Він випустив в них стрілу, потім другу, і вона впилась в ліву ногу їхнього коня, в його верхню частину. Потім, коли вони були вже поряд зі мною, він приготувався вистрілити ще раз, і я підняв свою рушницю й вистрілив в нього. Бабах! Моя куля убила його. Але я занадто пізно спустив курок, бо поки я цілився, він встиг випустити третю стрілу, яка потрапила в спину Риб'ячої Шкіри, і він теж замертво звалився на землю. Тепер ми з Чорним Оленем поскакали поряд, і спочатку сильно відірвались від переслідувачів, але невдовзі його кінь став сповільнювати біг, і я побачив як кров тече з його рани, і зрозумів, що незабаром він впаде. Ми прямували до схилу, з якого нещодавно спустилися, і поки що випереджали зміїв, але обидва знали, що вони наздоженуть нас до того, як ми досягнемо верха схилу. На що нам сподіватися? Ні на що! – вирішив я. І ось, трохи вище долини, я помітив серед скель ущелину, вхід до якої заріс деревами. Якби ми дісталися туди, у нас була б чудова позиція, з якої ми могли б оборонятися. Я привернув увагу Чорного Оленя, доторкнувшись до нього дулом рушниці, вказав на це місце й на мигах показав, що ми маємо туди потрапити. Ми відразу повернули коней направо, скоротивши необхідну дистанцію, яку мали проскакати, а тим часом поранений кінь біг все повільніше, і кров продовжувала текти з його рани. Залишилось одне: я наблизився впритул до Чорного Оленя і подав йому знак сісти на мого коня позад мене.
– Добре! – вигукнув він, і поклав свій лук до чохла, що висів у нього на боці.
Він обхопив мене за талію, і я нахилився в протилежний бік, щоб не впасти. Ми поскакали далі, підганяючи коня – біг він швидко, адже це був один з найкращих наших мисливських коней, найшвидший з тих, на яких я їздив. Але наша вага для нього була завеликою. Я боявся, що він видихнеться то того, як ми досягнемо ущелини. Передавши повід Чорному Оленю, я швидко перезарядив рушницю. Вороги продовжували переслідувати нас. Я боявся, що наш кінець близько. Чорний Олень знову і знову щось кричав мені на вухо, наче я розумів мову кроу. Я озирнувся: найближчий з ворогів був від нас на відстані польоту стріли. Я забрав повід у Чорного Оленя і направив коня вперед. Він вкрився потом і став задихатися, та ми вже були біля ущелини, і я бачив, що підлісок під високими деревами густий і доволі високий. У мене з'явилась надія на те, що ми ще зможемо зберегти свої скальпи. Нарешті ми досягли ущелини, зіскочили з коня й забігли в зарослі. Недалеко в них заглибившись, ми зупинилися під великою тополею, налаштували зброю, і чекали що буде далі. Ми чули тупіт кінських копит і голоси ворогів, а потім все затихло. Чорний Олень на мигах сказав мені:
– Сюди, за нами, вони не підуть.
– Ні, адже знають, що якщо сунуться сюди, двоє з них будуть мертвими.
Ми роззирнулися. Короткий вузький яр, в якому ми опинилися, був практично перекритий скелею, що підіймалась до верхівок дерев. Залишити наш притулок ми могли лише в одному напрямку – тому, звідки прийшли. Ніч нам не могла допомогти, оскільки Стара яскраво світила. Все йшло до одного: якщо вороги вирішать залишитись тут, і вдень і вночі стерегтимуть нас, ми швидко загинемо від спраги, або врешті решт, вийдемо й загинемо в бою. А оскільки я вбив одного з них, вони обов'язково постараються зробити все, щоб покінчити з нами. День лише починався, і обіцяв бути спекотним, а ми вже страждали від спраги. Вовк поряд з нами важко дихав, на морді виступила піна. Він встав і залишив нас, попрямувавши до струмка, але швидко прибіг назад з настовбурченою шерстю. Вороги стежили за нами, декотрі були поряд з лісом, інші, безсумнівно, залізли на скелю, щоб звідти роздивитися наш притулок в кущах під тополею. Ми не наважувалися поворухнутися, щоб не потрапити під їхні стріли. Хейя! Ми зовсім впали духом, і не лише через своє становище – ми сумували за Риб'ячою Шкірою, нашим добрим товаришем, який лежав тепер в долині, мертвий, оскальпований, і, без сумніву, розтерзаний на шматки.
Нарешті я на мигах сказав:
– У нас є лише один єдиний шанс врятуватися з цієї пастки.
– І який же?
– Якщо з'являться мисливці кроу.
Він сумно кивнув і відповів:
– Цей шанс розміром з кінчик мого мізинця. Вони чудово знають, що чеєни й південні черевані знаходяться в цій частині країни.
Розділ 9. Втеча від ворогів.
Води! Ще до того, як сонце пройшло середину шляху, ми знемагали від спраги. Слабенький західний вітер доніс до нас дзюрчання струмка, і це лише підсилювало наші страждання. А що тим часом робили наші вороги? Ми потерпали в здогадах. Можливо, декотрі з них залишились біля входу в ущелину і лежали в кущах, очікуючи коли ми вийдемо, а інші виглядали нас з вершин скель, що оточували нас з трьох боків. А цілком могло бути й так, що весь загін, окрім одного вартового, відпочиває на березі річки – їдять, п'ють холодну воду, чекають, поки ми помремо від спраги, якщо нам забракне відваги щоб вийти й помірятися з ними силами. Коли сонце схилилось до заходу, я хвилювався дедалі більше і більше – мені кортіло знати, що роблять змії.
