У моїй роботі це звична річ. Але ж я дихав вільним вітром, вітром безмежного моря.
Хто хоч раз ковтнув його, той не забуде, що то за трунок. Правда ж, друзі мої? І річ не в тому, щоб жити серед небезпек. Тореадори мені зовсім не подобаються. Я люблю не небезпеки. Я знаю, що я люблю. Життя.
Здається, небо світлішає. Витягаю руку з піску, обмацую розстелене поряд полотнище — воно сухе. Почекаємо ще. Роса випадає на світанку. Але ось уже світає, а парашутні полотнища так само сухі. Думки трохи плутаться і ч чую свій власний голос: "Серце висохло... серце висохло... серце сухе, воно не видушить ані сльозинки!.."
— В дорогу, Прево! Поки ще не спеклась горлянка, треба йти.
7
Дме західний вітер, той самий, що висушує людину за дев'ятнадцять годин. Горлянка в мене ще не спеклась, але пересохла і болить. Усередині вже щось дряпає. Незабаром почнеться кашель — мені про нього розповідали,і я жду його. Язик заважає. А найгірше те, що перед очима вже миготять іскорки. Коли вони перетворяться на полум'я, я ляжу.
Йдемо швидко. Користуємось з ранкової прохолоди. Ми ж знаємо, що коли сонце підніметься вище, то вже не зможемо йти. Коли сонце підніметься вище...
Ми не маємо права потіти. Не маємо права ждати. У цьому прохолодному повітрі тільки вісімнадцять процентів вологи. Вітер дме з глибини пустелі. І від його тихої, підступної ласки у мене випаровується кров.
Першого дня ми з'їли трошки винограду. За три дні — півапельсина і половину виноградного грона. Їсти ми все одно не змогли б — у нас пропала слина. Але мені зовсім не хочеться їсти, хочеться тільки пити. І здається, мучить не так сама спрага, як її наслідки. Пересохла горлянка. Язик став наче з гіпсу. У роті страшенно дере, смак якийсь огидний. Ці відчуття нові для мене. Коли б у нас була вода, вони зникли б, але я не пригадую, що спільного між ними і цими чудовими ліками. Спрага дедалі менше стає бажанням і дедалі більше — хворобою.
Мені все ще ввижаються струмки і фрукти, але ті видива мене вже не так мучать. Забуваю сяйво чудового апельсина, як забув, здається, все, що було мені любе. Можливо, я вже все забуваю.
Ми сидимо, але треба знову йти. Довго йти ми вже не можемо. Через кожні п'ятсот метрів падаємо на пісок від утоми. Яка це радість — полежати, витягнувшись на піску. Але треба рушати далі.
Пейзаж поволі змінюється. Каміння тепер менше. Під ногами пісок. Попереду, за якихось два кілометри — дюни. На них подекуди видніються низенькі кущики. Як на мене, краще вже ці піски, ніж крицевий панцир. Тут пустеля світла. Це Сахара. Я, здається, пізнаю її...
Тепер нам вистачає сил тільки на двісті метрів.
— Треба дійти хоч до тих кущиків.
Це крайня межа. Через тиждень, коли ми на машині повернемось шукати рештки свого літака, з'ясується, що в цей останній похід ми пройшли вісімдесят кілометрів. А я вже пройшов близько двохсот кілометрів. Як би я йшов далі?
Вчора я йшов, ні на що не сподіваючись. Сьогодні ці слова втратили сенс. Сьогодні ми йдемо тому, що йдемо. Так, як воли в плузі. Вчора мені ввижався апельсиновий рай. Але сьогодні для мене вже немає раю. Я більше не вірю, що на світі є апельсиновий рай.
Я вже нічого не відчуваю, окрім того, що серце в мене геть висохло. Ось-ось я впаду, але розпачу немає. Нема навіть гіркоти. А шкода, сум видавався б мені солодким, як вода. Можна пожаліти себе, і побиватися за собою, мов за другом. Але в мене вже немає на світі друга.
