Не стає відваги піти, хоча день тягнеться, як вік.
— Все зрозуміло. Тобі треба розважитися. Одягайся, прогуляємося кварталом Палермо.
— Ходімо, мені байдуже.
Він надів синій костюм, пов'язав на шию вишивану хустку і напахтився з пляшечки Селіни. Мені подобалося, як він заламував догори криси капелюха, подобалася його мужня хода, легка і нечутна, Я наготувався вислухати "друзі пізнаються в біді", і після другої пляшки "Кільмес Крісталя" Мауро вилив переді мною всю душу. Ми сиділи за столиком у кутку кав'ярні, майже самі, я не перебивав його, тільки вряди-годи підливав пива. Майже не пам'ятаю, що він казав, здається, одне й те саме. Залишилася в пам'яті фраза: "Вона у мене ось тут", і при цьому Мауро тицяв вказівним пальцем у груди, ніби попанував медаль або болюче місце.
— Я хочу забути, — казав він іще. — Що завгодно — напитися, піти в мілонгу[1], привести будь-яку дівку. Ви мене розумієте, Марсело, ви…
Вказівний палець таємниче зводився, раптово складався, наче складаний ножик. Тепер Мауро ладен був прийняти будь-яку пропозицію, і коли я ніби ненароком згадав "Синта Фе Палас", він перший підхопився на рівні і зиркнув на годинника. Гаразд, ідемо на танці. Ми плентали мовчки, виснажені спекою, і весь час я мав підозру, що Мауро все дивується, не чуючи біля себе тепла і радості Селіни, що йшла танцювати.
— Ніколи я не водив її в цей "Палас", — кинув він зненацька. — Заходив туди якось, ще до знайомства з нею, поганюща були мілонга. Ви там буваєте?
В моїй картотеці є гарний опис "Санта Фе Паласа" (насправді він не називається "Санта Фе" і навіть стоїть не на цій вулиці, правда, недалеко від неї). Шкода, що неможливо до пуття описати все це; ні скромний фасад з закличними афішами і темною касою, ні — поготів — роззяв, які тиняються біля входу і озирають вас з голови до ніг. Всередині ще гірше, а втім, не можна сказати, що погано, надто вже усе там невиразне; це якийсь хаос, нелад під виглядом удаваного ладу — пекло і його кола. Пекло японського саду, де вхід коштує два п'ятдесят, а дами — нуль п'ятдесят. Три суміжні зали, на зразок критих патіо, в першій — ансамбль національної музики, у другій — характерної, у третій — індіанської, з співаками і віртуозними танцями — маламбо. Стоячи в проході (я — в ролі Вергілія), ми чули три види музики і дивилися на три кола танцівників. Потім обираєш, що тобі до вподоби, або переходиш із зали до зали, вихиляючи чарки джину, шукаючи столиків і жінок.
(Для картотеки: вивчити, за методом Ортеги, ставлення простолюдина до техніки. Там, де чекаєш неприйняття, навпаки, відбувається швидше засвоєння й використання. Мауро говорив про холодильники чи супергетеродинні приймачі з самовпевненістю мешканця Буенос-Айреса, вважаючи, що все йому під силу).
Я підхопив Мауро під лікоть і потягнув до столика, а то б він так і стовбичив, неуважно дивлячись на естраду, на співака — той, тримаючи обіруч мікрофон, тихо погойдував ним. Ми посідали, і Мауро одним духом вихилив свою чарку сухої каньї.
— Це проштовхне пиво. Сто чортів та а й гармидер тут.
Він замовив ще одну порцію каньї і дав мені змогу відвернутися і роззирнутися довкола. Столик стояв біля краю майданчика, а по той бік під стіною ішов ряд стільців, і там, постійно міняючись, юрмилися жінки з тим відсутнім виглядом, що буває у дівок з мілонги — і коли вони працюють, і коли розважаються. Вони розмовляли мало, і нам добре було чути, як у першій залі на повну силу грає національний ансамбль. Співак насолоджувався своєю журбою, примудряючись надати драматизму швидкому, майже невпинному, ритмові. "Ношу я у валізі моєї кралі коси…" Він чіплявся за мікрофон, як за бруси бар'єра, ніби не міг інакше співати, а тільки з якоюсь темною жагою. Вряди-годи він притискав губи до хромованих ґраток, з репродукторів вилітав вкрадливий голос — "бо я людина честі…" Я подумав, що було б непогано сховати мікрофон у гумову ляльку, тоді співак, тримаючи її в обіймах, збуджував би себе досхочу. А втім, до танго лялька не пасує, краще хромований патик з маленьким блискучим черепом нагорі, з гратками в його вищирі.
