Одним пані Бонтан і Коттар на запитання, хто ще обідав того дня, відповідали недбало: "Принц Аґріґентський, зібралася тісна компанія". Та декотрі воліли бути краще поінформованими (одного разу хтось навіть поцікавився: "А Бонтани, хіба їх там не було?" — "Та я про них і забув", — зашарівшись, відповів Коттар нескромникові, якого відтоді зараховував до категорії "злоязиких"). Для таких людей Бонтани та Коттари, не змовляючись, вигадали однакову версію — обрамлення те саме, лише імена попереставлювані. Коттар казав так: "Ну що ж, були тільки господарі дому, дуцтво Вандомське (тут він усміхався самовдоволено), професорство Коттар і, далебі, чортзна-навіщо, як волосина в супі, панство Бонтан". Пані Бонтан оповідала достеменно так само, як Коттар, хіба що панство Бонтан згадувалося між дукинею Вандомською та принцом Агріґентським із підкресленою втіхою; а от, мовляв, хто сам напросився і муляв усім очі за столом, то це, звичайно, Коттари.
Після своїх візит Сванн часто повертався перед самою вечерею. Під ту пору, близько шостої вечора, пору, в яку він раніше почував себе таким нещасним, він уже не питав себе, що там поробляє Одетта, і його вже не обходило, чи є в неї гості і чи вдома вона сама. Вряди-годи він згадував, як багато років тому він пробував якось прочитати крізь конверт Одеттиного листа до Форшвіля. Цей спомин був йому неприємний, і він постарався збутися почуття сорому, скрививши куточок рота і на додачу до всього ще й мотаючи головою, мовляв: "Чи ж мене це обходить?" Нині Сванн, звісно, розумів, що втішна гіпотеза, яка йому часто спадала і за якою Одетта жила невинним життям, а паплюжила те життя лише його ревнива уява, що ця гіпотеза (загалом доброчинна, бо поки тривала його любовна хвороба, вона зменшувала його муки, нашіптуючи йому, що він їх вигадав) помилкова, що його ревнощі були зіркі і що хоч Одетта кохала його дужче, ніж йому здавалося, зате й зраджувала його хитріше. У той тяжкий для себе час Сванн заприсягався, що як розлюбить Одетту, як йому вже не буде лячно розсердити її чи дати відчути, як палко він її кохає, він справить собі втіху і з'ясує з нею (з простої любови до істини, як історичний факт), чи ночував з нею Форшвіль того дня, коли він, Сванн, дзвонив і стукав у шибку, а йому не відчиняли, після чого вона писала Форшвілеві, що до неї приходив дядько. Але таке важливе питання, з'ясування якого Сванн відкладав лише до того часу, коли минуть його ревнощі, втратило всяке значення у Сваннових очах, скоро він перестав ревнувати. Утратило, до речі, не зразу. Він уже не ревнував Одетти, але той день, коли він дурно стукав у двері особнячка на вулиці Лаперуза, ще й досі будив у ньому ревнощі. Через те, що ревнощі, мабуть, трохи скидаються на пошесть, чиїм вогнищем, джерелом більше є місцевість, будинки, ніж люди; предметом Сваннових ревнощів була не так сама Одетта, як той день, та година втраченої минувшини, коли Сванн тарабанив у всі двері її вілли. З певним застереженням можна сказати, що лише той день, та година заховали останні прослідки закоханої людини, якою Саванн колись був і якою він віднаходив себе тільки там. Його вже давно перестало обходити, чи зраджувала його Одетта і чи зраджує ще й досі. А проте кілька років він розшукував давню Одеттину челядь — так уперто не пропадала його хвороблива цікавість до того, чи спала Одетта з Форшвілем о шостій, тамтого вже далекого дня. Відтак зникла вже й цікавість, а Сваннове слідство тривало. Він усе ще намагався осягнути те, що його більше не обходило, бо його давнє "я", уже зовсім благеньке, занепаде, все ще діяло машинально, знічев'я. Сванн уже ніяк не міг уявити собі оту свою тугу, колись, одначе, таку сильну, що, здавалося, вона ніколи не минеться і тільки смерть тої, кого він кохав (хоча насправді смерть, як з'ясується далі, це жорстоке нове випробування, анітрохи не втишить мук ревнощів), може розрівняти перекритий його життєвий шлях.
