Хоч і решта не безнадійна, але саме цей чоловік глибоко усвідомив своє минуле, і я не сумніваюсь, що він буде переконливим у своїй розмові з дружиною, бо навчання інших – найкращий спосіб вчитися самим. Якщо бідолашний Аткінс принаймні раз поважно говоритиме дружині про Ісуса Христа, він сам ставатиме кращим неофітом і покаянником, котрий упевнений у своїй подальшій дорозі".
Після цієї бесіди і після почутих обіцянок докласти зусиль і переконати дружин стати християнками священик відразу обвінчав дві пари, але Вілла Аткінса з дружиною все не було. Почекавши, священик дуже захотів знати, куди подівся Аткінс, і він, повернувшись до мене, сказав: "Прошу вас, сер, ходімо з цього лабіринту і подивимося, де цей бідолаха і як він навчає дружину реліґії". Мені вже й самому таке на думку спадало, – ми рушили разом і повів його нікому, крім мене, невідомою стежкою, через саму хащу, де через гущавину краще видко було назовні, ніж усередину, аж ось ми на узліссі побачили Вілла Аткінса з його смаглявою дружиною, що сиділи під кущем і жваво гомоніли. Я зачекав, доки надійде священик, який трохи відстав, і вказав йому на бесідників, і ми довго стояли й дивились на них. Ми звернули увагу на його щирість, як він показує на сонце і на всі сторони світу, а тоді – на землю, на море, на себе, на неї, на ліс, на дерева. "Бачите? – спитав священик, – мої слова не змарновані: він їй проповідує; дивіться-но – ось він говорить їй, що Бог створив його, її, небо, землю, море, ліс, дерева тощо…" "Ніби так", – підтвердив я. Аж тут Білл Аткінс скочив на рівні ноги, потім впав на коліна і звів руки до неба. Наче щось казав при цьому, але ми не розчули, – надто далеко. Через півхвилини він скочив і сів поруч з дружиною та звернувся до неї. Ми бачили, що слухає жінка дуже уважно, але чи відповідає вона – не видко. Коли бідолаха вклякав, я бачив, як священик вмивався слізьми і сам мало не заплакав, – шкода лишень, що нічого ми не почули.
А що підійти ближче не можна було, щоб не сполохати їх, ми вирішили додивитися до кінця німу бесіду, зрозумілу й без слів. Отож, він підсів до неї й продовжив щиро говорити, двічі чи тричі гаряче обіймав її; раз вийняв з кишені носовичок і витер їй очі, потім знову поцілував з незвичною для нього ніжністю. Це повторювалося кілька разів, потім він знову схопився на ноги і, подавши руку, допоміг їй підвестися, потім за руку відвів її трохи в бік, вони обидва вклякли й залишалися так хвилини дві.
Мій друг не витримав і скричав: "Святий Павле! Святий Павле! Дивись-но, він молиться". Я боявся, що Аткінс почує й тому трохи погамував його, аби ми могли додивитися всю сцену до кінця, – щиро кажу, що більш зворушливого видовища в житті в мене не було. Священик трохи поборовся з собою, але ж настільки він перейнявся тим, що поганка стала християнкою, що не стримався – і то плакав, то здіймав руки, то хрестився, то щось белендів – так ніби дякував Богові за чудесний успіх наших зусиль. Щось він промовляв тихцем, і я не дочував, а щось – латиною та французькою, двічі чи тричі захлинався слізьми, але я благав його опанувати себе, щоб ми могли ж спостерігати, що він насилу і зробив, бо сцена ще не добігла кінця, і коли Аткінс із дружиною знову підвівся, ми бачили, як він знову палко до неї промовляє, вона порухами виявляла свій захват чоловіком, а тоді здіймала руки, клала руку собі на груди на знак серйозності та уваги, – так тривало з чверть години й на завершення сцени вони разом пішли.
Я скористався нагодою і висловив священикові свою радість від побаченого, бо, хоч зазвичай я не так швидко починаю вірити людям, але цей вияв почуттів був справді щирим – і з боку чоловіка, і його дружини, і, попри їхню необізнаність, віднині я сподівався на щасливе для них завершення. "Але, друже, – додав я, – чи дозволите ви з'ясувати одну складність? Я, далебі, не проти вашого завзяття при наверненні бідолах з поганства на християнство, але яка вам від того радість, якщо ці люди, за вашими словами, лишаються за рамцями католицької церкви, а без цього, на вашу думку, нема спасіння? Адже ви таких людей вважаєте єретиками, тобто такими ж пропащими, як і погани".
