Там не залишилось ані краплі води, але все пашіло зеленню, соковитістю. Вона запитала себе, чому вона так мало турбується про Анну, яка так любить її? Чому вона так мало піклується про інших? Відповіді не було, проте вона відчувала швидше затяту гордість у своїй самотності й байдужості.
Вони пішли полем, де рядками стояли копи ячменю; прямі світлі стебла схилялися до землі. Стерня знебарвилась через спекотне літо; все навкруги виблискувало сліпучою білизною. Дальше поле вабило очі приємними ясними барвами — на ньому зростав другий врожай зернових; з темно-зеленої щітки пагонів подекуди визирали рожеві шишечки квіток конюшини. Пахощі рослин були не сильними і ледь помітними. Дівчата йшли одна за одною, Френсіс попереду.
Біля воріт парубок косив траву для вечірньої годівлі худоби. Коли побачив дівчат, він припинив косити і стояв, чекаючи. Біла сукня з муслину, в яку була одягнута Френсіс, пасувала їй. Вона йшла з почуттям гідності, байдужа і безтурботна. Її спокій, проста, невимушена хода його схвилювали. Цілих п'ять років вона кохала Джімі, який десь там довершував свою освіту і не обіцяв нічого певного. А що до цього юнака; він цікавив її тільки трохи.
Том був середнього зросту, міцної статури і білолиций. Але на сонці лице його почервоніло, і засмаглість надавала йому здорового й привабливого вигляду. Він був на рік старший за Френсіс; він давно вже почав би домагатися її уваги, якби вона забажала цього. А поки він жив своїм життям; приязно спілкувався з багатьма дівчатами, але залишався незалежним і не мав проблем. Єдине, чого він бажав: він бажав мати жінку. Він підтягнув штани трохи ніяково, коли наближались дівчата. Френсіс була надзвичайною, витонченою натурою; він мріяв про неї, відчуваючи приємне хвилювання. І в нього затамовувало подих. Чомусь саме цього ранку його вабило до неї дужче, аніж зазвичай. Вона була одягнена у біле. Але він, навіть не усвідомлюючи цього, знав, чого бажає. Його почуття ніколи не було таке свідоме і рішуче.
Френсіс знала, що їй робити. Том був ладен любити її, тільки-но вона йому дозволить. Тепер, коли вона не могла бути з Джімі, вона цим особливо не переймалася. Але вона все-таки повинна мати що-небудь. Якщо їй не дістався найкращий — Джімі, якого вона вважала кимось на кшталт сноба, вона може отримати трохи гіршого — Тома. Нехай. Різниця незначна.
— Так ти повернулася! — сказав Том. І вона відчула невпевненість у його голосі.
— Ні, — засміялась вона, — я все ще у Ліверпулі.
І відчуття прихованої інтимності примусило його почервоніти.
— Так це — не ти? — запитав він.
Її серце забилося від задоволення. Вона подивилась йому в очі і на мить була за одно з ним.
— Чому, як ти вважаєш? — засміялась вона.
Він трохи підняв капелюха збентеженим жестом. Він подобався їй: його дивні манери, його гумор, і його неосвіченість, і некваплива мужність.
— Послухай, поглянь-но сюди, Томе Смедлі, — втрутилась Анна.
— Кріт! Ти знайшла його мертвим? — запитав він.
— Ні, він мене укусив, — відповіла Анна.
— Ось що, і через це ти роздрочилася, чи не так?
— Ні, не так, — неприязно сказала Анна. — Що за мова!
— А що не так?
— Я терпіти не можу, коли ти розмовляєш грубо!
— Терпіти не можеш?
Він мигцем поглянув на Френсіс.
— Це не ввічливо, — сказала Френсіс. Насправді їй було байдуже. Хоча зазвичай вульгарна мова дратувала її, адже Джімі був джентльмен. Проте, як розмовляє Том, не мало для неї значення.
— Я хотіла б, щоб ти не розмовляв зі мною непристойною мовою, — додала вона.
— Ось як, — відповів він обурений, торкаючись свого капелюха.
— І взагалі ти можеш так розмовляти, правда? — усміхнулась вона.
— Доведеться мені таки спробувати, — сказав він з вельми удаваною галантністю.
— Що спробувати? — запитала вона весело.