– Можливо, вони пішли, бо бояться залишатися тут, думаючи, що ми — мисливці з великого табору неподалік? – на мигах запитав я Чорного Оленя.
– Вони захопили наших коней, там були і наші припаси з в'яленим м'ясом, тож тепер вони знають, що наш табір далеко, – відповів він, і це було правдою.
Я звівся на ноги, і вовк став поряд мене, поглядаючи на вхід до ущелини і принюхуючись. Я звелів йому піти вперед, і поглянути, чи немає там ворогів. Він махнув хвостом, і пройшов в тому напрямку декілька кроків, не перестаючи принюхуватись, а потім повернувся до мене і Чорний Олень сказав:
– Тепер все зрозуміло. Вони там, лежать в кущах і чекають на нас.
Я знову сів, прихилився спиною до дерева і заснув. Невдовзі мене розбудив Чорний Олень, його очі були червоними і злипалися.
– Я повинен трохи поспати. Повартуй. – на мигах сказав він.
– А що вороги? – запитав я.
– Їх не чути, – відповів він, і розлігся на землі.
Я дав йому поспати майже до заходу сонця, а тоді розбудив, і сказав, що до ночі ми повинні дізнатися, що роблять вороги. Щоб побачити їх, я попросив його прихилитись до дерева, а потім, забравшись йому на плечі, дотягнувся до нижніх гілок. Він подав мені рушницю, і, засунувши її за пояс, я поліз вище, доки мені не відкрився вид на долину. Там, недалеко від гаю, що ріс вздовж струмка, паслися коні – тринадцятеро коней. Ще один, мертвий, лежав неподалік від входу в ущелину; поза сумнівом, це був кінь Чорного Оленя, що помер від крововтрати. Один з тих коней, що паслися, був моїм, тож ворогів було дванадцятеро, а одного я убив. Жодного з них не було видно, але поки я спостерігав, один з них прийшов від струмка повз коней до іншого, який ховався в зарослях полину, і якого я не бачив. Той піднявся, і про щось переговорив з ним, після чого перший повернувся до струмка і зник за оточуючим його гаєм. Але перед тим, як зникнути, поки він стояв до мене лицем, я чітко помітив, що він когось запитує на мигах:
– Як справи? Ти їх бачиш?
І потім, трохи згодом:
– Дивись уважніше!
Де був той, хто відповідав на його питання? Я не міг бачити зовнішнього краю лісу і кущів біля входу в ущелину. Обережно я виліз на три гілки вище. Ха! Я помітив людину на вершині скель, що були на півдні від мене, і трохи південніше їх хребта. Він повз до хребта навкарачки, прямуючи до невеликого куща полину, що стирчав над хребтом. Цей кущ ніколи не ріс на цій голій скелі, він сам приніс його туди, щоб сховатись, коли стане виглядати нас в лісі під собою. До нього було недалеко, я чітко міг бачити його повністю. Він мав міцне тіло, сильні руки, широке обличчя і волосся, що стирчало в усебіч, наче шерсть бізона. У нього було намисто на шиї, потужний лук і дві чи три стріли, зажаті в правій руці. Ще декілька стріл стирчали в шкіряному сагайдаку, який висів у нього при боці. Доки я дивився, як він наближається до краю бескида, в мені закипала злість.
– Вбивця мого друга, ти також помреш, – прошипів я, і, поклавши дуло рушниці на розвилку гілок, ретельно прицілився і спустив курок.
Бабах! Через хмару порохового диму я нечітко, але абсолютно точно розгледів, як воїн скочив на ноги, випростався, схопився за груди й впав на спину. Я почув крик вартового біля коней, який щось кричав своїм друзям в гаю біля струмка. Вони побігли до нього, і показуючи на стрімчак, він розповів їм що бачив. Вони теж втупились на скелю й почали сперечатись. До мене долинали їх голоси. Чорний Олень постукав по дереву, привертаючи мою увагу, і на мигах запитав:
– Що ти зробив?
Перш ніж відповісти, я засунув рушницю за пояс:
– Убив одного на стрімчаку. Ще десятеро в гаю біля струмка стежать за нами.
– І що нам тепер робити?
– Не знаю, побачимо, – відповів я.
Воїн, якого я вбив, лежав на спині, розкинувши руки, і єдине що міг робити, це не співати. Я був щасливий, щасливий! Пишався тим, що він лежить там, з моєю кулею в грудях. Згодом, коли я поглянув на його товаришів, мною знову заволодів страх. Вони стояли на відкритому місці, витягнувшись в лінію, і розмовляли так тихо, що я більше не чув їхніх голосів. Я добре розумів, що тепер, втративши двох зі свого загону, вони більш ніж раніше мають намір покінчити з нами. Я перезарядив рушницю. Чорний Олень знову постукав по дереву й запитав:
– Що там зі зміями?
– Стоять біля гаю, розмовляють, – відповів я.
Вовк дивився на мене, знизу догори, шкрябаючи землю передньою лапою і помахуючи хвостом – він хотів, щоб я спустився. Сонце сідало. Я побоювався, що вороги не стануть робити нічого з задуманого, доки не стемніє так, що я не зможу їх бачити. Я дивився на них, допоки в мене не зарябіло в очах. Нарешті я побачив, що вони прямують до нашого сховища. Розсипавшись віялом, вони наближались до яру, поки не зникли в зарослях полину. Я зліз з дерева, і вовк плигнув на мене, лизнувши лице своїм майже сухим язиком. Я помітив, що губи Чорного Оленя були сухими і потрісканими, так само, як і мої. Розповівши йому, що роблять вороги, ми вирішили, що вони не стануть заходити до лісу, щоб знайти нас, бо ми напевно почуємо їх наближення і вб'ємо принаймні двох з них, перш ніж вони з нами покінчать.