Жінка, яка приходила о шостій

З іспанської переклали Лев Олевський та Дмитро Стельмах.

Гойдливі двері ще безлюдного ресторану відчинилися. Була лише шоста вечора, тож Хосе, власник закладу, добре знав, що завсідники почнуть збиратися не раніше, як за півгодини. Проте щойно пролунав останній удар годинника, як увійшла жінка й мовчки вмостилася на високому дзиґликові біля стойки. Вона завжди приходила о цій порі. В роті її стриміла незапалена сигарета.

– Добридень, королево, – привітався Хосе.

Він пройшов уздовж стойки з сухою ганчіркою, протираючи засклену поверхню. І хто б не заходив до ресторану, Хосе завжди робив те саме. Навіть при жінці, взаємини з якою були майже інтимними, огрядний і рум'яний власник ресторану показував себе ревним господарем.

– Чого бажаєш сьогодні? – спитав він від кінця стойки.

– Насамперед навчити тебе бути кавалером, – відповіла та. Вона сиділа на високому дзиґлику в кінці ряду з ліктями на стойці і з сиґаретою в зубах. Промовивши, вона стисла губи, даючи Хосе взнаки, що сиґарета незапалена.

– А я не помітив, – трохи збентежився Хосе.

– Ти взагалі нічого не помічаєш, – дорікнула жінка. Він облишив ганчірку на стойці, підійшов до темних шаф, що пахли смолою і запилюженим деревом. Повернувся з сірниками, черкнув одним. Жінка нахилилася до вогню в його грубих і волохатих руках. А Хосе дивився на пишне волосся жінки, густо змащене дешевим вазеліном, на оголене плече. Завважив і невиразний початок її грудей, перш ніж жінка, припаливши сиґарету, підвела голову.

– Ти гарна сьогодні, королево, – не втримався він.

– Ет, облиш, – урвала його жінка. – Не думай, що це спонукає мене заплатити тобі.

– Я про це і не думаю, королево, – сказав Хосе. – Ладен закластися, що сьогодні тобі зашкодив обід.

Жінка глибоко затяглася, схрестила зіперті на стойку руки й задивилася через широке вікно на вулицю. Обличчя її прибрало меланхолійного виразу з якоюсь домішкою відрази й брутальності.

– Я приготую тобі смачний біфштекс, – запропонував Хосе.

– У мене ще немає грошей, – відповіла жінка.

– Вже три місяці ти без грошей, а я все одно готую тобі щось смачненьке, – промовив Хосе.

– Сьогодні не те, – кинула жінка, не одриваючи похмурого погляду від вулиці.

– Щодня однаково, – мовив Хосе. – Щодня годинник відбиває шосту, заходиш ти й кажеш, що зголодніла як пес. А я тобі готую щось смачненьке. Тільки сьогодні ти не кажеш, що зголодніла як пес. От і вся різниця.

– Атож, це правда, – визнала жінка. Вона обернулася до чоловіка за стойкою, який розглядав холодильник. Дивилася на нього якусь хвилю, а тоді позирнула на годинник на шафі. Три хвилини на сьому.

– І справді, Хосе, – погодилася вона. – Сьогодні все інакше. – Вона видихнула дим і провадила далі короткими, запальними фразами: – Я прийшла сьогодні не о шостій, тому все й інакше, Хосе.

Хосе кинув погляд на годинник.

– Ладен руку собі відтяти, якщо годинник відстає бодай на хвилину, – мовив він.

– Не в цьому річ, Хосе. Сьогодні я таки прийшла не о шостій, – наполягала жінка. – А за чверть до шостої.

– О шостій, королево, – запевнив Хосе. – Коли ти заходила, годинник якраз і пробив шосту.

– Я вже чверть години тут, – не відступалася жінка.

– Дихни-но, – попросив він.

Жінка відкинула голову назад. Вона була поважна, нудна, в'яла; сумний, стомлений вигляд личив їй.

– Облиш дурниці, Хосе. Ти ж знаєш, я вже понад півроку не п'ю.

– Це ти скажи комусь іншому, – не повірив він. – Б'юсь об заклад, що ви вдвох вижлуктили щонайменше літр.

– Двічі ковтнула з приятелем, – призналася жінка.

– А-а, тоді все зрозуміло, – сказав Хосе.

– І нічого тут розуміти, – заявила жінка. – Я вже тут чверть години.

Чоловік стенув плечима.

– Гаразд, якщо тобі так хочеться. Ти вже тут чверть години, – погодився він. – Зрештою, це неістотно – десять хвилин більше чи менше.

– Ні, істотно, Хосе! – Жінка простягла руки над стойкою з недбалою безпорадністю. Провела ними по скляній поверхні. – І річ не в тому, що так мені забаглося. Але вже чверть години, як я тут.

Вона кинула погляд на годинник і похопилася:

– Та що я кажу, я тут уже двадцять хвилин!

– Гаразд, королево, – змирився він. – Я віддав би весь день і всю ніч, аби тільки догодити тобі.

Увесь цей час Хосе метушився за стойкою, переставляв предмети з місця на місце. Він грав свою роль господаря.

– Я хочу, щоб ти була задоволена, – повторив він. І раптом застиг, повернув обличчя до жінки: – А ти знаєш, що я тебе нестямно люблю?

Жінка холодно зиркнула на нього.

– Та невже? Оце відкриття, Хосе! Невже гадаєш, що я лишилася б з тобою і за мільйон песо?

– Я не про це, королево, – зніяковів Хосе. – А все ж не інакше, як тобі зашкодив обід.

– Я тому сказала тобі, – мовила жінка, і голос її трохи потеплів, – що жодна жінка не витримала б такого, як ти, й за мільйон песо.

