Над ними щось шуміло, велично й могутньо. Гассо подивився вгору. Йому здалося, що над ними, виринаючи з води, підноситься жива, рухома й шумлива колона. Старий помітив, що привернуло до себе увагу Гассо.
— Це найстаріше дерево нашого молодого польдера, — прошепелявив він на вухо Гассо, — каштан Вольфбрантскерке… Гордість отця Гільбранда і всього села…
Потім, притулившись до віконця, він почав гукати своїм старечим тремтячим голосом:
— Заради всіх святих, відчиніть, християни! Тут, надворі, справжнісіньке пекло! Погода якраз для нехристів!..
Пастор з Вольфбрантскерке виявився маленьким, зморщеним, але дуже проворним і лагідним дідусем. Він сплеснув руками, побачивши на порозі свого дому старого священика і Гассо.
— О святий Ісусе! Отець Енгельгард і ви, панотче, що ви робите тут, в цю страшенну негоду?
Він плеснув у долоні; одразу ж з'явився слуга, який повів ослика до стайні; потім почулося тупотіння дерев'яних черевиків старої присадкуватої економки; вона заторохтіла горщиками, і незабаром увесь маленький дім сповнився апетитними пахощами їжі.
Отець Гільбранд докладно розпитував своїх гостей про все, що тільки могло йому спасти на думку. Він задоволено засміявся і почав потирати руки, коли дізнався про мету подорожі Гассо.
— Свіжа кров для святої служби божої… Отже, велике дерево християнства цвіте і приносить плоди, — говорив він, поки Гассо оглядав маленьку побілену кімнату — щось середнє між монастирською келією і торговельною конторою. Темне дубове розп'яття сягало самої стелі. Поруч з ним такий же темний олтар здавався зовсім маленьким. Тут стояла ще проста низенька лава, на яку, напевно, не раз спирався своїми худими ногами отець Гільбранд. Стіл, лава і всі інші меблі були зроблені з темного дерева, і це надавало кімнаті якогось приємного затишку, нагадувало про довгі зимові вечори, тихі розмови за столом, мирні роздуми. При кожному пориві вітру вогонь у залізному каміні потріскував так, ніби сам диявол влаштував там гучні міха. Від наскрізь промоклих дорожніх плащів ішла пара.
Отець Енгельгард скоро почав куняти, і маленький сільський священик добродушно підморгнув Гассо. З ввічливості Гассо теж підморгнув йому. Отець Гільбранд тепер раз у раз звертався до нього з своїми запитаннями, і Гассо був здивований рухливістю і балакучістю цього старого чоловіка. Йому завжди описували жителів цих місць як людей незграбних, стриманих і мовчазних.
Коли економка запросила всіх до столу, отець Гільбранд обережно розбудив Енгельгарда. Старий священик був страшенно втомлений. Він сидів, згорбившись, біля Гассо, їв зовсім мало й повільно. Весь час він тривожно прислухався, як лютує надворі буря. Отець Гільбранд їв і пив багато, з великим апетитом. Він здавався значно молодшим за отця Енгельгарда і звертався до нього шанобливо, так, неначе був його підлеглим.
Крім економки і слуги, в кінці столу сидів ще один гість, чоловік років п'ятдесяти, у світло— сірому одязі, — чомусь середньому між рясою і робочим халатом. У нього були могутні плечі, просте вилицювате обличчя з бородою, спокійний і проникливий погляд. Його відрекомендували священикам як Моена, — паламаря, дзвонаря, могильника і праву руку отця Гільбранда. Моен, перш ніж сісти за стіл, шанобливо привітав Енгельгарда й Гассо і, опустивши погляд, чекав, поки економка наповнила його тарілку і простягла йому кухоль пива. Він перехрестився і почав їсти й пити, жодним словом не втручаючись у розмову за столом. Гассо подумав, що, принаймні, цей голландець відповідає тим описам, які йому доводилося чути. Він відразу ж здався Гассо дуже надійною людиною і припав йому до душі з першого погляду.