Проте з'ясувати колись факти з Одеттиного життя, через які він так потерпав, було не єдине його бажання, він дав собі слово помститися за ті страждання, помститися, тільки-но, розлюбивши Одетту, він перестане її боятися. І ось йому випала нагода уволити те друге бажання: Сванн покохав іншу жінку. Ця жінка не давала йому приводу для ревнощів, а все ж він ревнував її, оскільки не міг кохати інакше: так само, як кохав він Одетту, кохав він і другу жінку. Щоб відродити Сваннові ревнощі, цій жінці не треба було його зраджувати, досить було, щоб з якоїсь причини вона опинилася десь далеко від нього, скажімо, на якомусь рауті, і щоб там їй було весело. Цього вистачило, щоб у його душі ожила туга, цей жалюгідний і неоковирний наростень на його коханні, туга, що віддаляла Сванна від того, що йому треба було пізнати (справжнє почуття цієї молодої жінки до нього, таємну жагу її днів, таємниці її серця), бо між Сванном і тією, кого він кохав, ця туга нагромаджувала грузи колишніх підозр, пов'язаних з Одеттою чи навіть із якоюсь її попередницею, підозр, які дозволяли вже підтоптаному коханцеві пізнати теперішню коханку не інакше як крізь колишню й збірну примару "жінки, що будить ревнощі", в яку, цю примару, він мимоволі втілив своє нове кохання. Хоча Сванн не раз винуватив свою ревнивість, що вона змушує його вірити лише в думкою мальовану зраду; він зараз же згадував, що й Одетту розгрішував тими самими резонами, і не мав слушности. Ось чому все те, що робила без нього кохана жінка, більше не здавалося йому безневинним. Та якщо Сванн колись заприсягнувся, розлюбивши ту, хто, як він підозрював, одного чудового дня стане його дружиною, нещадно виказувати до неї байдужість, нарешті щиру, й помститися за свою вражену гордість, то нині в цій помсті, яку можна було здійснити без ризику (хай би навіть Одетта про все в нього випитала і позбавила колись таких необхідних для нього хвилин, які він проводив із нею на самоті), у цій помсті відпала потреба: разом з любов'ю пропало й бажання показати, що його почуття охололо. Коли він страждав через Одетту, йому так хотілося дати їй відчути, що він кохає іншу, а нині у нього така змога з'явилась, проте він зі шкури ліз і всіляко викручувався, щоб дружина не здогадалась про його нове захоплення.
Тепер я ходив до них не лише на підвечірки, колись такі небажані для мене, бо через них Жільберта полишала мене, поспішаючи додому, тепер я вибирався з нею та з її матір'ю на прогулянки або на ранішники, через які Жільберта колись не приходила на Єлисейські Поля і я стовбичив самотою на моріжку чи біля каруселі; Сванни брали тепер мене на прогулянки на ранішники, я мав місце в їхньому ландо, мене навіть питано, куди я волію: до театру, на урок танців до Жільбертиної колежанки, на світське зібрання до Сваннових друзів (пані Сванн називала їх маленькими meetings)[80] чи на оглядини усипальниці Сен-Дені[81].
Коли мені доводилося кудись їхати зі Сваннами, я приходив до них на снідання, — пані Сванн називала його ланчем. Оскільки мене запрошувано аж о пів на першу, а мої батьки снідали тоді о чверть на дванадцяту, я чекав, поки вони встануть із-за столу, і рушав до заможної дільниці, досить безлюдної о будь-якій порі дня, а надто о тій, коли всі сиділи вдома. Навіть узимі, ще й у мороз, якщо бувало ясно, причепурюючи від часу до часу свою препишну краватку від Шарве і пильнуючи, як би не покаляти лакованих черевиків, я справляв походеньки по широких вулицях до двадцяти семи на першу. Я вже здалеку помічав, як у Сванновому садку блищать на сонці, ніби запушені памороззю, голі дерева. Щоправда, тих дерев у садочку росло тільки два. У цей незвичний час картина виглядала якось по-новому. До розкошування природою (з незвички і навіть з голоду якогось особливо гострого) домішувалося хвильне дожидання сніданку в пані Сванн; воно не уймало розкошування, а пануючи над ним, підбиваючи його, обертало на якусь великосвітську декорацію; ось чому, звичайно такої пори нічого не помічаючи, в такий день я ніби відкривав заново чудову погоду, мороз, зимове освітлення: то була своєрідна прелюдія до омлету, то була ніби суга, ніби холодна рожева полива на мальовидлі таємничої каплички, якою ввижалася мені оселя пані Сванн, де було стільки тепла, стільки пахощів, стільки квітів.
О пів на першу я важився нарешті вступити у цей дім, який, мов святий Миколай, обіцяв мені надприродні розкоші. (Слово "святки", було, до речі, невідоме пані Сванн та Жільберті, вони заступили його словом Крістмас і завжди мовили про пудинг на Крістмас, про те, що їм подарують на Крістмас, про те, що їх не буде вдома — пекельна мука для мене — на Крістмас. Навіть удома я не дозволяв собі говорити "святки", а тільки Крістмас, хоча батькові це вже здавалося казна-чим.)
Першим траплявся мені на очі лакей, він провадив мене через кілька великих віталень до крихітної порожньої віталеньки, чиї вікна вже марили блакитом пообіддя; я зоставався сам у товаристві орхідей, рож і фіялок; мов люди, незнайомі вам і теж у чеканні на когось, квіти зберігали мовчанку, якій їхня своєрідність, своєрідність живих істот, надавала особливої виразности, і мерзлякувато ловили тепло, що йшло від жарин вугілля, дбайливо покладеного, ніби коштовність, за шкло, в білу мармурову чашу, звідки вряди-годи сипалися грізні рубіни.
Я сідав, але одразу підхоплювався, почувши стук дверей; то заходив другий лакей, потім третій, мізерним наслідком цих приходів (і чого його ґвалтувати людей даремно!) було підкинути вугілля у вогонь або підлити води у вази. Лакеї йшли собі, і я знов залишався сам, чекаючи, коли ж це пані Сванн відчинить нарешті закриті лакеями двері. І, звісно, я менше хвилювався б у казковій печері, ніж у цій маленькій приймальні, де вогонь здавався мені знаряддям алхімічних перетворень, наче в клінґсорській лабораторії[82]. Знов почулися кроки; цього разу я не встав; мабуть, ще один лакей; але це був Сванн. "Як? Ви сам-один? Що ви хочете, моя добра малжонка не має уявлення про час. За десять перша. З кожною дниною час запізнення зростає, і ось побачите: вона прийде без поспіху, їй віритиметься, що ще рано".