Думаю, серу Кліфорду це б не зовсім сподобалося, моя леді.
— Не розумію, чому, — сказала Коні. Вона зайшла в Кліфордів кабінет, де на таці парував старий мідний чайник.
— Кліфорде, я спізнилася? — запитала вона, зупинившись перед підносом в капелюсі й шалику, відклала квіти й узяла бляшанку з чаєм. — Пробач! Чому ти не дозволив місіс Болтон заварити чай?
— Я про це не подумав, — він відповів іронічно. — Щось погано уявляю собі її на чолі чайного столу.
— О срібний чайник не така вже святиня, — сказала Коні.
Він здивовано глянув на неї.
— Чим займалася весь полудень? — запитав він.
— Гуляла й сиділа в одному потаємному місці. Ти знаєш, на старому падубі дотепер залишилися ягоди.
Вона скинула шалик, але залишилася в капелюсі, й сіла заварювати чай. Грінки, звичайно, вийшли пересмаженими. Вона накрила чайник для заварки полотняним рушничком і підвелася за невеликою склянкою для фіалок. Бідолашні квіточки обвисли, безвольні на своїх стеблинах.
— Вони оживуть! — сказала вона, поставивши перед ним склянку, щоб він відчув їх запах.
— "Солодші за повіки Юнони", — процитував він.
— Не бачу жодного зв'язку з цими фіалками, — сказала вона. — Єлизаветинці надто манірні.
Вона налила йому чаю.
— Як ти думаєш, до хатинки неподалік від Джонової Криниці, там, де висиджуються фазани, є другий ключ? — запитала вона.
— Можливо. А навіщо?
— Сьогодні я випадково забрела туди. Ніколи не була там раніше. Таке миле місце. Я могла б часом посидіти там, правда?
— Там був Мелорз?
— Так! Тому я й знайшла її, він стукав молотком. Здається, йому зовсім не сподобалося моє вторгнення. Він, по суті, став грубим, коли я спитала про інший ключ.
— Що він сказав?
— О, нічого особливого, цілком у своєму стилі, сказав, що нічого не знає про ключі.
— Можливо, в батьковому кабінеті є ще один ключ. Всі ключі знає Бетс, всі вони там. Я накажу, щоб він пошукав.
— О, будь ласка! — сказала вона.
— Отже, Мелорз був майже грубий?
— Та ні, нічого особливого. Думаю, він не хотів ділити зі мною свободу цього замку, отак.
— Мабуть, не хотів.
— Однак не бачу причин для заперечення. Врешті це не його дім! Не його особисте житло. Не розумію, чому я не можу там посидіти, коли мені хочеться.
— Саме так! — сказав Кліфорд. — Він багато на себе бере, той тип.
— Ти думаєш?
— О, безперечно! Він вважає себе чимось винятковим. Знаєш, він мав дружину, з якою у нього не склалося, отже, він записався в 1915 році до армії, здається, його послали до Індії. В усякому разі, якийсь час він працював ковалем при кінноті в Єгипті; весь час коло коней, він на них знається. Тоді якийсь індійський полковник звернув на нього увагу, і його зробили лейтенантом. Так, йому дали офіцерський чин. Здається, він поїхав з тим полковником до Індії, аж на північно-західний кордон. Захворів, одержав пенсію. Здається, до минулого року залишався в армії. Природно, що для такої людини нелегко вертатися назад до свого рівня. Він приречений борсатися. Та, мені здається, він добре виконує свої обов'язки. Тільки жодних справ з лейтенантом Мелорзом я не маю.
— Як він став офіцером, коли говорить з таким тягучим дербіширським акцентом?
— Говорить так він тільки інколи, під настрій. Він може говорити бездоганно, як на нього. Думаю, він вважає, що, повернувшись знову в лави рядових, краще говорити, як рядові.
— Чому ти раніше мені про нього не розповідав?
