Знов думки мої зачепилися за старе: нестримно вабили далекі мандри; і всі мої попередні невинні уподоби, – ферма, садок, худоба, родина, які були всім для мене, – втратили для мене принадність, як музика для глухого чи їжа для людини, яка втратила смак. Отож я надумав покинути господарство, винайняти свою ферму й повернутися до Лондона. І за кілька місяців так і вчинив.
Але й у Лондоні було мені маркітно; це місто було мені не до душі, справи не давалися до рук, то й лишалося мені тільки байдики бити, як роблять ті, про котрих мовиться, що вони – нікчемні Божі творіння, не варті ламаного шеляга, й однаково, чи живуть вони чи гинуть. Мені як людині завжди діяльній таке гультяйство виявилося не до серця, і часто я собі примовляв: "Митець на все – та ледащо", – більше пуття було, коли я двадцять шість днів тесав одну дошку.
Саме розпочався 1693 рік, і додому повернувся зі своєї першого нетривалої подорожі до Більбао мій небіж, якого, як говорив раніше, я зробив моряком і, згодом, капітаном корабля. Він прийшов до мене і сказав, що знайомі купці пропонують йому пливти у торговельних справах до Ост-Індії й Китаю. "Отож, дядьку, – запропонував він мені, – якщо ви рушите зі мною, я можу висадити вас на острові, де ваше старе пристановище, бо ми йтимем курсом на Бразилію".
Ніщо краще не передбачає майбутні події та не свідчить про існування невидимого світу, ніж збіг сторонніх речей з нашими потайними уявленнями, про котрі ми нікому не кажемо.
Мій небіж не знав про те, що до мене повернувся мій хворобливий потяг до мандрів, і я ж не знав, що він збирається таке запропонувати під час ранкового візиту; мене брали думки та гадки, й після розмислу над своїм станом я поклав їхати до Лісабону й порадитися зі своїм старим капітаном; відтак, якщо це доцільно й практично, я радо подався б знову на острів, аби подивитися, що сталося з моїми людьми. Мене обсіли думки про заселення острова, про перевезення переселенців з Англії, про виключне право на володіння тощо, аж тут прийшов небіж з пропозицією завезти мене на острів дорогою на Ост-Індію.
По довшій павзі я пильно поглянув на нього й запитав: "Хто, в дідька, напоумив тебе на цей рейс?" Приголомшеному небіжу спочатку аж мову одібрало, але незабаром йому відійшло, коли він зауважив, що його пропозиція не завдала мені особливого невдоволення. "Гадаю, поганого в цьому нічого немає", сказав він, "та й вам приємно буде побачити свою нову колонію, де ви колись управували з більшим умінням, ніж більшість монархів у світі".
Одне слово, його план настільки відповідав моїй вдачі, настроєві, про який я стільки торочив, що я йому коротко відповів, що як він домовиться з купцями, то я ладен приєднатися, хоча, можливо, там на острові й залишусь. "Невже ви хочете знову залишитися там?" – запитав він. "Але ж ти зможеш забрати мене поворітьма…" Він відповів, що це неможливо, бо купці не дозволять йому з таким дорогим крамом робити гак, що відбере цілий місяць, а, може бути, й три–чотири. "Понадто, можу спіткати якась лиха доля, і я зовсім не повернусь, – додав він, – тоді ви опинитеся в такому ж стані, як колись".
У цьому була рація, але ми вдвох знайшли на це раду: вирішили взяти на облавок розбірну шлюпку, яку теслі, котрих ми вирішили прихопити з собою, зможуть на острові за кілька днів зібрати й спустити на воду.
Я не довго повертав розумом, бо настирливість небожа збіглася з моїм прагненням і ніщо вже не стояло на заваді; з іншого боку, після смерті дружини не було кому щось мені підповідати, за винятком давньої моєї приятельки, удови, котра закликала зважити на мої роки, матеріальну забезпеченість та зайві ризики тривалої подорожі, а понад усе – на своїх маленьких дітей. Та дарма, мене поривало в дорогу, і я їй сказав, що такі незвичайні обсіли мене думки, наче відмова від подорожі означатиме спротив Провидінню; відтак вона кинула переконувати мене на інше й заходилася допомагати призапасатися в рейс, залагоджувати сімейні справи на час відсутності та клопотатися про освіту дітей.
Задля цього я склав заповіт на майно на ім'я дітей і призначив доброго розпорядника, щоб і собі було спокійніше й дітей ніхто не скривдив, якщо спіткає мене лиха доля; виховання я цілком поклав на удову, призначивши їй достатню винагороду за працю, та й вона цілком на це заслуговувала, бо й рідна мати не могла б краще опікуватися їхньою освітою, а як вона мене дочекається, то віддяка буде ще більшою.
На початку січня 1694/1695 року мій небіж був готовий до відплиття, і я зі своїм слугою П'ятницею зійшов на облавок у Даунсі 8-го січня; крім згаданої шлюпки, вантаж обіймав чимало потрібної всячини для моєї колонії, бо якщо там справа не йде в лад, то її статус доведеться залишити.
По-перше, я взяв з собою кількох слуг, яких намірявся оселити на острові чи, принаймні, оплатити їм певний обсяг роботи за час мого перебування там, а тоді – нехай вирішують чи залишитися на острові, чи повертатися зі мною; серед них було два теслі, коваль, а ще один спритний бондар, котрий воднораз міг бути й колісником, і ручний млин спромігся б змайструвати, знав роботу посудника і мисочника, тобто і теслярував, і гончарував, – ми його називали майстром на всі штуки.