Коли мене знайдуть, побачать мої обпечені очі, подумають, що я дуже довго кликав на допомогу і дуже мучився. Але поривання душі, прикрощі, ніжні страждання — це теж багатство. А в мене вже немає цих багатств. Юні дівчата в першу ніч кохання пізнають смуток і плачуть. Смуток тісно зв'язаний з трепетом життя. А в мене вже немає смутку...
Я став пустелею. В роті вже немає слини, а в душі немає більше любих образів, які я міг би оплакувати. Сонце висушило в мені джерело сліз.
Але що це? Подих надії пробіг по мені, як по морю пробігають ледь помітні брижі. Що стривожило мій інстинкт, не дійшовши ще до свідомості? Ніщо не змінилось, а проте все стало іншим. Піщана гладінь, невисокі пагорки, легенькі мазки зелені — все це вже не ландшафт, а сцена. Вона ще порожня, але жде чогось. Дивлюся на Прево. Він теж здивований і сам не розуміє того, що відчуває.
Їй-богу, зараз щось станеться...
Їй-богу, пустеля ожила. Безлюддя й тиша раптом змінилися, захвилювалися, завирували ще дужче, ніж велелюдний, гамірний майдан...
Ми врятовані: на піску — чиїсь сліди!..
Ми загубили слід роду людського, ми були відрізані від людського племені, ми опинилися самі у всьому світі, немов забуті в час великого переселення, — і ось ми знаходимо на піску чудесний відбиток ноги людини.
— Прево, тут розійшлися двоє...
— А тут став на коліна верблюд...
— А тут...
Проте ми ще не врятовані. Нам не можна чекати. Через кілька годин нам уже не допоможуть. Коли починається кашель, спрага вбиває дуже швидко. А горло у нас...
Але я вірю в цей караван, що розмірено посувається десь у пустелі.
Отож ми рушили далі, і раптом я почув, як десь заспівав півень. Гійоме казав: "Наприкінці я чув, як в Андах співали півні. І поїзди чув..."
Почувши півня, я вмить пригадав розповідь Гійоме і подумав: "Спочатку мене обманювали очі. Звісно, це все від спраги. Ось тепер мене зраджує слух..." Але Прево схопив мене за руку:
— Чули?
— Що?
— Півень!
— Отже... отже...
Отже, це життя, дурнику, певне ж, це — життя...
У мене з'явилась остання галюцинація: я бачив трьох собак, бігли один за одним. Прево нічого не бачив, хоч і дивився туди ж. А бедуїна бачимо обидва і простягаємо до нього руки. Обидва кличемо його щодуху. Обидва сміємося од щастя!
Але наших голосів за тридцять метрів уже не чути. Голосові зв'язки висохли. Ми говоримо між собою зовсім тихо і навіть не помітили цього!
І ось бедуїн з верблюдом, показавшись із-за останнього пагорка, повільно, повільно віддаляється. Можливо, цей чоловік тут сам. Злий демон показав нам його і веде геть...
І ми не можемо бігти!
На дюні появився ще один араб, ми ледве бачимо його в профіль. Репетуємо щосили, але нас ледве чутно. Махаємо руками, і нам здається, що наші сигнали сповнюють ціле небо. А бедуїн усе так же дивиться перед собою.
Та ось помаленьку, не поспішаючи, він трошки обертається. У ту мить, коли він повернеться до нас обличчям, усе збудеться. У ту мить, коли він гляне в нашу сторону — зникне спрага, смерть, міражі. Він ще тільки трошки повернув голову, а світ уже змінився. Самим поворотом голови, самим поглядом своїм він творить життя, і мені здається, що він — як бог...
Це диво... Він іде до нас по піску, мов який бог — по морю...
Араб просто подивився на нас. Поклавши руки нам на плечі, легенько натиснув — і ми скорилися йому. Лежимо на піску. Нема більше ні рас, ні мов, ні каст... Є тільки цей бідний кочовик, що поклав нам на плечі долоні архангела.
