Переважно вже через пару годин між розгарячкованими учасниками свята доходило до пиятики, не раз траплялись і удари ножем. Фокусники і знахарі хвасталися своїм вмінням, гроші зникали в рукавах і шатах, тут же лікували хвороби, на брук випльовували вирвані зуби, наче кісточки від слив. Під довгим муром церкви бродячі гольярди збивали риштування і грали на сцені містерії, при чому дівоча Матір Божа плакала найсправжнісінькими сльозами, Іуда, закочуючи очі, бовтався на мотузці, а диявола, що тряс дзвенів ланцюгами, спихали у бездонне пекло, що будило смертельний жах і переляк; Мельхіор дивився на ті сцени, забуваючи дихати, до крові закусюючи губу. Але ж за хвилинку жах і холодний піт зникали, бо після кожної страшної кари траплялась утішна комедія: в ній шмагали монахів, аж гриміло; дурням на голову натягували панчоху і нічний горщик; донощиків карали синцями і гулями; жінки ж брали страшну помсту за поступки своїх домашніх тиранів. Це був період шалених снів. Протягом семи ночей Мельхіор бачив чортів, що літали на вафельницях; під спідницями дівчат щось там клубилося, але ж то були не коханці, але свині; йому показувалася і Матір Божа, смертельно бліда, з довгими звисаючими косами, наче бідне селянське дитя, і серце Мельхіора стискалося при думці про те, що Її ще чекає.
Довго ще після днів ярмарку в його хлоп'ячій голові цвірінькали непристойні співанки вагантів і підпитих місцевих акторів.
Так вже в молодості Мельхіор дізнався, що життя в місті може бути багатокольоровим, і що люди, які в будні скребуть шкіру та місять тісто, в неділю виступають в чоботах з довгими носами, в каптанах з золотими бортами і в капелюхах, прикрашених оксамитовими стрічками, з розрізів на рукавах у них визирає м'яке фламандське полотно, а на комірах пухнатиться хутро. Жінки міщан випинають круглі животики під червоними сукнями і багато вишитими поясами, вони носять рукави-буфи, їх високі, мов димові труби, чепці у вигляді голів цукру проверчують повітря, за собою ці жінки тягнуть шлейфи настільки довгі, що дитина могла б їздити по нам на санках; ліфи у таких жінок довгі, покриви широкі – шовк і хутро – їх волоси прикрашають срібні метелики, або золоті сітки. Одним з перших засмучень Мельхіора було спостереження, що більшість з вишуканих міських дам дивиться на його матір із зверхністю, особливо в неділю, коли вони, ошатні, йшли на церковну службу, погойдуючись, нібито знаходились при бургундському дворі. Мати Мельхіора вбиралася скромно і в чорне – високо застебнутий ліф і тісні рукави, її невеличкий чепчик походив, скоріше, на мелодичну трубку волинки з білого мережива. І завжди вона трималася позаду, бо ніколи добре не опанувала мови країни. Батько Мельхіора поблажливо відносився до зарозумілості брабантських жінок; вона не сягає глибоко – говорив він – коза,м треба дозволити мекати, але ж вони не злосливі.
Просидівши пару років у міського бакалавра, навчившись трохи читати і рахувати і, більш-менш, скласти листа, Мельхіор пішов по науку до свого батька, вітражника. Охочіше за все він допомагав батькові малювати постаті, які потім повинні були народитися в гарячому склі. Іноді він зовсім забував, що повинен допомагати при згинанні свинцевих рамок чи випалюванні фарби; з білим аркушем паперу перед очима він давав волю власної фантазії, малював носіїв, банкірів, вагантів, а ще священників та міських стражів, закутаних в плащі жінок і монашок, які чалапали одна за одною, погойдуючись мов качки, малював мавп та дияволів. Непорадно накреслені, але такі, які можна розпізнати, ці фігурки населяли папір – справжній мурашник лялечок, наполовину смішні, наполовину легковажні. Мельхіор сам заклопотано сміявся, коли батько наближався, щоб подивитися, що син робить, і коли отримував пару добрячих затріщин за те, що марнує цінний час. Але прибулець з берегів Рейну добре знав, що б'є дещо неминуче. У Мельхіора був талант, при чому, талант з роду впертих – він неухильно грішив далі.
Коли йому виповнилося п'ятнадцять років, батько відправився з ним до єдиного знаменитого художника, який мешкав у місті. Його звали Майстром Трьох Волхвів від великого вівтарного образу, який у власні найкращі часи доставив герцогові, і який і досі висів в замкові в Генті. В дійсності його звали Білеам Панкрас; з літами він дещо оглух, в результаті чого зробився недовірливим і відраджував всім батькам, які збиралися присвятити дітей мистецтву малювання, щоб вони того не робили, тому вже кілька років в нього не було учнів. Також і батькові Мельхіора він сказав, що немає вже таких живописців, як ті великі безіменні, яки оздоблювали герцогські молитовники, або ж, як брати ван Ейк, Петрус Кристус і Дірк Боутс, і що, напевне, нічого досконалого в мистецтві вже не станеться, з ти вже раз і назавжди скінчено. Мельхіор стояв поряд, коли художник так балакав, але слова не потрапляли до свідомості хлопця. Він оглядав верстат художника від підлоги до стелі, фарби і олії, здавалося, пахли інакше, ніж у батька, він бачив велику палітру і пензлі, на мольберті стояв образ на дошці, на якому була зображена смерть мученика – Мельхіор не знав, якого, бо знав лише маленьку часту "Житій святих", а під тонким шаром пилу поневірялись аркуші, на яких можна було виразно розпізнати людську ногу, пасмо волосся чи квітку; і все це подіяло на хлопця мов чари. Кінець кінцем, хлопець здивовано підняв голову, бо старий художник і батько замовкли, і Мельхіор відчув на собі їхній погляд. У нього склалося враження, що відносно нього було прийняте рішення, якого він сам ніяким чином не передбачував. Він почув, що блідне, коли зараз між ним і чарами повинна була повстати шорстка, поділяюча рука, але в цю мить Білеам Панкрас, зітхнувши, сказав, а голос в нього дивно скрипів:
— Ну, в такому разі, в ім'я Боже, я беру його, бо ви робите такі чудові вітражі.
