А бути джентльменом, як я зрозуміла, — це і в гріш не ставити усього, що поза кар'єрою, так?
— Я маю на увазі честь.
— А можна поцікавитись, що воно таке?
— Спитати, звичайно, можна. Але якщо тобі такі речі треба пояснювати, то боюсь, мені це не вдасться.
— Ах, не вдасться! Вірю. Ти не поясниш цього — не зможеш, бо поясненню воно не надається.
Зависла напружена мовчанка. Порушив її новий виплеск Мартиної іронії.
— Отже, наробивши купу боргів, ти боїшся, що тебе турнуть із армії. І що ж тоді?.. Тоді що?
Він здригнувся на оте "турнуть" і знову гойднувся в кріслі.
— Так, у мене купа боргів і я знаю, що мене турнуть, — проказав він, заганяючи собі колючку в серце. — Що ж тоді?.. Може, застрелюсь. А може, піду десь офіціантом чи в якусь контору за двадцять п'ять шилінгів у тиждень.
— Ай справді? Чому б і не офіціантом у ресторан "Німеччина"? Чом би й ні? Було б навіть дуже непогано.
— Ах, офіціантом! Чом би й ні! — Тепер була його черга іронізувати. — Та тому "ні", що мені це не личить.
Вона поглянула на нього: яка аристократична довершеність тіла, яка вразлива чуттєвість — і її німецька кров наповнилась шанобою до його старовинного шляхетного роду. Ні, тільки не офіціант! Вона сама цього не переживе. Надто він вишуканий і красивий.
— Авжеж. До того б не дійшло. Навіть як тебе турнуть, ти все одно знайдеш біля кого притулитись. Ти ж як той кіт — приземлишся на лапки.
Але було якраз навпаки. Він був зовсім не такий. У ньому глибоко вкорінилась невіра в себе. А найбільше не вірив він у себе як в особистість. Так, він і розумом не обділений, і аристократ, і показний з себе, і емоційно багато від кого вищий. Та біда була в тому, відчував він сам, що за межами його соціального прошарку він — ніщо, нуль. З гіркотою у серці заздрив він простим робітникам, їхній відвертій самовпевненості, приземленій, майже що тупій зарозумілості. Він міг би повести їх за собою в самі ворота пекла — бо що йому та небезпека, чи власний біль, коли він верховодить! Але відбери у нього все те — і що він таке? Пульсуючий клапоть безглуздого людського життя.
їй, простолюдинці, усього цього просто не зрозуміти. Краще залишити її у невіданні. Прикинутись вільним, неприборканим і незалежним перед жінкою, що кохає його, — це він би зміг. Хоча знав, що сам не такий. Він знав, що в цьому світі єдиною цінністю для нього була його кохана. У глибині душі він жадав, щоб то було не так, і носив у серці боязку надію. Але факт залишався фактом. Тому її слова "ти, як той кіт" кольнули його в серце.
— До кого ж я притулюся? До якоїсь, що візьме мене за чоловіка?
Це був вихід, для нього — єдиний і неминучий. Але для його чоловічої гідності це був би остаточний крах. Навіть йому це було зрозуміло.
Його слова вразили її сильніше, ніж подих смерті. Вона воліла, щоб він умер, бо тоді її власне кохання не обернулося б на попіл.
— Що ж, одружуйся, як дуже цього хочеш, — стиха мовила вона надломленим голосом.
— Звичайно.
Залягла довга мовчанка, заповнена відчуттям безпорадності.
Вона озвалася перша:
— Чого ж тебе так лякає подати у відставку і жити на власний заробіток? Інші ж можуть.
— Інші — не я.
Ну чому вона так мучить його?! Це явно їй подобається! Від думки, що його виженуть з армії, боляче стискалось серце — то було гірше, ніж смерть. Він уявив себе у нікчемному цивільному вбранні за якимось лакейським заняттям і здригнувся від огиди. Це був би хрест заважкий для нього.
