Без жодного сумніву, цей капітан знав річку Міссурі найкраще з тих, хто плавав вгору і вниз її звивистим руслом.
У ті часи керівник факторією і навіть клерки — службовці великої Компанії — були зобов'язані одягатися і тримати себе з гідністю, що відповідає їхньому службовому становищу. Звичайна форма дядька складалася з довгої куртки з жовтими латунними гудзиками та високим вельветовим коміром, штанів та жилета, підібраних під пару, білої сорочки з коміром та чорним шовковим бантом, добре начищених черевиків та бобрової шапки. Добре причесане волосся діставало йому майже до плечей, і він завжди був ретельно поголений. Всі наші люди поводилися таким же чином, оскільки найбільше на світі індіанці ненавиділи волохаті обличчя. І в цьому я поділяв їхню думку. Люди зі щетиною подібні до свиней!
З урочистої нагоди Тітакі також одягла свою найкращу блакитну шовкову сукню і накинула чудову шаль з верблюжої вовни. Я був у своїй мисливській сорочці та штанах з облямівкою, прикрашених вишивкою з кольорових голок дикобраза [9], а мої мокасини були вкриті орнаментом із бісеру. У літню пору всі наші службовці одягалися подібним чином. Взимку ж вони носили товсті чорні старомодні штани, капоти [10] або куртки з капюшонами, хутряні шапки, мокасини та рукавиці з товстої бізонячої шкіри.
Уздовж берега стояв величезний натовп індіанців, які спостерігали за розвантаженням судна і гадали про вміст різних мішків, бочок і пакунків. Вже кілька тижнів тому вони розбили табір у долині річки Тетон за три милі на північ від нас, чекаючи початку торгівлі: вони хотіли обміняти добуте зимовим полюванням хутро на товари, які доставило нам судно. Тих, хто чекав, було близько восьми тисяч людей, – всі пікуні, а також частина кайна з півночі. Пізніше повинні були прийти і черевані [11] з Ведмежих Гір, чисельністю три тисячі чоловік або й більше. Але цієї весни у нас не могло бути торгівлі з сіксіка (власне чорноногими), а також племенами сарсі та кутенаї [12]. Компанія Гудзонової Затоки розпустила плітки про бідний вибір наших товарів, і високі ціни на них, і переконала їх вести торгівлю через свою факторію на річці Саскачеван. Ми були дуже засмучені цим, і дядько дав тверду клятву, що наступної весни ми неодмінно переманимо їх до себе.
Коли на березі ми пробиралися через натовп індіанців, що зібрались там, з усіх боків зазвучали вітання і судження на наш рахунок. Чоловіки казали, що мій дядько виглядає як справжній вождь, що його одяг саме такий, який і має бути у білого вождя. А жінки вигукували, звертаючись до моєї "майже матері":
– О, Тітакі! Які чудові твоя сукня і твоя шаль! Ось би нам одягнутися як ти і піти на частування разом із твоїм вождем на вогняний човен!
У цей час молоді люди зверталися до мене:
– Привіт, Ататоя, брате!
Я посміхався і відповідав:
– Ок-ї, Ап-а-мак-ан! (Вітаю тебе, Ласка, що біжить!), або називав ім'я іншого зустрічного.
Таким чином ми пройшли через натовп і зійшли трапом на палубу. Нас зустрів капітан Марш і провів у їдальню. Він посадив дядька праворуч від себе, ліворуч посадив Тітакі, а далі мене. І яким же нас пригостили обідом, приготованим французьким кухарем-креолом з Луїзіани і офіціантом-негром (від якого Тітакі злякано відсовувалася щоразу, коли він проходив повз її стілець)!
Дядько і капітан Марш трохи поговорили про війну [13]. Вона йшла далеко від нас, і ми мало нею цікавилися. Капітан розповів про численних поселенців, що з'явилися в долині Міссурі в Небрасці та Айові, які б'ють і женуть звідти великі стада бізонів, і зауважив, що побоюється, як би вони не припливли і до нашої країни.
– Ну ні, цього побоюватися не варто, – заявив дядько. – Вони знають, що тут непридатний край для фермерства. Адже у нас випадає надто мало дощів. А вони не мисливці, а тому зупиняться нижче по річці, в Айові.
Однак час показав, що капітан мав рацію. Через двадцять років поселенці прибули до Монтани, знищили бізонів і поклали край кочовому життю індіанських племен, замкнувши їх у резерваціях. І добре, що ми не могли передбачити цих великих змін – ми були щасливі у своїй впевненості, що на верхній Міссурі збережеться колишній стан речей.
Ще я пригадую, що на тому обіді на десерт подали чудовий сливовий пудинг. Після цього ми з Тітакі залишили чоловіків розмовляти далі, а самі вирушили прогулятись кораблем. На заході сонця ми повернулися у форт, де на великому дворі наші працівники затіяли танці для матросів. У сутінках у центрі площі було розпалене величезне багаття, і під звуки скрипки почався танець. І що це була за музика, як весело та гарно вона звучала! За словами дядька, у давнину, за епохи Людовика XIII вона була завезена до нас через Новий Орлеан та Квебек емігрантами з Франції. Роками вона передавалася на слух від скрипаля до скрипаля без найменшої зміни ноти, поки нарешті не зазвучала і тут, у торговому форті, за дві тисячі миль від кордону цивілізації. Наші працівники були в основному французькими креолами [14] з Сент-Луїса і Нового Орлеана або чистокровними франко-канадцями, які перейшли до нас з великої північної хутряної Компанії Гудзонової Затоки. Майже всі вони були одружені з жінками-пікуні. Їм були властиві темперамент та музичність, що сильно їх відрізняло від американців та англійців. Вони дуже цінували всі принади життя. А як стежили вони за оздобленням свого одягу! Їхні шкіряні убори були гарно розшиті їхніми терплячими жінками. Кожен чоловік мав яскравий пояс, обгорнутий навколо талії; з одного його боку висів ніж у вишитих бісером піхвах, а з іншого – яскраво вишита сумка з люлькою та тютюном. На ногах у них були строкаті мокасини.
