Аж якось засмажив я на великому вогні м'ясо, а коли заходився гасити вогонь, знайшов серед жарива череп'я розбитої судини, що перетворилось на каменюку черепичного кольору. Приємно здивований, я подумав, що якщо випалюється череп'я, то можна випалити й цілу судину.
Тоді я замислився над тим, як налаштувати вогонь для випалу горщиків. Про гончарний горен і цинову поливу я не знав нічого, хоча трохи цини в мене й було; я поставив стосиком три великі миски й два три горнятка один на одного, поклав на спід жаровину, а довкола – дрівця. Розгнітив вогонь наокіл і згори стосу та підкладав пальне й стежив, як судини пропеклися, а тоді пиьнував, аби вони не тріскалися. Я п'ять-шість годин тримав судини розпеченими у вогні, аж побачив, що одна з них не трісла, а почала топитись і потекла; це під дією температури розтопився змішаний з глиною пісок, що розтопився б на скло, якби я продовжив випал; тоді я почав потроху зменшувати вогонь, і розчервонілий посуд потьмянів; аби вогонь хутко не вигас, я чатував усю ніч, а вранці я одержав три гарні (може й не такі гарні) тарілки й два череп'яні горнятка, що належним чином витримали випал, а в одного ще й полива утворилася з розтопленого піску.
Відтак, зрозуміло, череп'яного посуду мені не бракувало, але про форму шкода й мови, бо таке й діти роблять з землі ліплять чи жінки, що не вміють вчинити тісто, квецяють пироги.
Либонь, ніхто в світі так не радів, як я, коли зробив вогнетривкий череп'яний посуд; я не міг дочекатися, доки посуд охолоне, аби зварити в ньому м'ясо, –вийшов зрештою чудовий бульон зі шматка козлини, до якого не завадило б насправді додати вівсянки й ще дечого.
Ще потрібна була кам'яна ступка, щоб товкти зерно, бо самому мені про млин годі було й думати. Але як до цього приступитися, я не знав, тому що й кам'яний майстер з мене ніякий, і знарядь необхідних в мене не було. Чимало днів шукав я камінь побільше, аби витесати в ньому заглибину під ступу, бо не міг же я висікати чи викопувати його зі скелі, та й острівний жорняк був занадто крихкий, аби витримати належний товкач або м'яло й не засмітити товчене зерно піском. Отож я шукав-шукав та й покинув, а вирішив видовбати ступу з твердої колоди, яку незабаром і підшукав: вибрав таку, яку подужав совати, заокруглив її та ззовнці обтесав сокирою й тесаком, а тоді, за допомогою вогню й докладаючи величезних зусиль, випалив заглибину так, як індіянці в Бразилії роблять каное. Потім з так званого залізного дерева утнув важкий товкач або м'яло та відклав знаряддя до наступного врожаю, бо я збирався те зерно молоти чи, власне, товкти на борошно, щоб спекти хліб.
Тепер на черзі було сито чи підситок, щоб переточити борошно й відокремити висівки та межисіток, бо без того хліба не буде. Навіть думати про таке було важко, бо не було ж із чого те виготовляти – ні тонкого полотна, ні ще чогось, через що можна просівати. Кілька місяців я не знав, на яку стати. Від білизни залишилось саме дрантя, була козяча вовна, але хтозна як ткати чи куделити, а коли б я й знав, то однаково ж не було до того знаряддя. Аж ось викрут знайшовся: я згадав, що позабирав з корабля матроські шийні хустки з мусліни чи перкалю і оце з них зробив три достатні для роботи ситечка, що їх вистачило на кілька років, а що було потім, я згодом розповім.
Тепер належало подбати про випікання: як саме робити хліб, коли з'явиться зерно, як завдати тісто без запари. А що взяти було ніде, то я кинув про це думати. Багато праці поклав я, ставлячи піч. Однак і на це знайшов раду: виліпив кілька мілких дек поширше – фути два в діаметрі й до дев'ятьох дюймів завглибшки. Я їх добре випалив і сховав, а коли треба було пекти, я розжарив черінь, викладений квадратною (чи майже квадратною) плиткою мого виробу.
Коли утворилася купа жариння, я розгріб його по всьому череню, аби той розжарився. Потім я жариння відсунув, розіклав хлібини, накрив їх горщиком, та обкидав горщик жаринням, аби краще пеклося; так у найліпшій в світі печі я випік свої перші ячні хлібини, ставши ще й непоганим хлібопеком; ще я поробив собі рисові коржі й пудинґи, а от пирогів не робив, бо для начинки було лише козлина й пташатина.
Нема дива, що на все це переважно пішов третій рік мого перебування на острові, а ще ж і жнивувати треба було, і поратись із хатнім господарством, бо я вчасно все вижав, дбало переніс збіжжя додому та поклав колоски у зсипи, доки з'явиться час їх перетерти, бо не мав я ні гарману, ні ціпа.
Водночас із збільшенням запасу зерна з'явилась потреба у більшій пашенній коморі, врожай приростав – ячменю вже було бушелів двадцять і стільки ж або більше рису; за такої кількості я вже міг вільно його споживати, бо давніші запаси хліба давно вичерпалися; я також вирішив порахувати, скільки треба зерна на рік, аби засівати лише один раз.
Виявилось, що сорок бушелів рису та ячменю – набагато більше за моє річне споживання, – тому я поклав сіяти таку саму кількість щороку, вважаючи, що цього стане.