Ну хто вона така, щоб про це говорити? Вона — це вона, дочка якогось там торговця. А він — це він. Навіщо ж одному розписуватись за другого? Казна— що! Він кохав її і ставився до неї далеко не так, як інші чоловіки до своїх коханок. Він справді любив її і страшенно пишався своєю любов'ю, наче почесною нагородою. Проте розум її мав свої обмеження. Існувала грань, за яку їхня спільність не сягала, тож краще хай залишить його у спокої. І тепер, коли він переживає цю кризу, свою кризу, своє падіння, нехай не говорить нічого — їй не зрозуміти. їй би лиш знущатись над ним!
— Ну чому робота так лякає тебе? — не вгавала вона.
Він звів на неї своє бліде, змарніле обличчя — в сірих очах палали страх і ненависть.
— Робота! — пирхнув він. — Чого ж, на твою думку, я вартий, га? Двадцять п'ять шилінгів! Та й то, якщо пощастить.
Його явне страждання передалось і їй. Вона сиділа приголомшена, втупившись у нього широко розплющеними очима. Він зблід ще дужче. Раптом у неї заворушився сумнів, який викликав холодний жах: чи дійсно усе це так зачіпає його, чи дійсно воно має для нього аж таке велике значення? Коли він говорив про шилінги, здавалося — це людина знищена, з розтерзаною душею. А вона все вдивлялася в нього, намагаючись розгледіти живу часточку, яка любила її. Але це був не він. Його не стало. Лишилася зблякла фігура у кріслі, з пополотнілим обличчям, що вп'ялося невидющим зором у порожнечу.
Він сидів, дивлячись просто себе, мозок скувала тупа німота. Перед очима мерехтіла свічка. У своїй відчуженості він сприймав її полум'я як живу вогненну лаву, що стрімко витікає з гноту крізь біле місиво: спочатку проривається з глибини пінистим фонтаном, а тоді, втихомирюючись, вирівнює свій плин. Хіба зупиниш цей потік? Він узяв аркуш паперу і на мить перерізав ним полум'я.
Світло конвульсивно заломилось, і дівчина у червоному здригнулась, наче вийшла з трансу. Вона помітила, що обличчя у нього проясніло, стало уважним. Він майже звільнився від свого світського "я".
— Це неправда? Не так усе й трагічно? Лише болить твоя гордість — ота маленька дурненька гордість? — спитала вона майже благально.
— Моя гордість! — Він дивився на неї ясними незворушними очима. — А хіба моя гордість — це не я? Що я без гордості?
— Ти — це ти. Навіть як і скинуть з тебе цей мундир і викинуть голого на вулицю, ти все одно лишишся сам собою.
Очі його загорілись, він вигукнув:
— "Я це я"! А що воно значить?.. Надягнути на себе цивільне дрантя, як і тягнути, як віл, свою лямку — оце моє "я"?
Вона насупилась.
— А що ж ти значиш для мене — ти сам, такий, яким я тебе знаю? Та ж усе!
— Яке там усе, коли воно нічого не варте, коли ціна йому — плитка шоколаду! Гріш йому ціна! Чи, як ти кажеш, двадцять п'ять шилінгів дрібним службовцем.
Ці слова діткнули її. Мить вона стояла вражена.
— А що ж ти тоді вартий зараз? Ваше благородіє, молодший лейтенанте!
Він лиш махнув рукою.
Вона зиркнула на нього спідлоба і кинула:
— А наше кохання! Воно для тебе що: нічого не важить? Зовсім нічого?
— А що воно може важити для якогось там службовця? І взагалі — що таке кохання? Хіба не губить воно нашу людську гідність, не обертає її в брудну ганчірку? Чого ж, по-твоєму, варте моє кохання, коли я всього лиш попихач, жалюгідна чорнильна нікчема?
— Ну яке це має значення?
— А от таке!
На мить запала мовчанка, яку прорвав новий спалах її гніву.
