Кохання під час холери

Габріель Гарсіа Маркес

Габріель Гарсія Маркес

Кохання під час холери

З іспанської переклав Віктор Шовкун

Цей край іде у далеч незбагненну,

І тут живе богиня у вінку.

Леандро Діас

І

Це було неминуче: запах гіркого мигдалю завжди нагадував йому про нещасливе кохання. А відчув той запах доктор Хувенал Урбіно, тільки-но увійшов у дім, ще огорнутий сутінню, куди його терміново викликали заради справи, одної з тих, які для нього вже давно перестали бути терміновими. Політичний емігрант з Антільських островів Херемія де Сент-Амур, інвалід війни, дитячий фотограф і його вельми поблажливий суперник у шахах знайшов собі порятунок від мук пам'яті, надихавшись випарів ціаністого золота.

Свого вже мертвого приятеля доктор Урбіно побачив на похідному розкладному ліжку, де він спав завжди; Херемія де Сент-Амур лежав прикритий плащем, а біля ліжка стояв табурет, і на ньому кювета, використана як посудина для випаровування отрути. На підлозі, витягшись, лежав труп великого дога з білими грудьми, а біля собаки — милиці. В задушливій і неприбраній кімнаті, що правила водночас і за спальню, й за лабораторію, тільки-но почало сіріти, — крізь відчинене вікно соталися промені світанку, — але й того тьмяного світла було досить, щоб зразу помітити грізну присутність смерті. Інші вікна — як і шпарини між дверима та одвірком — були законопачені ганчір'ям або затулені чорним картоном, і це побільшувало гнітючу задуху, що панувала в оселі. На заставленому пляшечками та флаконами без етикеток прилавку стояли дві облуплені цинкові кювети під звичайним ліхтарем, загорнутим у червоний папір. Третя кювета, призначена для фіксажу, була та сама, що тепер стояла біля покійника. Тут виднілися розкидані повсюди старі газети й журнали, складені стосами негативи на фотопластинках, поламані меблі, але чиясь невтомна рука ретельно пообтирала все це від пороху. Хоча свіже повітря вже проникло сюди крізь відчинене вікно й атмосфера в кімнаті очистилась, фахівець ще міг відчути слабке тління нещасливої любові, яка пахла гірким мигдалем. Раніше докторові Хувеналу Урбіно не раз спадало на думку, — без будь-якого передчуття, — що це місце не з тих, де людина може померти під знаком Божої благодаті. Але з плином часу він схилився до припущення, що тутешній безлад, можливо, відповідав якимсь таємним намірам провидіння.

Першими сюди з'явилися комісар поліції та зовсім юний студент, який проходив практику з судової медицини в муніципальному диспансері, і це вони провітрили помешкання та прикрили труп, перше ніж з'явився доктор Урбіно. Обидва привітали його з урочистістю, в якій цього разу було більше співчуття, ніж поваги, бо всі знали про дружні взаємини, що поєднували лікаря з Херемією де Сент-Амуром. Видатний фахівець потис обом руки, як він щодня тиснув кожному зі своїх учнів перед початком лекції з загальної клінічної медицини, а тоді пучками вказівного та великого пальців узявся за краєчок плаща, так легенько, наче брав квітку, і зі святобливою обережністю п'ядь за п'яддю відкрив усе тіло. Задубілий і cкоцюрблений, з розплющеними очима й синявою шкірою, покійник був зовсім голий і здавався на півсотні років старшим, аніж учора ввечері. Повіки в нього були прозорі, борода й волосся жовтаві, а на животі проступав давній рубець із грубими швами. Його торс і руки були дужі, як у каторжника, через постійне налягання на милиці, але слабкі ноги здавалися ніжками недолугої дитини. Доктор Хувенал Урбіно якусь мить дивився на приятеля із сумним серцем, як дуже рідко дивився на покійників за довгі роки своєї стерильної боротьби зі смертю.

— Боягуз, — сказав він йому. — Адже найгірше було вже позаду.

Доктор Урбіно знову накрив тіло плащем і прибрав властивого йому виразу академічної зверхності. Торік він відсвяткував вісімдесятиріччя, офіційні ювілейні торжества тривали протягом трьох днів і, виголошуючи подячну промову, він укотре вже втримався від спокуси оголосити, що йде на пенсію. "Часу на відпочинок матиму вдосталь, коли помру, — сказав він, — але ця можливість поки що не входить у мої плани". Хоч він дедалі гірше чув на праве вухо й мусив спиратися на ціпок із срібною головкою, щоб приховати тремтіння в ногах, на ньому, як і в його молоді роки, завжди був бездоганний лляний костюм, із жилетної кишеньки звисав золотий ланцюжок годинника. Борода перламутрового кольору в стилі Пастера й волосся тієї самої барви, ретельно пригладжене і з акуратним проділом посередині, навдивовижу правдиво відбивали його вдачу. Дедалі дужче тривожили доктора Урбіно прикрі прогалини в пам'яті, й по змозі він намагався надолужувати їх, роблячи записи на окремих папірцях, які зрештою геть перемішалися в усіх його кишенях, так само як і інструменти, флакони з ліками та безліч усякої всячини, безладно складеної в туго набиту валізку. Найстарший і найуславленіший у місті лікар, він до того ж мав славу найохайнішого чоловіка. Проте його аж надто показна вченість та не зовсім безневинна звичка здобувати вигоду зі своєї високої репутації були причиною того, що любили його менше, ніж він заслуговував.

