Ці каравели, по суті, закінчують собою "героїчний" період мореплавання. Дев'ятнадцяте століття принесло з собою застосування нари як нового могутнього двигуна. Морські подорожі зробилися безпечнішими й… нуднішими. Якщо ви не втомилися, пройдемо до західного берега нашого Острова. З якогось дива туди приносило течією майже виключно парові судна. Ви побачите там дідуся пароплавів — невеликий колісний пароплавчик "Савана", збудований у тридцяті роки дев'ятнадцятого століття. Він має всього тридцять метрів довжини. А в сорокових роках минулого століття було збудовано вже перший гвинтовий пароплав із металу. В ньому започатковані всі елементи сучасного кораблебудування.
Вівіані не хотілося образити Людерса, але ходіння по хитких містках і косих палубах Острова натомило її, хоча вона й не хотіла в цьому зізнатися. А ще історія пароплавобудування не вельми цікавила її. Її чоловік сам був корабельним інженером. У нього було багато книг з кораблебудування і багато моделей.
— А чи не відкласти нам прогулянку на кладовищі пароплавів? — запитав Симпкінс, якому хотілося швидше повернутися до себе і обдумати план, який з'явився в його голові.
— Очевидно, — згодився Гатлінг. — Часу в нас ще багато, і ми встигнемо не поспішаючи оглянути всі визначні пам'ятки Острова.
— Ну що ж, — дещо розчарований сказав Людерс. — Відкладемо.
Він провів гостей і, розпрощавшись з ними, повернувся до себе.
— Цей Острів Загиблих Кораблів, — сказала Вівіана чоловіку, повертаючись від Людерса, — може бути названий Островом Жахів. Навряд чи є на земній кулі інше місце, де на такому невеликому просторі було б зосереджено стільки людського страждання…
А Симпкінс, відставши від Гатлінгів, поволі попрямував на південь і довго дивився на "Сивілу" — напівзруйнований корабель. Цього дня, пояснюючи все головним болем, Симпкінс навіть не з'явився на обід. Золото лісового бога займало всі його думки. Він дістане це золото що б там не було!
Симпкінс не міг дочекатися ночі і, як тільки стемніло, почав збиратися в дорогу. Він узяв місткий дорожній мішок, електричний ліхтар, великий ніж і мотузок — з револьвером сищик ніколи не розлучався — і вийшов з каюти.
Яскраві зорі усіяли небо. Пахло вогкістю, гнилим деревом, водоростями, трохи дьогтем, — звичний запах Острова, що вночі ставав відчутнішим. Було тихо. Всі вже спали, окрім двох вартових біля резиденції губернатора. Симпкінс ішов упевнено — він уже добре вивчив Острів — і невдовзі був біля цілі. "Сивіла" стояла всього за два метри від суцільної мас кораблів, що складали острів. Симпкінс відірвав велику д піку з палуби баркаса і перекинув на "Сивілу". Обережи ступаючи, він перейшов на її борт. При першому дотику поручні обломилися.
"Ого, тут треба бути обережним!" — подумав Симпкінс. Дошки палуби напівзгнили. Нога м'яко ступала по цьому гниллю. Симпкінс дійшов до зламаної щогли, прив'язав до неї край мотузка, кінець якого кріпився біля пояса, засвітив ліхтар і почав поволі сходити вниз майже прямовисними сходами. Аби східці не обломилися, він не ставав на них, а з'їжджав усім тілом. Тут підлога була неначе міцнішою. Але треба було опуститися ще нижче — в трюм.
Симпкінс знову піднявся вгору, відв'язав мотузок, спустився в середню частину корабля, прикріпив мотузок до стовпа і не без хвилювання почав спускатися сходами, що ведуть у трюм. Повітря тут було надзвичайно задушливе. Підлога й стіни вкриті слизом і мохом. У кінці трюму, на підлозі, що сходила вниз, ліхтар освітив воду. Очевидно, частина трюму була затоплена. Серед усякого корабельного добра виднілися скелети.