— Тобі все одно, що я думаю, що відчуваю! — Голос її мало не зривався.— Бачте, скинуть з нього той нещасний мундир з ґудзичками, стане він звичайним цивільним — так йому тільки й лишається, що кулю в лоб!
Він уперто мовчав: яка ж бо вона вульгарна. Та й узагалі, вся ця її бридня анітрохи не міняла ситуації.
— Ти що, вже й мене у гріш не ставиш, ти, хитрунчику? Я кохала тебе два роки, всім серцем кохала, а ти брехав мені, пускав туману. А тепер що я маю робити? Він застрелиться, бо, бачте, постраждала його копійчана пиха! О, який же ти бовдур!
— Та годі тобі, — буркнув він.
Як ненавиділа Марта оті його холодні короткі відмовки!
— Ну й стріляйся! — вигукнула вона. — Але тоді ти не будеш вартий і двадцяти шилінгів. — І по паузі додала: — Тоді взагалі не буде мови про якісь там вартості. — Її рот скривився у зневажливій посмішці.
Вони замовкли обоє — нерухомі, чужі. Зрештою вона підвелась і пішла за капелюшком та плащем. Він усвідомив, що вона йде, йде назавжди — і закляк. Тільки не це! Стояв нерухомо, зіщулившись, неначе його шмагали різками. А вона тим часом одягнула капелюшок і, різко майнувши в повітрі вовняним плащем, накинула його на плечі. Чорного шовку капелюшок був прикрашений блискучим пір'ям, а з-під темно-зеленого з синім вовняного плаща визирала яскраво-червона, аж терпка сукня. Яка вона вродлива — справжнісінька мадонна!
— Прощавай, — кинула йому глумливо. — Я пішла.
Він навіть не ворухнувся, немов закутий у кайдани. І вона, трохи повагавшись, пішла до дверей.
Зненацька одним плавним котячим стрибком він опинився коло дверей, загородивши їх спиною. Очі широко відкриті, як у кота, обличчя от-от засліпить її. Вона затремтіла, наче якась рідина хвилею прокотилась по її нервах.
— Пусти, — беззвучно промовили уста. — Досить з мене.
Його темні очі з широкими, мов у кота, наелектризованими зіницями дивились на неї, наче складали їй ціну. І знову її огорнула хвиля жіночої слабкості.
— Я хочу піти. Так буде краще. Сам знаєш, — благала вона скорена, а його уста ледь стримували посмішку. — Я не потрібна тобі, сам це знаєш. Хочеш лише показати свою владу наді мною. Але ж це підло!
Він не відповів, лиш хтиво примружив очі. Вона відсахнулась, перелякана і водночас зачарована.
— Ні, ти залишишся, — сказав він.
Вона почала опиратись, проте марно.
— Я закричу, — пригрозила вона. — Я осоромлю тебе перед людьми.
Його очі знову примружились у мстивій байдужій посмішці.
— Що ж, клич, — спокійно відповів він.
Від його тихого, вкрадливого, як кішка, голосу по її жилах прокотилась хвиля п'янкого збудження.
— І покличу, — мовила вона, зухвало зазираючи йому у вічі. Та усмішка в його темних розширених зіницях знову примусила її підкоритись.
— Пусти, чуєш? — упиралася вона.
Тепер його обличчя заясніло відкритою усмішкою.
— Скидай капелюшок, — сказав він.
Спритними пальцями він став виймати з її волосся шпильки, що тримали капелюшок. Скинувши його, взявся розстібати плащ.
Вона сіла в крісло, та за мить підвелась і пішла до вікна. Внизу як і раніше, снували крихітні фігурки. Вона відчинила вікно, вихилилася з нього і заплакала.
Він роздратовано глянув на її постать у довгій яскраво-червоній сукні. Оті вже її вибрики!
— Ти змерзнеш, — сказав він.
Вона ніби й не чула. По її напруженій поставі він здогадався, що вона плаче.