Доктор Урбіно дав комісарові та практикантові кілька розпоряджень — лаконічних і точних. Робити розтин не було потреби. Запах у домі достатньо свідчив про те, що смерть настала внаслідок випарів ціаністого золота, активованого в кюветі якоюсь застосовуваною в фотографії кислотою, а Херемія де Сент-Амур був надто обізнаний у цих справах, щоб припустити можливість нещасливого випадку. На несхвальну мовчанку комісара доктор Урбіно відповів ударом, типовим для його манери: "Не забувайте, що свідоцтво про смерть підписую я". Юний лікар не приховував розчарування: ніколи ще не траплялося йому нагоди роздивитися на трупі наслідки дії ціаністого золота. Доктор Хувенал Урбіно здивувався, що йому досі не доводилося стрічати цього юнака в Медичній школі, але з андської вимови студента та з того, як легко хлопець червонів, він зрозумів, що той, мабуть, прибув до міста зовсім недавно. Доктор Урбіно сказав практикантові:

— Тут не бракує схиблених від кохання, й котрийсь із них дасть вам таку нагоду найближчими днями.

І тільки тоді він раптом збагнув, що серед безлічі відомих йому самогубств це було перше самогубство з використанням ціаністого золота, до якого призвело не кохання. Щось тоді змінилось у тоні його голосу, коли він додав, звертаючись до студента:

— Якщо вам трапиться такий випадок, придивіться добре. В них, буває, знаходять пісок у серці.

Потім заговорив до комісара, так ніби розмовляв з підлеглим. Велів йому звернутись у всі інстанції й домогтися, щоб похорон відбувся сьогодні ж увечері й без ніякого розголосу.

— Потім я сам переговорю з алькальдом, — сказав він.

Доктор Урбіно знав, що Херемія де Сент-Амур жив скромно й невибагливо і заробляв набагато більше, ніж йому треба було для прожитку, отож у якійсь шухляді мали знайтися гроші, що їх із лишком вистачить на похорон.

— А якщо й не знайдуться, байдуже, — сказав доктор Урбіно. — Я візьму всі витрати на себе.

Він наказав повідомити в газети, що фотограф помер природною смертю, хоча ця новина, мабуть, анітрохи не зацікавить їх. "В разі потреби я звернуся до самого губернатора", — сказав він. Комісар поліції, служака серйозний і скромний, знав, що доскіплива ретельність знаменитого лікаря у виконанні законних формальностей дратувала навіть його найближчих друзів, і був здивований, з якою легкістю доктор Урбіно перескакував через усі інстанції, аби тільки прискорити похорон. Проте він зразу відмовився говорити з архієпископом, щоб той дав дозвіл поховати Херемію де Сент-Амура на християнському кладовищі. Розсердившись на себе за власну зухвалість, комісар спробував виправдатись:

— Я мав на увазі те, — сказав він, — що цей чоловік жив, як святий.

— І навіть більше, — відповів доктор Урбіно. — Він жив, як святий безбожник. Але про це хай судить сам Господь Бог.

Далеко, на протилежному кінці колоніального міста, забамкали дзвони кафедрального собору, скликаючи парафіян на месу. Доктор Урбіно надів пенсне з напівопуклими скельцями та золотим переніссям і подивився на свій вишуканий, квадратної форми кишеньковий годинник, кришка якого відкривалася за допомогою пружинки: він ризикував спізнитися на урочисту відправу з нагоди Трійці.

У залі стояла величезна фотокамера на колесах, схожа на ті, що в громадських парках, і висіла ширма-тло з досить кустарним малюнком вечора над морем. Стіни були обвішані портретами дітей, знятих на пам'ятні для них дати: день народження, перше причастя, у маскарадному костюмі кроля. Під час довгих вечірніх роздумів над шаховою дошкою доктор Урбіно рік за роком спостерігав, як поступово заповнювалися ці стіни портретами, й не раз із передчуттям лиха він думав, що в цій галереї випадкових портретів був зародок майбутнього міста, керованого й розбещуваного отими невідомими дітлахами, міста, в якому не залишиться навіть попелу від його колишньої слави.

У кабінеті, біля банки, з якої стриміли кілька капітанських люльок, стояла шахівниця з недограною партією. Незважаючи на свій поспіх та похмурий настрій, доктор Урбіно не втримався від спокуси оцінити позицію. Він знав, що це партія вчорашнього вечора, бо Херемія де Сент-Амур грав щодня і принаймні з трьома різними суперниками, але мав звичай догравати партію до кінця і потім складав шахівницю та фігури в коробку, яку держав у шухляді письмового столу. Доктор Урбіно знав, що Херемія де Сент-Амур грав тільки білими, а з позиції було очевидно: за чотири ходи білі неминуче мали дістати мат. "Якби тут стався злочин, то ось і слід, — сказав він собі. — Я знаю тільки одного шахіста, здатного налаштувати таку майстерну пастку". Він не зміг би жити, якби згодом не з'ясував, чому цей незламний солдат, звичний битись до останньої краплі крові, так і не довів до кінця битви, завершальної у своєму житті.

О шостій ранку, відбуваючи останній обхід, нічний сторож побачив на дверях, які виходили на вулицю, папірець із написом: "Заходьте без стуку й покличте поліцію". Незабаром по тому прибув комісар із студентом-практикантом, і обидва вчинили в домі обшук — чи не знайдуться, бува, докази, що суперечили б очевидному запахові гіркого мигдалю? Але аж у ті кілька хвилин, поки лікар аналізував недокінчену шахову партію, комісар виявив у паперах, складених у шухляду, конверт, адресований докторові Хувеналу Урбіно й обліплений стількома сургучевими печатями, що довелося його порвати, аби витягти звідти листа.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...