Ми чекали, лежачи ниць на піску. І ось ми п'ємо, так само уткнувшись головами в таз, мов телята. Бедуїна лякає наша пожадливість, і він раз у раз відриває нас. Та тільки відпустить — ми знову всім обличчям припадаємо до води.
Вода!
Ти не маєш ні смаку ні кольору ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе. Ти не просто необхідна для життя : ти і є життя. З тобою в нас розливається таке блаженство, яке не пояснити почуттями. Ти повертаєш нам сили, на які ми вже й не сподівалися. Твоя милість відкриває в нас пересохлі джерела серця.
Ти — найбільше в світі і найменш тривке багатство, ти, така чиста в надрах землі. Можна вмерти біля джерела, якщо в ньому є домішки магнію. Можна вмерти за крок від солоного озера. Можна вмерти і від двох літрів роси, якщо в неї попали якісь солі. Ти не приймаєш домішок, ти не терпиш коли тебе псують, ти — божество, яке так легко наполохати...
Але ти даєш нам безмежно просте щастя
Що ж до тебе, лівійський бедуїне, то хоч ти і урятував нас, але риси твої навічно зітруться в моїй пам'яті. Я не згадаю твого обличчя. Ти — людина, і я бачитиму в тобі всіх людей зразу. Ти ніколи раніше не бачив, але визнав нас. Ти — улюблений брат мій. І тебе я теж впізнаю у кожній людині.
Ти постав переді мною в сяйві шляхетності і доброти, могутній Володар, який може напоїти спраглих. У тобі всі мої друзі і всі вороги йдуть до мене, і в усьому світі в мене вже немає жодного ворога.
VII
ЛЮДИ
1
Знову я торкнувся істини, якої так і не зрозумів. Я думав, що вже пропав, думав, що дійшов межі розпачу, і, не прийнявши його, пізнав спокій. Мені здається, що якраз в такі години і відкриваєш самого себе, знаходиш у собі свого друга. Ніщо не може переважити відчуття душевної повноти, якої ми, самі того не усвідомлюючи, так прагнемо. Бонафу, цей вічний мандрівець, я думаю, знав ту душевну ясність. І Гійоме, загублений в снігах. То як же мені забути, як я лежав, до голови засипаний піском, як мене повільно душила спрага і як раптом під тим зоряним шатром щось зігріло мені душу?
Як розвивати в собі оту, внутрішню свободу? Людина сповнена суперечностей, це відомо. Одному дається певний шматок хліба, щоб ніщо не заважало йому творити, а він засинає; завойовник, здобувши перемогу, стає легкодухим; щедрий, розбагатівши, перетворюється на скнару. Нащо нам політичні вчення, котрі обіцяють розквіт людини, якщо ми не знаємо, яку саме людину вони виростять. Кого вони породять? Ми ж не худоба для відгодівлі, і коли появляється один бідний Паскаль, це куди важливіше, ніж народження кількох благополучних нікчем.
Ми не вміємо передбачити головного. Кожен знає, якою палкою буває радість, коли її не ждеш. Її не забудеш, за нею тужиш так, що ладен пошкодувати і за нещастям, якщо тільки з ним прийшла та радість. Всім нам траплялося, зустрівши товаришів, з насолодою згадувати про тяжкі випробування.
Що ж ми знаємо, окрім того, що є якісь невідомі умови, котрі викликають до життя всі сили душі? У чому ж істина людини?
Істина — це не те, що всі бачать. Якщо саме на цьому ґрунті, а не на якомусь іншому, апельсинові дерева пускають міцне коріння і щедро родять, то цей ґрунт і є істина для апельсинових дерев. Якщо саме ця, а не якась інша релігія, саме ця культура, ця міра вартості, саме ця форма діяльності дає людині відчути душевну повноту, вивільняє в ній володаря, про якого вона й не підозрювала, то саме ця міра вартостей, саме ця культура, ця форма діяльності і є істиною людини.