Хосе почервонів. Відвернувся від жінки й заходився витирати пляшки в шафці. Невдовзі озвався, не повертаючи голови:

– Ти сьогодні нестерпна, королево. Мабуть, краще з'їж біфштекс та йди спати.

– Я не голодна, – відказала жінка. Вона знову перевела погляд на вулицю, на невиразні постаті перехожих у вечірніх сутінках.

У ресторані запала трохи дивна тиша, переривана іноді шарудінням Хосе біля шафки. Раптом жінка заговорила стишеним, ніжним, незвичним голосом:

– Ти справді мене кохаєш, Пепільйо[1]?

– Справді, – сухо кинув Хосе, не дивлячись на неї.

– Навіть попри те, що я сказала? – допитувалась жінка.

– А що ти мені сказала? – Хосе не змінив ні голосу, ні пози.

– Щодо мільйона, – нагадала жінка.

– Я вже й забув про те.

– То ти мене кохаєш? – перепитала жінка.

– Кохаю, – відповів Хосе.

Запала мовчанка. Хосе все ще порпався у шафці й не дивився на жінку. А вона видихнула струмінь диму, сперлася грудьми на стойку і лукаво прикусила кінчик язика.

– Навіть якщо я не прийму тебе?

– Я так кохаю тебе, що й не ліг би з тобою, – мовив він. Тоді попростував туди, де сиділа жінка. Зупинився перед нею, сперся дужими руками на стойку і пильно глянув їй в очі: – Я так тебе кохаю, що ладен порішити кожного, хто йде з тобою.

Спершу жінка ніби розгубилась, а тоді уважно, якось аж знервовано й насмішкувато водночас поглянула на чоловіка. Зніяковіло помовчала, а тоді вибухнула сміхом:

– Ти ревнуєш, Хосе? Як чудово, що ти ревнуєш!

Хосе знову почервонів і з щирою ніяковістю, мов дитина, яка розкрила свою таємницю, сказав:

– Сьогодні ти така нетямка, королево. – І несамохіть витер ганчіркою рота: – Кепське життя твоє дається взнаки.

Жінка спохмурніла.

– Виходить, ні, – скрушно зітхнула вона. І знову глянула на нього з дивним блиском в очах, засмучена і зухвала. – Значить, не ревнуєш.

– До певної міри, – сказав Хосе. – Але не настільки, як ти б хотіла. – Він послабив комірець і витер ганчіркою шию.

– Як це розуміти? – поцікавилась жінка.

– Просто я так кохаю тебе, що мені не до вподоби твої витівки, – пояснив Хосе.

– Які витівки?

– Що ти щодня ідеш з іншим чоловіком.

– Невже ти вбив би його, аби він не йшов зі мною? – спитала жінка.

– Аби не йшов – ні, – уточнив Хосе. – Я міг би вбити його, коли він іде з тобою.

– Це одне й те саме, – підсумувала жінка.

Розмова набула лоскотливого напруження. Жінка розмовляла тихо, ніжно, чарівливо. Обличчя її майже торкалося великого й доброго обличчя чоловіка, який аж застиг, заворожений її словами.

– Але це правда, – мовив Хосе.

– Отже, – жінка простягла руку, щоб погладити його товсту руку, а другою кинула недопалок, – отже, ти здатен убити людину?

– За те, що я тобі сказав, – здатен, – визнав Хосе. Голос його бринів майже розпачливо.

– Який жах, Хосе! Який жах! – вигукувала вона, сміючись. – Хосе вбиває людину. Хто б подумав, що в цьому товстуні й тюхтії, який задарма щодня готує мені біфштекс, який розважає мене, поки я знайду собі клієнта, ховається вбивця! Який жах, Хосе! Мені страшно!

– Ти п'яна, дурненька, – мовив він. – Іди поспи. Тому, певно, тобі і їсти не хочеться.

Та жінка раптом урвала сміх і знову споважніла, спершись на стойку. Бачила, що він одійшов. Відчинив холодильник і знову зачинив, нічого не взявши. Бачила, як він попростував до протилежного кінця стойки. Бачила, як натирає до блиску і так блискуче скло. І вона знову заговорила ніжно і лагідно, як і тоді, коли питала: "Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?"

– Хосе! – погукала вона.

Він не озвався і не глянув на неї.

– Хосе!!!

– Йди спати, – порадив Хосе. – Але спершу прийми ванну, щоб пройшов хміль.

– Справді, Хосе, я не п'яна, – запевнила жінка.

– Тоді ти грубіянка, – визначив Хосе.

– Іди сюди, мені треба поговорити, – покликала вона його. Чоловік непевно ступив до неї, вірячи й не вірячи їй. – Підійди ближче!

Чоловік зупинився перед жінкою. Вона подалася вперед і занурила пальці в його чуприну, стиснула їх водночас міцно і ніжно.

– Повтори, що казав спочатку! – звеліла вона.

– Що? – не зрозумів Хосе. Із зігнутою головою він силкувався глянути на неї.

– Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, – нагадала жінка.

– Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, – повторив Хосе. – Щира правда.

Жінка відпустила його чуприну.

– Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? – спитала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.

Той лише згідливо всміхнувся.

– Скажи мені, Хосе, – не відставала жінка, – а ти захищав би мене, якби я когось убила?

– Як сказати... – завагався Хосе. – Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.

– Поліція нікому так не вірить, як тобі, – нагадала жінка.

Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову нахилилася до нього.

– Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, – впевнено мовила жінка.

– І що ж тут такого? – знизав плечима Хосе.

– Атож, – вела далі жінка, – поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.

Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що казати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче прагнула завершити розмову до перших відвідувачів.

– А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно питаю?

Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.

– В яку халепу ти встряла, королево? – Він аж подався вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт.