Наприклад, щоразу, як Норпуа заявляє: "Не знати, чи Америка повинна залишитися байдужою до цього постійного ламання права", "Не знати, чи двоголова монархія не повинна врешті схаменутися", — ясно, що такі вислови відбивають прагнення пана Норпуа (як, зрештою, і мої та ваші), але тут кінець кінців дієслово може все ж таки зберігати і своє безпосереднє значення, оскільки конкретний край може "знати", Америка може "знати", "двоголова" монархія теж може "знати" (попри своє одвічне "психологічне невігластво"). Але всякі сумніви виключаються, коли Норпуа пише: "Не знати, чи ці постійні плюндрування не повинні переконати нейтралів", "не знати, чи Поозер'я не повинне скоро перейти до рук аліянтів", "не знати, чи наслідок цих нейтралістських виборів не повинен відбивати думки більшости". Адже факт, що ці плюндрування, райони і наслідки — речі неживі, за якими не повинні значитися жодні повинності. Завдяки цій формулі Норпуа просто нагадує нейтралам (на жаль, мушу констатувати, що вони якось не дослухалися до цих нагадувань), щоб ті зреклися нейтралітету або щоб Поозер'я перестало належати бошам (вимовляючи слово "бош", барон де Шарлюс ставав зухвалим, як колись у бальбецькому приміському потязі, коли розводився про чоловіків, не конче ласих до жінок).
А втім, чи не впало вам в око, з яких фортелів Норпуа незмінно, від 1914 року, розпочинає свої статті, звернені до нейтралів? Він починає з заяв, що Франція, видима річ, не повинна втручатися в політику Італії (чи там Болгарії, Румунії тощо). І лишень цим державам випадає вирішувати, цілком незалежно і керуючись виключно національними інтересами, виходити їм чи не виходити з нейтралітету. Та хоча ці вступні заяви його статей (звані колись експозицією) украй нецікаві, те, що читаємо далі, просто-таки інтригує. "А проте, — провадить Норпуа, — ясно, що матеріяльну вигоду від битви матимуть лише ті нації, які стануть на бік Права і Справедли-вости. Годі сподіватися, щоб аліянти віддячилися тим націям, — визнаючи за ними території, звідки багато сторіч лунає зойк їхніх уярмлених братів, — які, дотримуючись політики найменших зусиль, не поставлять свою зброю на службу аліянтам". А коли Норпуа зробить перший крок, радячи вступити у війну, ніщо вже не зупинить його від нових, і він уже трактуватиме не лише про принцип, а й про час виступу і вже майже не криючись. "Звичайно, — веде далі Норпуа, вбираючись у тогу, як би він сам сказав, "доброго апостола", — Італія і Румунія повинні самі у слушний момент визначити умови, на яких вони виступлять. Проте хай буде їм відомо, що, довго отягуючись, вони ризикують змарнувати нагоду. Німеччина вже двигтить під копитами російської кавалерії, охоплена невимовною тривогою. І більш ніж очевидно, що ті нації, які не полинуть мов на крилах підтримати перемогу, — а її зоря уже он жевріє на обрії, — не здобудуть жодного права на згадану винагороду, права, що його ще можна заслужити, якщо поспішити тощо". Це як у театрі, коли оголошують: "Останні вільні місця незабаром будуть розкуплені. До відома тих, хто спізнюється!" Висновки тим дурніші, що Норпуа виголошує їх щопівроку, застерігаючи Румунію: "Для Румунії надійшов час з'ясувати, чи хоче вона здійснити свої національні змагання. І якщо вона зволікатиме далі, то може бути вже запізно". Ось уже три роки, як він це торочить, а "запізно" для Румунії все не настає, ба більше, їй роблено дедалі вигідніші пропозиції. Так само він заохочує Францію тощо, аби вона втрутилась у справи Греції як її гарант, скоро зірвано угоду, що зв'язує Грецію з Сербією. Так от, щиро кажучи, якби Франція оце не воювала і не допевнялася від Греції допомоги або доброзичливого нейтралітету, хіба б спало їй коли на думку втручатися туди як гарантові й хіба нині, в час воєнний, моральне почуття, яке велить їй обурюватися тим, що Греція не дотримала своїх зобов'язань щодо Сербії, не мовчить, коли мова заходить про такі самі очевидні порушення з боку Італії та Румунії, які — слушно, на мою думку, як і Греція, — не виконали своїх зобов'язань, не таких пильних і не таких, як кажуть, широких, узятих ними після примирення з Німеччиною? Правда у тому, що люди дивляться на все крізь призму своєї газети, та і як може бути інакше, скоро самі вони не знають особисто ні людей, ні подій, про які йдеться? Під час Дрейфусової справи, якою ви так дивацьки захоплювалися, за часів, від яких, як люблять казати, нас відокремлюють сторіччя, бо філософи війни запевняють, що всякий зв'язок із минувшиною урваний, мене разило, якщо хтось із моєї рідні водився з анти-клерикалами — давніми комунарами, оскільки газета, яку він читав, виставляла їх антидрейфусарами, і пащекував на шляхетного генерала-католика, але ревізіоніста. Тепер мене разить не менше, що всі французи мішають із болотом цісаря Франца-Йосифа, хоча раніше шанували, і слушно, можу вас запевнити як його добрий знайомий, якого він рачить звати своїм кузеном! Ах! Я не писав до нього ні разу від початку війни, — вигукнув він, ніби сміливо признавався у своєму гріху, за який, він знав про це чудово, ніхто б його не осудив. — Хоча ні, першого року я написав йому одного листа. Що ж, моя шана до нього не змаліла, але багато моїх молодих кузенів б'ються на фронті і визнали б за велике паскудство, знаю, коли б я листувався з головою нації, що воює з нами. Що вдієш, хай мене критикують, кому заманеться, — додав він, немовби одважно наражаючись на мої докори, — але я не зичу собі, щоб лист із підписом Шарлюс надійшов оце до Відня. Найгостріша критика, з якою я звернувся б до сивого монарха, полягала б у тім, що магнат його рівня, голова найдавезнішого і найславетнішого дому Европи, дав себе ошукати цьому голопузому шляхтичеві, хай і тямущому, але, зрештою, найординарнішому парвеню, Вільґельмові фон Гоґенцоллерну. І це одна з аномалій цієї не менш дивної війни". А що зараз по тому, як він вертався до шляхетського погляду, який, власне, торував у нього над усім, барон де Шарлюс скочувався до чистого хлоп'яцтва, то тим самим тоном, яким би він говорив про Марну чи Верден, він заявив, що майбутньому історикові цієї війни не годилося б оминати певних капітальних і надзвичайно цікавих речей. "Отож-бо, — сказав він, — усі, через свою темноту, проочили, що великий магістр Мальтійського закону, щирий бош, мешкає собі любісінько в Римі, де, як великий магістр нашого закону, користується з привілею екстериторіальности. Се цікаво!"— додав він із такою міною, ніби мовив: "Бачите, спіткавши мене, ви даремно часу не змарнували". Я подякував йому, а він зробив скромну міну, наче той, хто не потребував віддяки. "То що я вам оце казав? Ага, так, так, що французи, судячи з їхніх газет, ненавидять тепер Франца-Йосифа. Що ж до Константина Грецького і царя Болгарського, то людність вагається між огидою і симпатією, бо пишуть по черзі то про те, що обидва на боці Антанти, то про те, що вони на боці, як висловлюється Брішо, центральних імперій. На зразок Брішо, коли той щохвилини приказує: "Наспіє час Венізело-са". Не сумніваюся, що пан Венізелос — здібний державний діяч, але хто знає, чи грекам так уже до вподоби цей Венізелос? Він нібито хотів, щоб Греція дотримала своїх зобов'язань щодо Сербії. Треба б іще з'ясувати, які були її зобов'язання і чи були вони ширші, ніж ті, що їх порушили Італія та Румунія, визнавши за собою таке право. Нас обходить, як Греція виконує свої угоди і шанує свою конституцію, але навряд щоб це нас обходило, якби ми не мали в цьому інтересу. Якби не було війни, чи звернули б держави "гаранти" бодай якусь увагу на розпуск обох Палат? Не можна не бачити, як грецького короля позбавляють підтримки, аби вигнати його чи ув'язнити, коли він залишається без свого оборонця — війська. Як я вже вам казав, загал судить про грецького короля та болгарського царя тільки на підставі газет. Та й як люди могли міркувати інакше, якщо вони з ним не знайомі? А я бачився з ним не раз і не два, добре знав Константина Грецького, коли той ще був діадохом, — диво — не чоловік! Я завжди думав, що імператор Микола мав до нього великий сентимент. Звичайно, у найшляхетнішому значенні. Принцеса Христи-на мовила про це навпростець, але вона змія. Що ж до царя Болгарського, то це шальвіра, позер, яких мало, але дуже розумний, людина неабияка. Він дуже мене любить".
Барон де Шарлюс умів бути премилим, але ставав нестерпним, коли підходив до таких тем. Він укладав у ці балачки втіху, що дратує мов у хворого, який не нахвалиться своїм квітучим здоров'ям. І я часто думав, що у приміському баль-бецькому потязі вірні, жадібні почути сповідь, від якої він ухилявся, мабуть, не знесли б цієї хвалькуватої манії і, почуваючи страшенну ніяковість, ледве одводячи дух, як у покої хворого або коло морфініста, який дістав свою штрикавку, самі поклали б край цим визнанням, таким нібито для них жаданим. Крім того, їх дратувало це голослівне оскарження геть-чисто всіх, оскарження з уст того, хто виключав себе з тієї особливої категорії,— до якої, як відомо, належав, — залюбки відносячи до неї інших. Нарешті він, такий розумник, створив собі відповідну куценьку філософію (підмурок якої становило, мабуть, кілька цікавинок, примічених Сванном у "житті"), тлумачачи все особливими причинами, і в цій своїй філософії, як буває щоразу, коли ми пускаємося берега, він не тільки скотився нижче самого себе, а й був страхітливо задоволений собою. Отже, цей напрочуд статечний і шляхетний муж усміхнувся, як дурник, щоб довести свою думку до кінця: "Позаяк є небезпідставні підозри щодо Фердинанда Кобурзь-кого, підозри того самого штабу, що й стосовно кайзера Вільґельма, та хто знає, чи не з цієї причини цар Болгарський став на бік "заборчих імперій". Достолиха, це так зрозуміло, до сестри ми поблажливі, нічого їй не відмовляємо. Я вважаю, що це було б гарним поясненням альянсу Болгарії та Німеччини". І, захоплений цим ідіотичним поясненням, барон де Шарлюс довго реготався, ніби й справді мав його за вельми дотепне, хоча, воно, навіть коли б спиралося на дійсні факти, було б не менш дитинне, як звичні розважання пана де Шарлюса про війну, з погляду феодала чи рицаря закону святого Йоанна Єрусалимського.