З верхніх палуб вони були прибрані остров'янами, але сюди, очевидно, ніхто не проникав.
"Тим краще, — подумав Симпкінс. — Ну, що там!" — І він почав оглядати бочки. Майже всі вони були порожні. На дні однієї з них він знайшов людські кістки; майже в усіх копошилися краби, черв'яки, слимаки, що пролізли сюди крізь щілини. Симпкінс відчував органічну огиду до цих істот, але він долав себе і продовжував пошуки, наближаючись до залитого водою простору. І тут, вже ступаючи по воді, він знайшов ці заповідні бочки із золотом. Правда, їх було не три, а дві, і в одній золота було тільки наполовину, але і того, що залишилося, було достатньо, щоб забезпечити його на все життя.:. Золото було вкрите зверху таким шаром цвілі, що воно могло б залишитися непоміченим, якби Симпкінс не знав, що шукав. Він з огидою стер цвіль, і величезні шматки золота, відшліфованого індіанцями, заблищали. Симпкінс від хвилювання важко дихав. Він наповнив золотом мішок, набив кишені, нарешті став класти за пазуху. Слизькі, холодні шматки неприємно торкалися шкіри, але це було золото, золото! Ще один шматок…
Але Симпкінсу не вдалося узяти ще одного шматка. Гнила підлога провалилася під тягарем навантаженої золотом людини. І Симпкінс відчув, як занурюється у воду. Він ледве встиг вхопитися руками за край підлоги. Почувся новий тріск — це провалилися у воду бочки із золотом. Важко було триматися за прогнилі наскрізь дошки, що розсипалися під руками. Золотий вантаж нестримно тягнув його вниз. Симпкінс відчував, що гине. Якщо звільнити себе від частини золота… Ні, ні! Він вибереться, вибереться що б там не було! Треба, тягнути за мотузок. Симпкінс ухопився обома руками. Ліхтарик, прикріплений до грудей, зачепившися за дошки підлоги, відірвався і впав у воду. Пітьма… Симпкінс вилаявся і потягнув мотузок. Десь почувся тріск. Очевидно, не витримав і гнилий стовп, до якого був прив'язаний мотузок. Симпкінс зірвався і занурився у воду і тут помітив, що ліхтарик, який впав на дно корабля, продовжує світити. І в цьому слабкому світлі Симпкінс побачив водорості, довгих змієподібних риб, а недалеко — рухливі щупальця восьминога.
Ноги Симпкінса торкнулися дна корабля, і стояча вода зімкнулася над його головою. Симпкінс почав гарячково знімати з себе мішок із золотом і викидати золото з кишень. За тридцять секунд він позбувся вантажу на дві третини і страшним зусиллям піднявся на поверхню. Йому вдалося відновити дихання, але вантаж був ще надто заважким, і він знову занурився у воду. Спрут наближався, протягуючи рухливі щупальця. Симпкінс поспішно почав викидати золото — все до останнього шматка. Світло ліхтаря привертало морських мешканців, риб і восьминогів, і вони почали збиратися звідусіль. Викинувши останній шматок золота, облегшений Симпкінс випірнув знову. Цього разу йому вдалося зачепитися за уламки і видертися на підлогу. І тут, відчуваючи тваринний страх, він несамовито закричав.
Десь далеко, на іншому кінці корабля, пролунав голос. Симпкінс уже хотів повторити крик, але нервовий спазм здавив горло. Вій упізнав голос капітана Слейтона, хоча і не міг розібрати слів. Слейтону щось відповідав китаєць. Якщо Слейтон знайде його тут, Симпкінс загине. Симпкінс нечутно, як вуж, проповз по підлозі і сховався між бочок. Голоси замовкли. Так він пролежав до ранку.