Понад те, я взяв з собою кравця, який зголосився плисти пасажиром з моїм небожем до Ост-Індії, але потім погодився залишитися з нами на нашій новій плантації; згодом ми взяли користь і поза його кравецтвом, бо й те правда, як я казав, що шкода вчить розуму.
Вантаж обіймав, наскільки пригадую (бо докладного рахунку я не вів), чимало полотна і якусь кількість англійського сукна на одяг іспанцям, що їх я сподівався зустріти там; за моїм розрахунком, їм цього мало стати на сім років; якщо я не помиляюсь, одіжний матеріал, рукавиці, капелюхи, черевики, панчохи та інша потрібна одіванка у підсумку склались на більше, ніж двісті фунтів, а ще ж кілька ліжок, постільна білизна, хатні надібки, передусім куховарське начиння – горщики, казанки, цинові та мосяжні миски тощо, і ще до сотні фунтів припадало на металовироби, цвяхи, інструменти, клямри, завіси, гачки та інше надіб'я, про яке я тоді не забув.
Я захопив також сотню штук помічної зброї, мушкетів і підпальників, кілька пістолів, подостатком набоїв ріжного калібру, три-чотири тони олива і дві мосяжних гармати, а що я не знав, на який термін мені потрібні запаси, і і що взагалі може статися, то взяв сто бочечок пороху, а ще шаблі, палаші й залізні деталі пік та галябард. Отож, утворився чималий вантаж запасів, а понад те я умовив небожа взяти на облавок додатково дві шканцових гарматки, аби потім вивантажити їх на острові й спорудити форт, щоб убезпечити нас від нападів. Спочатку я був щиро переконаний, що все це знадобиться, ще й виявиться замало, щоб утримати острів в наших руках, як випливатиме з подальшої оповіді.
Під час цієї подорожі мені не довелося зазнати стількох невдач і пригод, як це зазвичай бувало зі мною, і тому мені рідше доведеться переривати розповідь і відволікати увагу читача, якому, може, хочеться швидше довідатися про долю моєї колонії; однак, і в цьому плаванні не минулося без неприємностей, бічних вітрів і негоди, через що подорож задлялася довше, ніж я попервах розраховував, а що я з усіх моїх подорожей лише раз – пригадуєте мої перші мандри до Ґвінеї? – щасливо повернувся у запланований термін, то й тепер муляла думка про неталан, бо така в мене вдача – на березі заходить нетерплячка і в морі самі напасті.
Супротивні вітри спочатку погнали нас на північ, і довелося зайти в бухту Ґалвей в Ірландії та прочекати двадцять два дні, доки вони вщухнуть; єдина втіха, що харчі там напрочуд дешеві і всього подостатком, тож за весь час стоянки ми не тільки не чіпали корабельні запаси, але й збільшили їх. Тут я купив кількоро свиней і двох корів з телятами, котрих розраховував, як пощастить, висадити на моєму острові, але насправді довелося притокмити їх інакше.
Ми відпливли з Ірландії 5-го лютого і протягом кількох днів мали ходовий вітер. А, здається, 20-го лютого поночі до кают-компанії зайшов із вахти помічник капітана і повідомив, що бачив спалах і чув гарматний постріл, і під цей час забіг юнґа та доповів, що боцман чув ще один постріл. Ми всі кинулися на ют і спочатку не чули нічого, але за кілька хвилин побачили потужний спалах і виснували, що вдалечині сталася велика пожежа; ми відразу порахували координати корабля і одностайно вирішили, що в тому напрямку, де виднілася пожежа, не було суходолу на відстані п'ятисот ліґ[1], бо палахкотіло на вест-норд-вест. Тому ми прийшли до думки, що у відкритому морі зайнявся корабель, а що перед тим лунали гарматні постріли, дійшли висновку, що корабель має бути недалеко, прямо за курсом, і ми його не проминем, бо що далі ми пливли, то більше світлішало, хоча через туман спочатку нічого не було видко, крім світла. Ходовий вітер був несильний, але вже за півгодини, коли трохи розвиднилося, ми побачили, що у відкритому морі палає великий корабель .
Я дуже перейнявся цим нещастям, хоча нікого на кораблі не знав; наразі ясно пригадалося, як було зі мною, коли мене підібрав португальський капітан, а цим же потерпілим набагато гірше, бо немає поблизу іншого судна. Я відразу наказав зробити з короткими проміжками п'ять гарматних пострілів, аби повідомити, що допомога близька і що вони можуть спробувати рятуватися на човні, бо ми пожежу бачили, а з палаючого судна уночі нас не було видко.
Далі ми лягли в дрейф і лишень прилагоджувались до руху корабля у вогні, чекаючи на світання, аж тут раптом, на превеликий жах – хоча цього і слід було очікувати – пролунав вибух, і вогонь щез, бо уламки судна відразу затонули. Видовище було страхітливе й приголомшливе, бо небораки, гадав я, або загинули на кораблі, або хвилі зараз кидають їхній човен посеред океану, – ще ж темно. Але щоб дати їм якийсь орієнтир, я звелів скрізь на нашому кораблі засвітити ліхтарі й стріляти з гармат протягом всієї ночі, аби вони знали, що поблизу є судно.
Близько восьмої години ранку в прозорну трубу ми побачили в морі човни: їх було два, в обох людей понад міру й вода ось-ось почне перехлюпувати через борт.