— Розмовляти з тобою непристойною мовою, — відповів він. Френсіс зашарілася, на мить нахилила голову, потім весело засміялась, неначе їй сподобався цей грубий жарт.
— Ти що, думай, що говориш, — вигукнула Анна, застерігаючи хлопця ляпасом по руці.
— Тобі не доводилося б багато разів давати ляпаса ось тому кроту, — сказав він, скочивши на безпечну відстань і потираючи руку.
— Безсумнівно, він помер від одного удару, — сказала Френсіс, з легковажністю, яка була їй відразлива.
— А ти не здатна їх убивати, — сказав він, повертаючись до неї.
— Не знаю, можливо, коли я сердита, — рішуче сказала вона.
— Не може бути! — заперечив він, наче це йому важило.
— Змогла б, — додала вона впевненіше, — якби було треба.
Він не відразу зрозумів її засторогу.
— А ти не вважаєш, що це треба? — запитав він недовірливо.
— Ну-у, якщо справді? — сказала вона, поглянувши на нього холодним поглядом.
— Я гадаю, що так, — відповів він, одвівши очі, але наполягаючи на своєму.
Вона засміялась.
— Однак мені цього не треба, — сказала вона зневажливо.
— Так, твоя правда, — відповів він.
Вона засміялась якось невпевнено.
— Я знаю це, — сказала вона; і настала ніякова пауза.
— Чому тобі хочеться, щоб я убивала кротів, — через деякий час поцікавилася вона.
— Вони завдають нам великої шкоди, — пояснив він розгнівано і впевнено.
— Добре, наступного разу, коли мені трапиться кріт, я подумаю, — пообіцяла вона з викликом. їхні очі зустрілись, і вона відчула, що сили залишають її; її гордість була стривожена. Його охопило збентежене відчуття перемоги, він був збитий з пантелику, немов віддався силі долі. Дівчина посміхнулась і рушила далі.
— Так, — сказала Анна, коли сестри йшли пшеничним полем, — я звичайно й гадки не маю, про що ви так довго розмовляли.
-— Та невже? — засміялась Френсіс.
— Так. У будь-якому випадку, на мою думку, Том Смедлі, набагато кращий за Джімі, а також — гарніший.
— Може й так, — байдуже озвалася Френсіс.
Наступного дня, після таємного, тривалого полювання, вона знайшла ще одного крота, який бавився на осонні. Вона вбила його і ввечері, коли Том прийшов до воріт викурити свою люльку після вечері, принесла йому мертве створіння.
— Ось де ти, — сказала вона.
— Ти впіймала його? — запитав він, беручи оксамитове тільце пальцями й ретельно розглядаючи його. Він робив це навмисно, приховуючи своє хвилювання.
— Ти гадав, що я не зможу? — запитала вона, і її обличчя було близько від обличчя Тома.
— Ні, я так не думав.
Вона засміялась йому в обличчя, дивним сміхом, який на мить забив її подих, її хвилювання, і печаль, і відчайдушність бажання. Том виглядав наляканим та збентеженим. Вона взяла його за лікоть.
— Ти підеш за мене? — запитав він через силу стривожено.
Вона відвернула своє обличчя від нього, невпевнено засміявшись. Кров ударила йому в голову, сильному, переможному. Він опирався цьому почуттю кохання. Але воно переслідувало його, і він не міг опертися йому. Він дивився на її привабливу, спокусливу шию, і несамовите кохання та ніжність пробуджувались у його душі.
— Треба сказати твоїй матері, — сказав він. І він стояв страждаючи, вгамовуючи свою пристрасть заради неї.
— Так, — відповіла вона ледве живим голосом. Але в цьому неживому голосі відчувався трепіт задоволення.
[1] Оллертон — містечко у Ноттінгемширі, відоме як Алретон, або Аллертон. Із середини 1920-х років головною індустрією селища став видобуток вугілля. Шахтарі мали пристойні будинки, з садами та з усіма вигодами: гаряча вода постачалась прямо з шахти. Але часи змінювались, і шахту закрили. Потім мешканці Оллертона стали вирощувати хміль. Оллертон — це мальовниче містечко з гарними вулицями та ринком, так званим "хмельовим ринком". Відвідування цього ринку, наче ярмарку, вважалося своєрідним святом для всієї округи.
Переклад: Наталія Стирнік