І так пішов Мельхіор Хінтам по науку до запиленої, розташованої на узбіччі майстерні старого живописця, який ще раз ожив. Мельхіор не здавав собі справи, що свистить і співає під час ґрунтування полотна, змішування фарб, накреслення постатей і драпірувань, які старець малював для нього вугіллям на побіленій стіні, а Білеам Панкрас, що одну за одною кидав постаті на стіну і відразу ж витирав їх рукавом витертого халату, не картав хлопця за цей невинний галас під балковою стелею власного дому. Протягом всього життя він малював лише образи, взяті з Євангелій та Життів святих; разом з правилами ґрунтування і мотивами картин він присвячував Мельхіора в життя святих мучеників і мучениць. Про ті справи він говорив мовби про істини, за які ручається життям і здоров'ям, а Мельхіор слухав, ніби то були розповіді про людей, яких старець добре знав – і від цієї пори він також знав їх. І хоча був тільки у віці, коли з охотою строїш прокази з веселими приятелями – лише нещодавно він повісив солом'яну ляльку у вікні дочки старости, яка трьох залицяльників водила за ніс, і міська сторожа з цього приводу йшла у них п п'ятах – Мельхіор почав дивитися на світ тверезіше і доброчесніше, а разом з внутрішньою переміною в ньому сталася і зовнішня переміна. Обличчя його зробилося більш кістлявим, риси більш різкими, тільки невеликий, округлий, ніби горох, ніс ще нагадував обличчя дитини; вузькі, стиснуті вуста надавали йому вираз більш поважний, ніж мають хлопці в свої зелені літа, сірі очі блищали тямуще і розумно. Він і надалі сповідався у священика святої Урсули, котрий за цей час став пробощем і вже мав сиве волосся на скронях. Під час визнань Мельхіора священик вже не посміхався, прикриваючи вуста долонею, скоріше і частіше зітхав: в давньому дикуні, по відношенню до його нинішніх спокус занепокоїв совісті, бачив вже дорослого Мельхіора; це буде людина совісна і права, можливо мислитель, в кожному разі – людина, наповнена питаннями. Тим не менше, Мельхіор ніс в душі чуже тавро, яке зараз проявлялося в перший раз; йому не вистачало брабантської легковажності, тієї гладкості, з якої зісковзує нужда, з якою легше мандрувати через гріхи та покаяння.
Важко мовити, щоб Мельхіорові велося інакше, ніж більшості його ровесників; його приборкав не ремінь батога, але життя та ремесло. Не зважаючи на поважну посмішку, Мельхіор знав і те, що його праця значить для нього більше, ніж все інше; частіше ніж принади якоїсь Віллемінтьє чи Дореке до безсоння його приводила думка, як зробити ескізи та виконати власні картини. Майстер Трьох Королів говорив, що Мельхіор є здібним, цьому важко заперечити, але спосіб його малювання має в собі дещо світського, не кажучи вже про малюнки, бо ті після тижнів тихої ясності та рівноваги знову могли зароїтися несамовитими, ярмарковими видіннями, ніби якейсь ріжуче, щоб не мовити – дике, почуття для насмішок лоскотало учневі пальці. Говорячи про це, Панкрас крадькома сміявся, Мельхіор і сам сміявся і кричав старцеві на вухо:
— Але ж при цьому у мене немає жодних поганих думок! Не знаю, чому я так малюю, воно приходить само, рука мене не слухає.
Майстер тряс головою, а його сива борода пророка колисалася ніби срібна мітла, і він казав:
— То не в руці сидить, але в серці… Добре знаю, з молодої зухвалості не виникає багато поганого. Але ж мистецтво повинно бути заради слави Божої, воно повинно бути взірцем для людини. Молись більше, а коли та проклята пристрасть глузування прийде до тебе, умертвляй плоть! А з цими чудовиськами ти мусиш покінчити до того, як станеш дорослим чоловіком!
Мельхіор втратив дитячий погляд. Він наскрізь прозирнув опар, який раніше сповивав людей і речі, і це його бентежило, ще перед тим, як все це дійшло до його свідомості. Справедливі не були такими справедливими, як можна було винести з їхнього чудового найменування, а побожні часто були тільки святошами. Мельхіор вже не сумнівався в підозрілій присутності помазанців підчас карнавальних безумств, вже старшими очима аж надто добре пізнав всіх тих patres і fratres. Але ж, якщо вони дозволяли втягнути себе в такі, всім відомі гульки, що ж в такому разі ховалося за монастирськими мурами і тільки у вигляді засоромлюючи чуток кружило по місту? Мельхіор вже викрив, що духовні особи піддаються такій же ненажерливості, що вони такі ж жадібні і з такою ж пристрастю віддаються грі в кості, як і світські особи; що коли річ йде про зиск чи монастирську посаду, їх окутує така ж заздрість, як і світських володарів, і так само не діляться вони між собою світлом порозуміння і знання, як і доходами з податків і оренд, не кажучи вже про скажені обвинувачення, які мечуть один на одного, коли, наприклад, потребують вибрати посольство на герцогський двір чи до архієпископа.