Їхні жінки не поступалися їм у вбраннях: сукні з червоного, жовтого, яскраво-зеленого або блакитного вовняного сукна, виключно яскраві шалі, рясно прикрашені бісером мокасини. Вони мали на собі безліч коштовностей, а в довгі чорні коси було вплетено безліч яскравих та широких шовкових стрічок. І що за мальовничу картину представляли вони, танцюючи у світлі багаття кадрилі, лансієр та менуети! І як чоловіки підскакували перед своїми партнерками, піднімали та закручували їх довкола себе! Пліч-о-пліч з Тітакі я вступив у це коло і приєднався до танцю лансієр. Мені здається, що оплески, які ми отримали після закінчення, свідчили про наш успіх. Раптом я звернув увагу на невисоку гарну дівчину, що сиділа на самому краю освітленого багаттям кола у своїй скромній шкіряній сукні, поверх якої була накинута біла ковдра. Це була Отакі (Жінка-Горностай), сестра Пітамакана, яка іноді нас відвідувала.
– Ходімо, – сказав я, підходячи до неї і беручи за руку. – Давай потанцюємо!
– Але ж я не вмію! Я ніколи не пробувала танцювати, як білі! – вигукнула вона, вся тремтячи.
– Ти не повинна говорити "ні". Ходімо ж! – Наполягав я.
І ось, скинувши накидку, вона несміливо взяла мене за руку, і ми приєдналися до кадрильців. На мій подив вона зробила всього одну або дві маленькі помилки. Коли ми закінчили танець, її очі сяяли, і вона щасливо посміхалася.
– О, яке це задоволення! – Видихнула вона. – Наскільки це краще за наші танці пікуні [15]. О, Ататоя! Ще! Потанцюй зі мною ще.
І ми станцювали лансієр, менует та ще раз кадриль. Працівники та їхні жінки стежили за нами та відпустили нам чимало компліментів. Це було чудово, і нас просто переповнювали радість та гордість.
Через деякий час, коли ми вже відпочивали поза колом танців, я раптом запитав її:
– О, Отакі! Чи погодишся ти стати моєю дружиною, хоч би в майбутньому?
– О так! Так! – відповіла вона, ніжно взявши мене за руку.
– Ти обіцяєш? Ти готова присягнутися в цьому перед Сонцем?
– Я ніколи не думала про когось, крім тебе, – сказала вона.
А потім, піднявши руки догори, прошепотіла:
– О, Сонце! О, Вищі! Я кажу Вам те саме, що сказала Ататої, що стоїть зараз поруч зі мною. Ніхто, окрім нього, не буде моїм чоловіком.
У цей час до нас підійшов один із службовців, що плавали на наших судах, і сказав:
– Томасе Фоксе, твій дядько кличе тебе.
Я міцно потис руку Отакі і пішов через двір у контору. Там я застав дядька і капітана Марша на стільцях, обтягнутих бізонячою шкірою, які курили і почувалися настільки комфортно, наскільки це могло бути в тих умовах.
– Томе, – почав дядько, – ми з капітаном Маршем обговорили справи Компанії. Він помітив (та я й сам це чудово знаю), що Великий Шеф [16] буде сильно розчарований кількістю шкур та хутра, які ми йому відправляємо цього разу. Він розраховує, що у нас іде торгівля з усіма чорноногими, а також із низкою гірських племен.
– Не наша вина, що вони не прийшли, – втрутився я.
– Але він скаже, що наш обов'язок зробити так, щоб вони прийшли та торгували саме з нами, а не з Компанією Гудзонової Затоки. Він не прийме жодних пояснень. Все, що потрібно – це результат! Капітан погодився зі мною, що більше так продовжуватися не може, і ми збираємося доручити вирішення цієї важливої справи тобі. Ти маєш об'їхати всі північні племена і переконати їх прийти сюди… кожне з них. Потрібно, щоб весь свій видобуток від зимового полювання вони продали нам!
– Але ж я не вождь, а лише юнак! Я не зможу вплинути на них. Ці горді північні вожді і слухати мене не стануть! – вигукнув я.
– Вони прислухаються до тебе, коли ти доведеш їм, які дешеві наші товари і наскільки вони кращі за ті, які вони можуть отримати у Компанії Гудзонової Затоки.
– Добре, я, звісно, постараюсь і докладу всіх зусиль, – відповів я.
– І я знаю – ти досягнеш успіху. Я передам Великому Шефу, що він може на вас розраховувати, – вставив слово капітан Марш.
Я не бачив, коли Тітакі увійшла до кімнати і почала прислухатися до нашої розмови, тому я мимоволі здригнувся від несподіванки, коли пролунав її вигук:
– Мій муже! Як ти міг навіть подумати про те, щоб відправити його одного на цю далеку стежку рівнинами, де нишпорять військові загони ворога?!
– Більше нема нікого, кому я міг би довіритися. Він має йти, – суворо відповів дядько, і вона зрозуміла, що жодні її слова не зможуть змінити його рішення.
Я провів її в житлове приміщення. Там опинилася й Отакі. Вона сиділа перед багаттям. Ми посміхнулися, але про те, що сталося між нами, не сказали ні слова. Я піднявся поверхом вище і ліг у ліжко.