Хто годен змалювати батьківську радість, коли він побачив свою дочку живою? Хто годен змалювати радість сестер, що, можливо, і їх урятує хоробрий лицар? Незабаром прибіг Баяя і став показувати на мигах, мовляв, Господь і їм пошле рятівника. Хоч принцеси й тремтіли зі страху, чекаючи завтрашнього дня, однак вони трохи повеселішали й жваво гомоніли з Баяя.
Другого дня повели до драконячої гори Будінку. З нею повторилося все те, що було з її старшою сестрою. Тільки-но прибули на місце, як бачать: скаче лицар із білим султаном на шоломі, вступає в сутичку з вісімнадцятиголовим драконом і рубає його мечем доти, аж поки почвара спускає дух. Скінчивши свою справу, лицар повернув коня і, як і минулого разу, помчав геть. Коли принцеса повернулася до замку, всі почали шкодувати, що не можуть віддячити хороброму лицареві.
— Я знаю, сестриці,— сказала Славена,— що ви лицаря не запрошували. Я впаду перед ним навколішки і доти проситиму, щоб він поїхав зі мною, аж поки він мене послухається.
— Чого смієшся, Баяя? — запитала Здобена, побачивши усміхнене обличчя німого.
Але Баяя тільки застрибав по кімнаті, даючи їм зрозуміти, що радіє майбутній зустрічі з хоробрим лицарем.
— Дурнику, його ж тут іще нема,— зітхнула Здобена.
На третій день повезли до драконячої скелі Славену. Цього разу поїхав з нею сам король. Серце бідолашної дівчини тремтіло зі страху, бо вона знала: якщо не приїде хоробрий рятівник, її віддадуть драконові. Та в цю мить пролунав радісний крик, що лицар їде.
Баяя здолав і третього дракона, хоч сам він і його кінь аж падали з утоми. Тут до нього підбігли король зі Славеною і стали просити, щоб він поїхав з ними до замку, але він нізащо не хотів. Тоді Славена впала перед ним навколішки і, схопившись за край його одежі, так зворушливо, так люб'язно просила, що в принца тьохнуло серце. Але тут коник рвонув з місця, і лицар щез.
Посмутніла Славена, що не може віддячити своєму рятівникові, й повернулася разом із батьком додому. Сестри в замку чекали, що вони привезуть із собою хороброго лицаря, але їхня надія знову не збулася.
Щастя королівської родини тривало недовго — прийшло нове лихо: королеві оголосив війну його сусід. Король дуже злякався, бо знав, що сусід набагато сильніший за нього. Він понаписував листи князям і великим панам, і гінці помчали у всі боки скликати їх на раду. Поз'їздилися до королівського двору князі й пани, і король поділився з ними своєю бідою й попросив допомоги, пообіцявши в винагороду своїх дочок. Хто ж, скажіть, годен устояти перед такою винагородою? Князі й пани пообіцяли, що в визначений день прибудуть разом зі своїм військом, і роз'їхалися додому. Усі стали готуватися до битви, а король забажав сам повести своє військо на бойовище. Напередодні походу відбулася пишна учта, потім король попрощався з заплаканими дочками, наказав Баяя наглядати за порядком у замку, й під звуки сурм військо вирушило на війну.
Баяя виконував королівський наказ, пильно наглядав за господарством у замку, але найбільшою його турботою було не відмовляти в розвагах принцесам, щоб вони не сумували. І раптом він став удавати з себе недужого. Знехтувавши лікарем, який хотів йому допомогти, подався сам збирати цілюще зілля,-— мовляв, воно швидше поставить його на ноги, ніж будь-які ліки. Принцеси подумали, що він звихнувся з розуму, і відпустили його. Але насправді наш Баяя пішов не трави збирати — єдине, що могло його вилікувати, то це ясні очі прекрасної Славени, тож він чимдуж поспішив до свого коника порадитись, чи не треба королеві допомогти ворога здолати. Коник радо його привітав, звелів надягти біле вбрання й оперезатися мечем, бо вони вирушають на бойовище. Баяя зрадів і щиро розцілував за це свого друга.
Багато днів триває вже війна, королівське військо рідіє, неспроможне здолати сильного ворога. Нарешті король вирішив: треба дати своєму супротивникові остаточний бій — і або пан, або пропав! Цілу ніч він віддавав необхідні накази, а вранці вирядив гінців до дочок із заповітом, що їм робити, якщо він програє битву. Коли настав ранок, королівське військо здалося на волю божу й вишикувалося лавами. За хвилину заграли сурми, забряжчала зброя, засвистіли стріли, широкою долиною розлігся крик, іржання коней. Нараз у гущу ворога врізався верхівець у білому вбранні й золотому шоломі з білим султаном. Він сидів на маленькому конику й, стискаючи в руці величезного меча, люто разив ним ворога. Це додало відваги королівському війську, й вояки стали поряд із хоробрим героєм. Незабаром ворог почав відступати, а коли білий лицар убив ворожого отамана, військо розбіглося, наче отара без чабана. Але в цій битві білого лицаря було поранено в ногу, і кров заливала його біле вбрання. Побачив це король, зіскочив з коня, розірвав свій плащ і, перев'язавши лицареві криваву рану, став просити, аби той зайшов до королівського шатра. Але лицар подякував, стиснув острогами коня і щез. Король з досади трохи не плакав, що лицар учетверте уник його товариства.
З величезними трофеями повернувся звитяжець додому. Радісно зустріли його жителі столиці, в замку дали бучний бенкет на честь перемоги над ворогом.
— Ну, мій управителю! — звернувся король до Баяя.— Як ти тут порядкував, поки я воював?