Отець Гільбранд жваво підтримував розмову. Цей візит у таку нудну пору року був для нього дуже радісною подією. Енгельгард знову задрімав, Гассо також почував, як від тепла і їжі по всьому його тілу розливається приємна важкість. Він прислухався до завивання бурі. Вона лютувала з такою силою, що навіть міцний кам'яний будинок пастора здригався. Але — дивна річ — буря, що шаленіла надворі, викликала у Гассо дедалі міцніюче бажання ще цієї ж ночі, як він і гадав раніше, дістатися до Альмонде. Він чекав слушної хвилини, щоб висловити це своє бажання, хоча знав, що всіх за цим столом його слова дуже здивують…
Гассо не помилився. Тільки-но отець Гільбранд після вечері став наказувати економці готувати для гостей постелі, як молодий священик підвівся і сказав, що нізащо не залишиться; він неодмінно хоче ще вночі дістатися до місця. Отець Гільбранд і економка розгублено глянули спочатку на нього, потім один на одного. Навіть Моен підвів голову і подивився на Гассо довгим, допитливим поглядом.
— Панотче, але ж надворі така негода, що й невірного не виженеш з хати! — промовив, нарешті, маленький пастор. Його слова прозвучали так, ніби він вважав Гассо відчайдушним хлопцем, що навряд чи заслуговує навіть такого звертання, як "панотець".
Гассо посміхнувся.
— Я ж не з тіста зроблений, отче Гільбранд, не розкисну, та й Альмонде не так уже й далеко, — сказав він. —Я вирішив будь-що сьогодні, напередодні дня святої Єлизавети, прибути на місце.
Пастор Гільбранд підняв свої зморщені руки і, здавалося, підшукував слова, які могли б переконати Гассо відмовитись од його наміру. І тут несподівано пролунав суворий буркотливий голос Моена:
— Я не раджу вам вирушати зараз у цю подорож, панотче. Надворі справжнісіньке пекло.
Гассо рішуче відповів:
— Ми, священики, для того й існуємо, щоб не боятись пекла, паламарю. Якщо хто-небудь мене трохи проведе, я за чверть години вирушу в дорогу…
В цю мить прокинувся отець Енгельгард. Він спочатку ніяк не міг второпати, про що йдеться, потім з жахом широко розкрив свої старечі очі.
— Гассо, Гассо! Ми залишаємось тут, у Вольфбрантскерке. Отець Гільбранд дає нам притулок. Та навіть лежати на кам'яних плитах церкви краще, ніж боротися з цією диявольською бурею…
Старий замовк, сподіваючись, що його слова вплинули на Гассо. Молодий священик опустив очі, голос його звучав тепер тихше, але так само твердо:
— Я не можу інакше, я мушу йти, панотче… Я поклявся святій Єлизаветі, що в її день буду з своєю першою паствою. Вона ж свята захисниця моєї матері…
Отець Гільбранд закашлявся, економка безпорадно згорнула руки, лише Моен і слуга спокійно, ніби нічого й не трапилось, вечеряли. Енгельгард пробурмотів:
— Само небо звільняє людину від клятви в таку негоду…
Гассо, не підводячи очей, заперечливо похитав головою. В кухні стало тихо. І в цій тиші так само несподівано знову пролунав голос Моена:
— Я піду з вами, панотче.
Гассо швидко підійшов до нього, посміхаючись, подивився йому в обличчя.
— Гаразд!
Обидва старі священики разом, в один голос почали переконувати їх, що це справжнє безумство. Вони говорили довго — благали, сердились, звертаючись то до Гассо, який у відповідь лише хитав головою, то до Моена, що покірно мовчав і, здавалося, чекав, поки Га.ссо зробить останній рішучий крок.
Гассо зняв з каміна свій ще це висохлий плащ, одягнув його, міцно зав'язав каптур. Економка і слуга дивилися на нього з страхом і здивуванням. Отець Енгельгард зітхав, його очі стали вогкими. Господар дому заметушився, глибокі зморшки на його маленькому обличчі зробилися ще глибшими. Він благословив Гассо, коли той підійшов до нього, щоб подякувати за гостинність.
Потім молодий священик зупинився перед отцем Енгельгардом.