Коли слабкий промінь світла проник зверху, Симпкінс тихо поповз угору, ніким не помічений виліз назовні і весь мокрий, пригнічений, розбитий, пробрався до себе.
X. ТАЄМНИЦЯ КАПІТАНА СЛЕЙТОНА
На палубі "Єлизавети" в плетених кріслах сиділи Меггі та Вівіана. На колінах Вівіана тримала кошик із апельсинами, а довкруг її крісла метушилися чотирирукі мешканці острова — мавпи. Одна з них сиділа на спинці крісла і зі смаком їла великий апельсин. Друга, сівши біля Вівіани, порпалася в кошику, вибираючи соковиті і зрілі плоди. Три інші, кумедно кривлячись, вертілися довкола молодої жінки, очікуючи нової подачки.
— Геть звідси, Джиллі, — сказала Меггі мавпі, котра сиділа на спинці крісла, і, звертаючись до Вівіани, мовила: — Він забруднить вас соком апельсина. Ходи до мене, малюк! — І Меггі зняла мавпу й усадила до себе на коліна.
— Що ж було далі, Меггі? — запитала Вівіана.
Меггі продовжувала розповідь про своє життя на Острові після від'їзду Гатлінгів. Вівіана уважно слухала, продовжуючи годувати мавп.
Раптом, перервавши Меггі, Вівіана перелякано запитала:
— Хто це?
Меггі поглянула в напрямку погляду Вівіани. До "Єлизавети" наближався чоловік у парусиновому костюмі, з довгим волоссям до плечей і довгою бородою.
— Це новий? Я не бачила цього чоловіка.
— Це "дикий чоловік", — відповіла Меггі. — Так прозвали його остров'яни. Я хотіла і про нього розказати вам, але він сам нагадав про себе. Ми знайшли його на Новому Острові. З "диким чоловіком" було багато клопотів. Він усіх боявся, забивався в куток і сидів там, як вовченя. Він їв тільки сиру рибу, ковтаючи, як звір, цілими шматками. Він був брудний, злий, похмурий, недовірливий. За увесь час, поки він був на Острові, від нього ніхто не почув слова. Він німий. Чомусь тільки до старого Бокко вій ставився довірливо. Бокко умовив його скупатися і надіти цей костюм. Але обстригти йому волосся і нігті так і не вдалося.
— Він не небезпечний? — запитала Вівіана, стежачи за особою, що наближалася до них.
— Ні, він досить спокійний. Дивно, що він іде сюди. Ймовірно, ваш костюм, незвичайний на Острові, привернув його увагу.
"Дикий чоловік" зійшов на палубу, наблизився до жінок і почав пильно вдивлятися в очі Вівіани. Вона не могла витримати цього уважного погляду. Їй стало страшно.
— Ходімо до каюти, — сказала вона Меггі. І, залишивши мавпам кошик із апельсинами, на який ті накинулися галасливою юрбою, Вівіана спустилася в каюту. Меггі пішла услід за нею.
— Яке дивне враження справляє цей тубілець!.. Та ні… у нього білий колір шкіри і риси обличчя європейця. Це, вочевидь, здичавілий чоловік. Чому він так дивно подивився на мене?
Вівіана схвильовано ходила великим приміщенням кают-компанії.
— Він схожий на одного з цих загиблих кораблів, — продовжувала вона. — Можливо, і він, як ці застарілі руїни, пишався колись молодістю, жив повним життям…
— Чи варто так хвилюватися! Заспокойтеся. Зіграйте мені що-небудь. Я так скучила за музикою! — запропонувала Меггі, бажаючи відвернути Вівіану.
— Так, гаразд, я гратиму, — згодилася Вівіана.
Вона швидко підійшла до рояля, схиливши голову, трішки замислилася і почала грати патетичну сонату Бетховена.
Раптом хтось зайшов, і Вівіана, перервавши гру, відкинулася назад і побачила перед собою обличчя незнайомця.