— О, я не маю смаку до цих романтичних історій. Такі бідолахи трапляються у всіх верствах. Таких бід трапляється тисячі.
Коні схилялася до такої ж думки. Що доброго від невдоволених людей, які ніде не знаходять собі місця?
Зачарований гарною погодою, Кліфорд так само вирішив вибратися до лісу. Дув холодний, але не такий втомлений вітер, і сонце, тепле й повне, нагадувало саме життя.
— Надзвичайно, — сказала Коні, — як по-іншому почуваєшся у справді свіжий гарний день. У інші дні саме повітря здається напівмертвим. Люди вбивають саме повітря.
— Ти думаєш, це роблять люди? — запитав він.
— Так. З людей випаровується стільки нудьги, й невдоволення, й злостивості, що вони просто вбивають життєві сили повітря. Я певна.
— Можливо, якісь атмосферні умови знижують життєві сили людей? — запитав він.
— Ні, саме людина отруює всесвіт, — наполягала вона.
— Засмічує власне гніздо, — зазначив Кліфорд.
Крісло пихкало далі. У ліщиновому підліску висіли блідо-золоті котики, а на сонячних галявинах широко розкрилися квіточки лісових анемонів, немов вигукуючи від радості життя, такі ж красиві, як у ті минулі часи, коли люди могли вигукувати разом з ними. Від них ішов слабкий запах яблуневого цвіту. Коні зірвала для Кліфорда пару квіток.
Він узяв їх і розглядав з інтересом.
— "Ти — незаймана наречена тиші"[15], — процитував він. — Здається — ці слова краще пасують до квітів, ніж до грецьких ваз.
— Займати — яке страшне слово! — сказала вона. — Тільки люди займають.
— О, не знаю… слимаки і все таке, — сказав він.
— Навіть слимаки просто їдять їх, і бджоли не займають. — Її дратувало, як він усе перетворює в слова. Фіалки — "повіки Юнони", анемони — "незаймані наречені". Як вона ненавиділа слова, що завжди стояли між нею й життям — саме вони все займали, якщо щось взагалі відбувалося, заготовлені слова й фрази висмоктували всі життєві соки з живих предметів.
Прогулянка з Кліфордом виявилася не дуже вдалою. Між ним і Коні встановилося напруження, якого кожен ніби й не помічав, хоча воно існувало. Зненацька з усією силою жіночого інстинкту вона відштовхнула його від себе. Вона хотіла звільнитися від нього й особливо від його свідомості, його слів, його самозакоханості, його безкінечної одноманітної закоханості в себе і в свої власні слова.
Знову задощило. Але через день чи два вона вийшла під дощ і пішла до лісу. А опинившись там, попрямувала до хатини. Ішов дощ, але не дуже холодний, і ліс здавався таким тихим, відстороненим, недосяжним у присмерку дощу. Вона прийшла до вирубу. Нікого! Хатина замкнута. Та вона сіла на тесаний поріг під грубим дашком і грілася власним теплом. Так вона сиділа, дивилася на дощ, прислухалася до безлічі його безшумних звуків, до дивного шелесту вітру у верховітті, хоч, здавалося, вітру й не було. Навколо стояли старі дуби, сірі, могутні стовбури, чорні від дощу, живі й круглі, вони розкидали навколо свої відважні кінцівки. По доволі чистій від підліску землі розсипалися анемони; далі — пара кущів — бузини чи калини й червонясте плетиво ожини; стара коричнева трава майже зникла під зеленим анемоновим пір'ям. Мабуть, це одне з незайманих місць. Незайманих! Весь світ був займаним.
Не все можна зайняти. Ти не займеш банку сардин. А саме на це схожі багато жінок і чоловіків. Але землю..!
Дощ ущухав. Між дубами з'явилися просвітки. Коні хотілось іти, але вона не рухалася; їй ставало холодно, однак всеохопне відчуття внутрішньої покривдженості немов спаралізувало її.