— Хай буде з вами милість божа… Я сподіваюсь побачити вас незабаром у своїй парафії живим і здоровим…
Старий узяв його руку, очі його заблищали від сліз, губи щось безсило шепотіли.
Гассо пошукав очима Моена, але паламар уже вийшов з кухні. Незабаром він повернувся, одягнутий у товсту тверду куртку, схожу на дублену овечу шкуру. Поли своєї ряси він підгорнув. Гассо і Моен уважно придивлялися один до одного, немов вимірюючи свої сили і витривалість, перш ніж зважитись на цей рискований крок. Майже непомітно вони схвально кивнули один одному.
Пастор Гільбранд швидко зачинив за ними двері, і вони опинилися в нічній темряві серед несамовитого ревіння бурі. Гассо чув, як шумить під вітром високе дерево біля пасторського будинку; бачити він нічого не міг. Моен узяв його за рукав і потягнув, за собою. Коли вони вийшли з-під захисту дому і церкви, буря накинулася на них з усією шаленістю й люттю. Гассо здалося, що тисяча чортів зустрічає їх своїм огидним моторошним вереском.
* * *
Не одразу розгледів Гассо, що в темряві поруч з ними рухалося багато людей. Вони були майже непомітними, такими ж темними, як і все навколо. Вітер шаленів, густа завіса дощу стояла перед обличчям. Гассо приємно було відчувати поруч тверді кроки Моена; то була хода сильної і впевненої в собі людини. Його мовчазна гідність викликала у Гассо подив і повагу. Гассо дуже хотілося б почати розмову з паламарем, але супротивний вітер люто шмагав їх в обличчя, перехоплював дух…
Розмова все ж почалася, коли вони за чверть години боротьби з міцними солоними поривами вітру наштовхнулись на вирвану з корінням вербу. Вона лежала поперек дороги, але Гассо не помітив її. Перш ніж Моен встиг його попередити, молодий священик уже розпластався в грязюці. Падаючи, він боляче забив собі ногу. . Поки він перелякано шепотів молитву, Моен обережно підняв його з землі.
— Все гаразд! — гукнув Гассо. — Я цілий!
Моен промовчав. Може, він не почув цих слів, чи просто хотів якусь мить перепочити. Здавалося, що навіть вночі він знає польдер, як свої п'ять пальців. Ось він потяг молодого священика за собою, і вони опинилися під якимсь дахом. Це була покинута клуня, чи, може, повітка для воза, але Гассо вона здалася спочатку просто темною плямою серед навколишньої темряви. Тут вони були трохи захищені від бурі, але вітер пробивався і сюди, дув у ноги, свистів над головами, де скрипів і здригався старий дах.
Гассо, поступово звикаючи до темряви, став розрізняти постать Моена. На чорному фоні блискучої мокрої дороги невиразна постать паламаря здавалася йому схожою на якийсь таємний скорчений привид.
— Ви тут і народились? — гукнув Гассо, перекрикуючи шум бурі.
Хрипкий бас коротко відповів:
— Тут…
Гассо почував, що Моен не має бажання говорити далі, проте невгавав.
— І часто тут трапляються такі бурі? — знову запитав він.
— Частенько…
— Але ж польдер лежить нижче рівня моря…
— Так, на десять-дванадцять футів…
— Певно, це небезпечно?
Моен відповів дуже неохоче:
— Все може бути…
— А роблять щось, щоб запобігти лиху?
І знову Гассо відчув, що Моен ніби не наважується відповісти правду й бентежиться.
— Дуже мало… Майже нічого…
Гассо раптом пригадав слова, що їх із страхом шепотів отець Енгельгард, коли почалася ця буря.
Він нахилився до невиразного силуету.
— А які тут греблі?
— Я ж вам уже казав… Не дуже надійні.
— Чому?
Моен мовчав.
— Грошей нема, — відказав він, нарешті.
Гассо був вкрай здивований.
— Немає грошей? В цій багатій, квітучій країні? Де живе й працює стільки людей?
Моен заговорив сміливіше:
— Польдер справді дуже багатий, і люди тут добре працюють.