Баяя кивнув — мовляв, добре, але принцеси пирснули сміхом, а Славена мовила:
— Мушу поскаржитись, тату, на вашого управителя — він дуже неслухняний. Коли він занедужав, наш лікар хотів дати йому ліків, але він сказав, що сам піде назбирати собі трав. Пішов і повернувся аж через два дні кульгавий, ще недужіший, ніж до цього.
Король обернувся до Баяя, але той тільки усміхнувся й крутнувся на п'яті, мовби показуючи цим, що в нього вже нічого не болить.
Почули принцеси, що їхній рятівник допоміг і батькові в бою, й нізащо не захотіли йти заміж за князів, здогадуючись, що хоробрий лицар неодмінно приїде по котрусь із них. Звичайно, вони не знали, який він на вроду, бо не бачили героя навіч, але кожна уявляла його собі ангелом.
Король замислився: як же йому тепер бути з винагородою? Адже всі князі допомагали йому, скільки ставало снаги, і всі в битві хоробро змагалися з ворогом. Кому ж із них віддати своїх дочок? Думав, думав і нарешті придумав, як йому усіх задовольнити. Вийшов він до князів і каже:
— Любі друзі! Тим із вас, хто допоможе мені здолати ворога, я пообіцяв віддати за дружин своїх дочок. Ви всі мені вірно служили, і через те я хочу вчинити справедливо, нікого не скривдити. Станьте всі в ряд, а мої дочки скинуть з балкона по золотому яблучку. До кого те яблучко докотиться, той і стане чоловіком принцеси. Чи задоволені ви моїм рішенням?
Усі схвально загули.
Король повідомив своє рішення принцесам, і ті теж хоч-нехоч погодилися, щоб не осоромити батька. Усі три пишно вбралися, кожна взяла по золотому яблучку і вийшла на балкон, під яким вишикувалися в ряд князі. У юрбу цікавих, що стояли біля женихів, утерся й Баяя. Першою кинула яблуко Здобена. Котилося воно, котилося й стало акурат біля ніг німого. Але Баяя відступив убік, і яблуко покотилося до одного з красенів-князів; той з радістю підняв його й вийшов з ряду. Тепер настала черга Будінки. Вона кинула своє яблуко, і воно теж підкотилося до ніг Баяя; але німий знову відступив убік, і всім здалося, буцім яблуко котиться прямо до другого красенякнязя; той хутко підняв його й з любов'ю глянув на балкон, де стояла прегарна принцеса. Третьою кинула яблуко Славена. Цього разу Баяя не став від нього відхилятись, а радо підняв його, побіг нагору і, вклякши перед Славеною, поцілував їй руку. Та Славена висмикнула руку й, гірко плачучи, що мусить іти за німого, втекла до своїх покоїв. Король сердився, князі ремствували, але нічого не поробиш: що сталося, те сталося. Після цього в замку влаштували бенкет, а потім лицарський турнір, під час якого винагороди мала роздавати одна з наречених. Сидить Славена за столом, горем прибита, й слова не вимовить. Жениха Баяя ніде не видно, і король подумав, що він з образи кудись утік. Усі жаліли сердешну Славену і, щоб хоч трохи її розважити, попросили, аби саме вона вручала призи лицарям-переможцям.
Славена спершу не хотіла, але потім погодилася. Усе панство вже повсідалося вздовж бар'єрів, суперники вже розпочали поєдинок, як раптом оповісник оголосив, що під брамою стоїть лицар на маленькому конику й просить, аби йому теж дозволили взяти участь у турнірі. Король кивнув: мовляв, хай спробує. І тут на плац виїжджає лицар у синьому вбранні, розшитому сріблом, а на срібному шоломі — білий з синім султан. Принцеси трохи не скрикнули, побачивши свого хороброго рятівника. Лицар уклонився глядачам і почав битися з князями; усіх, скільки їх було, він легко здолав і став єдиним переможцем. Славена підійшла до нього з золотою стрічкою. Лицар схилив перед нею коліна, і вона наділа йому на шию стрічку, яку сама вишила. Руки в неї тремтіли, щоки палали. Бідолашна не знала, чи це сонце так її пече, чи, може, вогненний погляд прекрасного лицаря. Вона опустила очі й раптом почула його солодку мову:
— Прекрасна наречено, ще сьогодні ти станеш моєю дружиною.
Король і обидві князівські наречені зійшли вниз, щоб затримати лицаря і за все йому віддячити. Але він на скаку поцілував Славені руку й щез. Славена замислилася над словами, які він прошепотів їй на вухо. Бенкет тривав далі, і тільки Славена сиділа сама в своїх покоях — їй не хотілося виходити до гостей.
Тим часом зійшов місяць, і коник востаннє приніс від скелі до замку свого пана. Баяя спішився, поцілував його в шию й зірку, і коник тієї ж миті щез у нього з очей.
Славена вже гадала, що лицар не приїде, та двері нараз відчинилися, і служниця сказала, що Баяя хоче з нею поговорити. Славена нічого не відповіла, тільки ще нижче схилила свою зажурену голову. І раптом хтось бере її за руку, вона підводить очі й бачить перед собою прекрасного лицаря — свого рятівника.
— Ти сердишся на свого жениха, що ховаєшся від нього? — питає Баяя.
— Навіщо ти про це питаєш, коли знаєш, що не ти мій жених? — відказує Славена.
— Я, принцесо, твій жених: перед тобою стоїть німий Баяя, який дарував тобі букети, врятував від смерті тебе й твоїх сестер, допоміг твоєму батькові виграти війну.