На це він з величезною зичливістю відповів: "Сер, я католик і належу до римо-католицької церкви і є членом ордену бенедиктинців та визнаю всі засади римо-католицизму, але, повірте, я вам не лещу й кажу безвідносно до моєї ситуації й вашої чемності, а також без жодного жалю ставлюсь до вашої реформатської церкви. Я не дозволяю собі казати (і в цьому ми з вами маємо згоду), буцім ви не можете спастися; у жодному разі я не обмежуватиму ласку Христа, гадаючи, ніби Він не може прийняти вас у лоно Своєї Церкви у недовідомий нам спосіб; сподіваюсь, ви й до нас маєте таке ж милосердя: я щодня молюся за ваше поновлення в Христовій Церкві у такий спосіб, який Він у своєму всевіданні обере. Тим часом, звичайно, я розрізняю, де протестант, а де поганин, бо перший звертається до Ісуса Христа, хоч і не у згоді з істинною вірою, а дикун – варвар, який не знає ні Бога, , ні Христа, ні Збавителя, і якщо ви й перебуваєте за межами католицької церкви, то однаково ближчі до поновлення в ній, ніж ті, хто нічого не знає про Бога і Його Церкву, і тому я радію з приводу цього бідолахи, який, – бувши, за вашим словом, розбесником і майже вбивцею, – стає на коліна й молиться, як ми гадали, до Ісуса Христа, ще при цьому не подолавши свого незнання, і я вірю, що Бога, яким усі сотворені, торкне його серце і приведе до знання істини у Свій час, і Бог сподобить цього бідолаху охрестити й навчити несвідому дикунку, його дружину, і я не вірю, що Бог його відкине. Тож хіба нема в мене приводу радіти через наближення людини до Христа, – їхнє входження у лоно римо-католицької церкви відбудеться не так швидко, як я хотів би, але однаково милостивий Христос довершить Свою роботу у Свій час відомим тільки Йому способом. Звичайно, я радів би, якби всі дикуни Америки стали до молитви Богові, і ліпше нехай вже стануть спочатку протестантами, ніж продовжуватимуть своє поганство і болвохвальство, бо їхня віра у те, що Він осяяв їх Своїм світлом, осяє їх сяйвом Його небесної величі та приведе їх у лоно Його Церкви, коли Він вважатиме, що це добре.
Розділ VII. Бесіда Вілла Аткінса з дружиною
Мене вразили щирість і запал цього побожного папіста, але водночас і приголомшила сила його логіки, бо я збагнув, що, якщо такий запал опанує всіма, ми всі станемо католиками незалежно від того, до якої церкви справді належимо, дух доброчинства поверне нас до правильних засад, і на шталт того, як він сказав, що таке доброчинство поробить усіх католиками, я припустив, що якби всі церковники були такими ж добрими посередниками, всі поставали б протестантами. На цьому ми дискусію завершили, бо ніколи, власне, гостро й не сперечалися. Наостанок я вирішив висловити йому свою думку інакше й, узявши його за руку, сказав: "Якби то всі римо-католицькі священики мали такий хист переконувати й вашу схильність до доброчинства! Я з вами цілком згоден, проте мушу зауважити, що якби ви такі думки проповідували в Іспанії чи Італії, вас віддали б до суду Інквізиції. Суворість їх не робить кращими християнами, а я, власне, не бачу єретицтва в надмірі доброчинства".
Отож, як ішлося вище, Вілл Аткінс з дружиною пішов, нам тут більше нічого було робити, і ми теж рушили назад своєї дорогою, а повернувшись, побачили їх біля входу. Я відразу спитав священика, чи будемо казати Аткінсові, що спостерігали за ним і дружиною, коли вони бесідували під кущем, і він відповів, що не варто, але спочатку слід послухати, що він нам скаже, тому ми запросили його самого поговорити з нами наодинці, і я почав розпитувати його про батьків та освіту. Він щиро розповів, що батько був священиком і міг би дати синові гарну освіту, проте Білл ні вчитися, ні слухатися не схотів і своєю брутальною поведінкою змарнував батькові зусилля і вкортив йому віку, – так він ганебною невдячністю відповів на батьківську любов.
Мене вразило те, наскільки відверта покута звучала в його словах. Пригадав, що і я своєю поганою поведінкою та впертістю також укоротив віку доброму й чуйному батькові. І настільки я перейнявся почутим, що не мені вчити й напучувати Аткінса, а він став моїм вчителем та напутником.
Усе це я виклав молодому священикові; вражений, він сказав: "Хіба ж я не казав, сер, що коли цей чоловік похреститься, то проповідатиме нам усім? Кажу вам: якщо він щиро покутує, то і я не буду потрібний, бо він усіх на острові введе у хрест". Опанувавши себе, я продовжив розмову з Віллом Аткінсом: "Але ж, Вілле, – спитав я, – чому ви саме зараз усім цим перейнялися?"
В. А. Ви мені загадали роботу, що поцілила в саму душу; я розповідав дружині, як ви й казали, про Бога й реліґію, щоб зробити з неї християнку, а вона мені промовила таке казання, яке я до скону не забуду.
Р. К. Ні, ні. То не дружина промовляла до вас казання, а ваша свідомість так сприймала ваші власні слова, скеровані до неї.
В. А. І сила слів цих, сер, була невідпорна.
Р. К. Ну ж бо, розкажіть докладніше, що у вас там відбувалось, бо дещо я вже й так знаю.
В. А. Важко так усе відразу охопити: мене переповнюють почуття і бракує слів; але так чи інакше її слова, котрі я не ладен переповісти, спонукали мене перемінити своє життя.
Р. К. Скажіть-но хоч щось, бо це ж справді непересічний випадок. Схоже, вона дійсно виголосила казання, яке так сильно на вас вплинуло.
В. А. Ну, спочатку я розповів про наші закони про шлюб і нащо чоловікам і жінкам такі угоди, які жоден з них не зможе розірвати, бо в іншому випадку порушаться лад і справедливість, і чоловіки тікатимуть від своїх дружин та кидатимуть дітей, зіходитимуться хто з ким забажає, сім'ї зруйнуються і права на спадщину не вдасться вреґулювати.
Р. К. Ви висловлюєтеся, як юриста, Вілле. А ви їй пояснили, що таке право на спадщину і сім'я? Адже такого в дикунів нема: вони беруть шлюб і не зважають на те, що це родичі, кревні, члени сім'ї, брат чи сестра, – навіть батько і дочка або син з матір'ю можуть побратися.
В.