Займана! Можна почуватися займаною, навіть коли тебе ніхто не торкнувся. Спаплюжена мертвими словами, які обернулися непристойностями й мертвими ідеалами, доведеними до одержимості.
Вибіг мокрий рудий пес, та не загавкав, тільки підняв мокрого наїжаченого хвоста. За ним ішов чоловік у мокрій, чорній шкіряній куртці, немов у шофера, його обличчя спалахнуло. Вона відчула, як він, побачивши її, стишив свій швидкий крок. Вона підвелася під грубим дашком у своєму сухому сховку шириною з долоню. Він мовчки вклонився, повільно наближаючись. Вона почала відходити.
— Я вже йду! — сказала вона.
— Ви що, чекали, щоб зайти всередину? — сказав він, дивлячись не на неї, а на хатину.
— Ні, я просто на пару хвилин сховалася від дощу, — вона відповіла з спокійною гідністю.
Він глянув на неї. Здавалося, вона змерзла.
— Отже, се-ер Кліфорд не знайшов ключа-а? — запитав він.
— Ні, але це не має значення. Я можу сидіти під цим дашком, зовсім не мокнучи. До побачення! — Вона ненавиділа надмірність його тягучої місцевої вимови.
Він роздивлявся, як вона відходить. Тоді відкинув куртку, запхав руку в кишеню штанів і витяг ключ від хатини.
— Краще візьміте цей ключ, а я встрою загін для пташат в якомусь іншому місці.
— Що ви маєте на увазі? — запитала вона.
— Я гуворю, що мо' знайти друге місце для висадки фазанів. Якщо ви хочете ту бути, не тра, щоб я ту весь час крутився.
Вона поглянула на нього, второпуючи зміст через туман діалекту.
— Чому ви не розмовляєте нормально? — запитала вона холодно.
— Я? Я думав, що гуворю нормально.
Пару хвилин вона мовчала від злості.
— Значить, якщо хочете ключ, беріть. Чи завтра. Спочатку я все тута позабираю. Добре?
Вона ще більше розлютилася.
— Не хочу я вашого ключа, — сказала вона. — Не хочу, щоб ви щось тут забирали. І зовсім не хочу виганяти вас з вашої хатини, дякую! Я тільки хотіла часом посидіти тут, як от сьогодні. Та мені чудово і під дашком, тому прошу більше нічого не говорити.
Він знову подивився на неї своїми злими голубими очима.
— Отако-ої! — почав він на своєму тягучому повільному діалекті. — Ваша світлість ту так само бажана, як Різдво, во вам хатина, і ключ, і всьо таке. Тільки тапера час підкидати яйця, і тра чимало ту поробити, приглядіти за ними і всьо таке. Зимою я сюди не ходжу. Але весною, тож сер Кліфорд хоче фазанів… А ваша світлість не захоче, щоб я весь час ту крутився, поки ви ту.
Вона слухала з неясним здивуванням.
— Що мені до того, що ви тут? — запитала вона.
Він зацікавлено глянув на неї.
— Ви мені на заваді! — відрубав коротко, але твердо.
Вона почервоніла.
— Дуже добре! — сказала вона нарешті. — Я не буду вас турбувати. Хоча думаю, мені б хотілося посидіти, подивитися, як ви доглядатимете за пташенятами. Мені б це було приємно. Але якщо ви думаєте, що це вам стане на заваді, я вас не буду турбувати, не бійтеся. Ви — не мій лісник, а сера Кліфорда.
Ця фраза прозвучала дивно, вона й не знала, чому. Так вирвалося.
— Нє-а, ваша світлість. Це — власність вашої світлості. Прошу, тілько ваша світлість захоче й забажає, в будь-який час. Ви можете вигнати мене, тілько попередьте за тиждень. Тілько…
— Тільки що? — вона запитала вражено. Дивним комічним жестом він відсунув капелюха назад.
— Тільки може статися, що ви тута захочете побути самі.