– То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? – повторив він.
– Ні в яку, – кинула вона. – Я просто задля розваги сказала. – І за мить знову глянула на нього. – Знаєш, може, нікого тобі й не доведеться вбивати.
– Я і не збирався цього робити. – Хосе трохи збентежився.
– Я мала на увазі, – пояснила жінка, – що не доведеться убивати того, хто йде зі мною.
– А! – сказав Хосе. – Тепер я зрозумів. Я завжди гадав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біфштекс, безплатно.
– Дякую, Хосе, – мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.
– Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.
– Що це раптом найшло на тебе? – здивувався Хосе.
– Щойно вирішила, – відповіла жінка. – Лише щойно я збагнула, яка це гидота.
– Атож, у тебе це справді гидота, – погодився він. – Давно мала б це збагнути.
– А я давно і збагнула, – призналася жінка. – Та лише нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чоловіки.
Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено промовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґликові, з сумовитим виразом на обличчі:
– Тобі не здається, що не варто карати жінку, яка вбила чоловіка, з яким спала і до якого відчула відразу, як і до всіх, хто бував у неї?
– Навіщо аж так заходити, – мовив Хосе зворушено, із співчуттям у голосі.
– А якщо жінка каже чоловікові, коли той вдягається, що він їй бридкий, бо з огидою згадує, що провела з ним ніч, що ні милом, ні мочалкою не відмиєш у неї його запаху?
– Бува й таке, королево, – згодився Хосе, знічев'я протираючи стойку. – Але навіщо вбивати його? Нехай собі йде.
Та жінка провадила далі і голос її був ніби швидка й нестримна течія.
– І коли йому кажуть, що бридкий, а він знову накидається на неї, що тоді?
– Такого порядна людина не зробить, – впевнено мовив Хосе.
– А коли він таки робить? – В її голосі чулося глухе роздратування. – Якщо він непорядний і робить це, і жінка відчуває таку відразу, що ладна померти, тоді єдиний спосіб позбутися всього – вдарити його ножем знизу.
– Це вкрай жорстоко, – розцінив Хосе. – На щастя, немає такого, хто б зробив те, про що ти кажеш.
– Послухай. – Жінка уже неабияк дратувалась. – Та якщо він це робить? Допусти, що робить.
– Все одно, надто жорстоко, – не відступався Хосе. Він усе витирав стойку, стоячи на одному місці, не дуже уважний до розмови.
Жінка забарабанила кісточками пальців по склу. Стала колючою і нетерплячою.
– Ти дикун, Хосе! – виснувала вона сердито. – І нічого не тямиш. – Тоді схопила його за рукав: – Ну скажи, що жінка мусила його вбити.
– Гаразд, гаразд, – примирливо мовив Хосе. – Нехай буде по-твоєму.
– Хіба це не самозахист? – сіпала його за рукав жінка.
– Майже, майже, – підморгнув їй, поєднавши водночас і щире порозуміння, і жахливий компроміс співучасті. Та жінка не повеселішала, тільки спитала:
– Ти збрехав би задля того, щоб захистити жінку, яка скоїла таке?
– Це залежить... – почав Хосе.
– Від чого залежить? – нетерпляче перебила його жінка.
– Залежить від жінки, – уточнив Хосе.
– А якщо це та жінка, яку ти кохаєш? – мовила жінка. – І не для того, щоб бути з нею, розумієш? Як ти сам про це кажеш.
– Гаразд, нехай буде по-твоєму, королево, – погодився Хосе розслаблено й стомлено.
Він знову одійшов. Поглянув на годинник – скоро пів на сьому. Подумав, що через кілька хвилин ресторан почнуть заповнювати люди, і ще ревніше став протирати скло, дивлячись у вікно на вулицю. Жінка сиділа мовчазна, зосереджена і з розпачливим смутком дивилася на чоловіка. Дивилася як на лампу, що гасне. І раптом озвалася скрадливим покірним голосом:
– Хосе!