Робота роботою, а подумки я часто повертався до землі потойбіч острова і потайки гадав, що перебуваючи там і стежачи за континентом, де є люди, я міг би якось туди дістатись і нарешті втекти з цього краю.
А про пов'язану з цим небезпеку я не думав, бо можна ж і до рук дикунів потрапити, що набагато гірші за африканських левів і тигрів: якби я потрапив їм до рук, тисяча проти одного, що вони мене вбили б, а, може, й з'їли б, бо я чув, що насельці Карибського берега – канібали або людожери, а, висновуючи за широтою, я знаходжуся від того берега недалеко. Якщо вони канібали, то вбили б напевно, – вони ж у же вбила європейців і по-десятеро, і по-двадцятеро, а тут я один і боронитися мені ніяк; усі ці розумні думки спливли мені на гадку потім, а спочатку я тим не переймався й хотів лишень потрапити на той берег.
Тепер я пожалкував, що зі мною немає Зурі та шлюпа з трикутним латинським вітрилом, під яким я проплив здовж берега Африки понад тисячу миль, але тут вже нема ради, і я вирішив піти поглянути на корабельний шлюп, що його під час аварії у шторм викинуло на берег за кілька миль від моєї оселі. Шлюп лежав майже на тому ж самому місці, але хвилі й вітер перекинули й зіперли його на береговий уступ, – рінь поруч була суха. Якби я зумів полагодити його й спустити на воду, то більшого мені й не треба, – я простісінько доплив би до Бразилії; шкода, що я відразу не зміркував, що мені не до снаги перевернути шлюб у нормальне положення, як не міг би я і сам острів посунути; натомість я пішов у ліс, поробив собі важелі й котки, приніс їх до шлюпу й вирішив спробувати, вважаючи, що коли вдасться його перевернути, то можна буде полагодити пошкодження, і в мене з'явиться надійне судно для плавання.
Зусиль я не шкодував і витратив на цю марноту три-чотири тижні, аж переконався, що не подужаю підважити шлюп, і почав відсипати рінь з одного боку, щоб шлюп перекинувся сам, а я цим перекиданням керуватиму за допомогою важелів.
Але по всьому я не зміг ні поворухнути шлюп, ні підкіп годящий зробити, ні, тим більше, посунути шлюп до води, – довелося кинути цю роботу, але, попри невдачу зі шлюпом, я не відмовився від бажання дістатися на континент, і що більше поставало перешкод, тим сильнішим було бажання.
Нарешті з'явилася в мене ідея самому зробити каное або пірогу, як роблять їх тамтешні тубільці без знарядь і помічників – зі стовбура великого дерева. Здавалося, що це і можлива, і проста справа, і я нею серйозно перейнвся, бо й можливостей упоратись із цим у мене набагато більше, ніж у негрів або індіянців, – при тому я випустив з уваги, що в індіянців же є кому допомагати при спускові судна на воду, а це перевага не до порівняння з браком інструментів, тому що мені все треба робити самому: і дерево побільше знайти та зрубати, згрубша пообтесувати стовбур, аби надати йому форми човна і повидовбувати чи випалити простір всередині, роблячи вже сам човен… і все оте покинути через те, що сам я не подужаю спустити човен на воду?
Так із чужого погляду виходить, що я ані не замислювався над дійсним станом речей, тоді як треба було вчасно дбати про спуск на воду – та ба! Мене так поривала морська подорож, що я усе те і в думці не покладав, а насправді легше було таким човном пропливти сорок п'ять миль, ніж пересунути його на відстань сорока п'яти фатомів[26] до моря.
Жодга людина при здоровій тямі не узялася б за цю дурницю. Мене поривав сам задум, і я не замислювався над його практичністю; себто складність спуску на воду спливала мені на гадку, але я спростовував усі сумеіви недорікуватою відповіддю: "Спочатку треба зробити, а тоді вже знайдетья якийсь викрут".
Це не тримається купи, але – ідея понад усе, і став я до роботи. Я зрубав кедр, якого, либонь, і в Соломона не було для спорудження єрусалимського храму: п'ять футів десять дюймів у діаметрі біля основи стовбура, а на висті двадцяти двох футів – чотири фути одинадцять дюймів, – далі стовбур тоншав і розгалужувався. Я насилу звалив дерево: двадцять днів підрубував і рубав біля основи стовбура, ще чотирнадцять днів обрубував галузки, гілки й крислату корону, надсадно вимахуючи сокирою й тесаком, а відтак ще місяць обчохрував, формуючи човен і його підошву – для стійкості. Ще три місяці пішло на видовбуваня корпусу: я не випалював, а тяжко вистругував киянкою і довбилом, аж вийшла мені красуня-пірога місткістю душ на двадцять шість, а для мене й мого вантажу й поготів вистачило б.
Мені самому сподобалась моя робота: я ніколи в житті не бачив більшого каное чи піроги, зробленої з одного стовбура. Але ж і праці я докладв до неї! Аби вдалося спустити її на воду, я, безперечно, рушив би у цю несамовиту плавбу.
Та ба – усі мої прилагоди виявились даремні, хоч і змарновано було чимало зусиль. До води було ярдів сто – не більше, але перша халепа полягала в тому, що на шляху до потічка треба було подолати горбок. Здавалося, що можна докласти шалених зусиль (ніхто не зважає на каторжну роботу, якщо попереду визволення) і розкопати його та виположити, але по роботі виявилося, що на цьому не край, бо каное, як і шлюп перед тим, я не подужав зсунути з місця.