Тут доречно буде сказати, що я ходив до цієї мілонги через потвор; я не знаю іншої, де їх було б так багато. Вони з'являються об одинадцятій годині, сходяться з різних куточків міста, поодинці або парами, не кваплячись, певні себе. Жінки-карлиці з вузькими очима, чоловіки, схожі на яванців або на індіанців мокові, в тісних картатих або чорних костюмах, з цупким смолянистим волоссям, в якому міняться блакитні і рожеві крапельки брильянтина; жінки з височенними зачісками, від чого вони здаються ще дрібнішими, втомливими, складними зачісками, що складають предмет їхньої гордості. Певний тип чоловіків можна розрізнити по розпущеному волоссю, по-жіночому довгому і пишному, що ніяк не пасує до грубого обличчя, з його хижим, настороженим виразом, у них міцні торси і тонкий стан. Всі вони впізнають одне одного, милуються між собою, мовчки, не подаючи знаку, — це їхні танці, їхня зустріч, їхня ніч кольорових людей. (Для картотеки: звідки вони беруться? Якими професіями прикриваються вдень, під личиною якої темної роботи ховаються?). Потвори виходять, з статечною покірністю кладуть руку на плече партнера, кружляють танець за танцем повільно і безмовно, багато хто примружує очі, тішачись нарешті тим, що на них дивляться, їх порівнюють. У перерві вони оговтуються, хваляться за столиками, і жінки починають цокотіти, щоб звернути на себе увагу. Тоді чоловіки лютують, і я бачив, як крива жінка в білому, що сиділа за келишком анісової, дістала такого потиличника, що вся її зачіска розлетілася. У потвор свій специфічний запах, запах тальку на вогкій шкірі, гнилих фруктів, так і уявляєш собі квапливе миття — обтерти мокрою ганчіркою лице і пахви, потім головне — лосьйони, туш для вій, пудра, білястий тиньк, крізь який прозирають бурі плями. Вони також фарбуються перекисом, волосся, мов волоття кукурудзи, здіймається над землистим обличчям, фарбовані чорнявки вивчають замашки білявок, одягають зелені сукні і, повіривши в свою метаморфозу, згорда позирають на тих, хто зберігає природний колір.
Непомітно позираючи на Мауро, я вивчав його обличчя з італійськими рисами, обличчя побережанина без домішки негритянської чи індіанської крові— як різнилося воно від навколишніх лиць! — і раптом згадав про Селіну, адже вона була ближче до цих людей, ніж Мауро і я. Очевидно, Касідіс обрав її на догоду своїм клієнтам метисам, тоді таким нечисленним завсідникам його мілонги. Я ні разу не був у Касідіса, поки там працювала Селіна, а потім якось увечері завітав туди (хотів побачити заклад, з якого її витягнув Мауро) і бачив лише білих жінок, блондинок або брюнеток, але білих.
— Мені кортить станцювати танго, — сказав Мауро жалісно. — Вихиляючи четверту чарку киньї, він був уже добре захмелілий. Я думав про Селіну, вони були б тут у себе вдома, саме тут, куди її Мауро ні разу не приводив. З естради публіці вклонялись тепер Аніта Лосано у відповідь на гучні оплески. Я чув її спів у "Повелті", коли вона була в зеніті слави, тепер вони підтопталася і схудли, але зберегла свій голос, що так пасує до танго. Вона навіть виграла, бо стиль її був задеpикуватий, а до ущипливих слів дуже добре пасував голос хрипкуватий і глухий, Селіна співали таким голосом, коли їй траплялося випити, і я раптом відчув майже нестерпну присутність Селіни в "Санта Фе".
Пішовши до Мауро, вона зробили помилку. Вона терпіли сімейне життя, бо кохали Миуро і він врятував її від бруду і веремії мілонги, від дешевого частування, від близькості клієнтів, що важко дихали їй в обличчя, але якби не робота в мілонгах, Селіна воліла б залишитися співачкою. З її стегон і вуст було видно, що вона створена для танго, народжена для пісень і танців. Ось чому Мауро неодмінно мав би водити її по мілонгах, я бачив, як вона змінювалася невпізнанно, ледь ввійшовши, з першим ковтком гарячого повітря, при перших звуках бандонсона. Тоді, застрягши в "Санта Фе", я оцінив велич Селіни, мужність, з якою вона заплатила Мауро роками, проведеними в кухні і в патіо за солодким мате. Вона зреклася свого неба мілонги, палкого покликання до креольських вальсів і анісової. Вона свідомо прирекла себе на Мауро і на життя Мауро, лише зрідка розриваючи його світ, щоб він повів її на свято.
Мауро уже підчепив негритянку, досить гарненьку, зростом вищу за інших і напрочуд тонкостанну. Мене розсмішив його інстинктивний і водночас обдуманий вибір. Дівчина менше за інших скидалася на потвору. Мені раптом спало на думку, що Селіна по-своєму була потворою — тільки вдень, поза стінами мілонги, це не так впадало в очі. Я запитав себе подумки, чи Мауро це усвідомлював, я трохи боявся його докорів, адже я привів його в таке місце, де в кожному кутку чаївся спогад.
Цього разу оплесків не було, і Мауро підвів до столу дівчину; вирвана з стихії танго, вона зненацька знітилася і подурнішала.
— Дозвольте познайомити з моїм приятелем.
Ми обмінялися, як і годиться, "дуже приємно" і одразу налили дівчині чарку. Я радів, бачачи, який піднесений Мауро, і навіть перекинувся кількома репліками з його дамою, її звали Емма — це ім'я, на мою думку, не дуже пасувало худим дівчатам. Мауро нібито розходився, він повів мову про оркестри, і я, як завжди, захоплювався його короткими, статечними фразами. Емма сипала іменами співаків, згадувала міста Вілья Креспо та Ель Талар. Тут Аніта Лосано оголосила старовинне танго, пролунали крики і оплески відвідувачів, надто індіанців, котрі її безмежно любили. Одначе Мауро не зовсім забувся. Коли розтяглися міхи бандонеонів і оркестр заграв, він раптом глянув на мене напружено, ніби пригадавши. Я теж побачив себе в "Расінзі", Мауро і Селіну, що тісно обнялися в танго, вона наспівувала його потім цілий вечір і в таксі дорогою назад.
— Станцюємо? — запитала Емма, гучно ковтаючи свій гранадин.
Мауро навіть не глянув на неї. Мені здається, цієї хвилини ми обидва дісталися до найпотаємніших глибин. Зараз (зараз, коли я пишу) переді мною стоїть лише один образ: мені двадцять років, я пірнаю в басейн і натикаюся на іншого плавця, ми разом торкаємося дна і дивимося одне на одного крізь зелену їдку воду.