З невимовною ніжністю і смутком він поглянув на неї, як покірний віл. Поглянув не щоб слухати, а щоб побачити її, щоб знати, що вона там, у сподіванні на погляд.
– Я тобі сказала, що завтра зникну, а ти нічого не кажеш, – мовила жінка.
– Атож, – мовив Хосе. – Але ти не сказала – куди.
– Будь-куди, – відповіла жінка. – Де немає чоловіків, які бажали б мене.
Хосе сумно всміхнувся.
– Ти не жартуєш? – Він наче отямився, вираз його обличчя перемінився.
– Залежить від тебе. Якщо ти скажеш, коли я прийшла, то завтра я зникну і назавжди облишу все це. Ти радий цьому?
Хосе ствердно кивнув головою, втішено всміхнувся. Жінка нахилилася в той бік, де він стояв.
– Якщо я колись повернуся сюди й побачу жінку, що о цій порі розмовляє з тобою, сидячи на цьому стільчику, то ревнуватиму.
– Якщо ти повернешся сюди, то й принесеш мені дещо, – нагадав Хосе.
– Обіцяю пошукати і принести тобі заводного ведмедика, – пообіцяла жінка.
Хосе з усмішкою провів ганчіркою в повітрі між собою та жінкою, ніби протираючи невидиме скло. Жінка всміхнулася теж, грайливо і щиро. Тоді відійшов протерти скло в кінці стойки.
– Ну що? – спитав Хосе уже звідти.
– Кожному, хто спитає, коли я прийшла сюди, казатимеш, що за чверть до шостої? – поцікавилась жінка.
– Навіщо? – Хосе не дивився на неї і наче не чув.
– Неістотно, – мовила жінка. – Важливо, щоб ти так сказав.
Перший відвідувач увійшов крізь хитливі двері й попростував до столика в кутку. Хосе глянув на годинник: пів на сьому.
– Гаразд, королево, – неуважливо погодився він, – як хочеш. Я завжди роблю так, як ти хочеш.
– От і добре, – зраділа жінка. – А тепер приготуй мені біфштекс.
Хосе підійшов до холодильника, дістав тарілку з м'ясом, поставив на стіл. Тоді запалив плиту.
– Я тобі прощальний біфштекс приготую, королево, – похвалився він.
– Спасибі, Пепільйо, – подякувала жінка.
Вона сиділа задумана, наче поринула в дивний світ, повний незнайомих невиразних образів. І не чула, як свіже м'ясо із шкварчанням впало в киплячий жир. Не чула клекотливого потріскування, коли Хосе перевернув на сковорідці м'ясо, не відчувала пахощів приправленого м'яса, що ширилися довкола. Отак сиділа, зосереджена, задумана. Аж раптом підвела голову, закліпала очима, мовби повертаючись до життя. І аж тоді завважила біля плити Хосе, освітленого веселим полум'ям.
– Пепільйо!
– Що?
– Про що ти думаєш? – спитала жінка.
– Чи знайдеш ти заводного ведмедика, – відповів Хосе.
– Авжеж, знайду, – запевнила жінка. – Але мені ще хочеться спитати, чи не відмовиш у моєму останньому проханні?
Хосе глянув на неї від плити.
– Скільки ж можна тобі казати? – відповів. – Хочеш іще щось, на додачу до біфштекса?
– Так, – сказала жінка.
– І що ж? – спитав Хосе.
– Ще чверть години.
Хосе озирнувся назад, глянув на годинник. Потім на відвідувача: той терпляче очікував у своєму кутку. Перевів погляд на золотаве м'ясо на сковорідці. І аж тоді озвався:
– Я таки не розумію тебе, королево.
– Не вдавай дурника, Хосе, – дорікнула жінка. – Пам'ятай, я тут з половини шостої.
________________________________________
Примітки
1 * Пестлива форма імені Хосе.