ширше коло, що його утворює тінь навкруги світла. Нарешті ти зважуєшся, береш її руку і кладеш у ніжну долоню свій дарунок — ключ.
Аура стискає його в кулачку, дивиться тобі прямо в очі і шепоче:
— Спасибі…
Потім підводиться й швидко виходить.
Ти сідаєш на її стілець, випростуєш ноги і закурюєш сигарету, охоплений не звіданою досі радістю, яка, ти знав, і раніше потаємно жила в твоєму серці, але тільки тепер ти відчув її уповні, радість, яка заполонила тебе, вирвалася на волю, де їй відкриється інше серце. Однак вечеря скінчилася, і сеньйора Консуело чекає на тебе, так сказала вона: треба йти.
Дорогу ти вже знаєш. Взявши канделябр, проходиш через залу, минаєш передпокій. Перші двері прямо — це і є двері до кімнати старої. Ти стукаєш, але ніхто не відповідає. Стукаєш знову. Потім штовхаєш двері, — адже стара чекає на тебе, — переступаєш поріг і тихенько кличеш:
— Сеньйоро… Сеньйоро…
Але сеньйора Консуело, мабуть, не чує тебе: підперши голову стиснутими кулаками, вона стоїть навколішках перед своєю божницею. Ти дивишся на неї здалеку: згорблена, в сорочці з грубої шерсті, голову ввібрала в худі, наче в середньовічної статуї, плечі; з-під сорочки, немов дві стеблини, виглядають ноги, червоні, з запаленою шкірою: ти уявляєш, як ця груба тканина день у день натирає шкіру, але цієї миті стара здіймає стиснуті кулаки й починає бити повітря, безсило, ніби воюючи з кимось на іконах; ти їх починаєш розрізняти, коли підходиш ближче… Христос, Марія, святий Себастьян, свята Люція, архангел Михаїл, усміхнені демони, — тільки вони й усміхаються в цьому скорботному оточенні, зловтішаються, бо на цій старій гравюрі, осяяній лампадами, вони наколюють на свої гострі тризуби грішників, поливають їх із казанів окропом, гвалтують жінок, впиваються вином — утішаються волею, недоступною для слуг божих. Ти підходиш до центральної ікони, на якій проливає сльози Скорботна Діва, стікає кров'ю розіп'ятий Ісус, шаленіє Люцифер, вергає гнів архангел, пробираєшся серед банок з заспиртованими нутрощами та срібних сердечок до сеньйори Консуело. Стоячи навколішках, вона розмахує кулаками і вигукує:
— Хай прийде царство твоє, господи! Хай пролунає сурма Гавриїлова! О, де ж він, де кінець світу!
Вона б'є кулаками себе в груди, а потім падає ниць під іконами й лампадами у нападі кашлю. Ти підхоплюєш її під руки і обережно ведеш до ліжка, вражений тим, яка вона маленька, немов дівчинка. Згорблена, скоцюрблена, зігнута у три погибелі, стара ледве дибає, і ти розумієш, що, якби не опинився поруч, довелося б їй діставатися до постелі плазом. Ти кладеш її на величезне всіяне крихтами ліжко, вкриваєш старою ковдрою, і незабаром вона вже дихає рівніше, хоча сльози весь час котяться й котяться по її блідих щоках.
— Даруйте… Даруйте мені, сеньйоре Монтеро… У нас, старих, тільки одна втіха — молитися… Подайте мені, будь ласка, хустинку.
— Сеньйорита Аура сказала мені…
— Так, так.