Молочно-білі гребні їх зуб-частшись рельєфно і гостро. Над містом висіла парна, переддощова задуха. Пахло нагрітим асфальтом, перегаром бензини, близьким морем, хвилюючим невиразним запахом жіночих парфумів і ще якоюсь різнорідною нероздільною мішаниною запахів властивою кожному велелюдному місту.
Листницький, покурюючи, повільно йшов правим боком пішоходу, зрідка ловив на собі бокові, шанобливі погляди зустрічних. Спочатку він трохи ніяковів через свій зім'ятий китель і несвіжий кашкет, а потім вирішив, що фронтовикові нічого соромитися свого вигляду, аі то більш йому, що тільки сьогодні залишив вагон.
На пішоходах ліниві, оливкувато-жовті лежали тіньові плями від парусових тентів, напнутих над сходами до крамниць і кав'ярень. Вітер, хитаючи, тріпав вигорілу парусину, плями на пішоходах ворушилися, рвалися з-під людських ніг. Дарма, що пообідня година була, проспект кишів веле-людством. Листницький, що за роки війни відзвичаївся від міста, з радісним задоволенням вбирав у себе різноголосий гам, перевитий сміхом, автомобільними гудками, криком газетників, і, почуваючи себе в цьому натовпі пристойно одягнених ситих людей своїм, близьким, все ж думав:
"Які всі ви зараз задоволені, щасливі, — всі: і купці, і біржові маклери, і урядовці різних ранґів, і поміщики, і люди блакитної крови. А що з вами було три дні тому? Який ви мали вигляд, коли чернь і салдатня, мов руда розтоплена, текли оцим проспектом, вулицями? По-щирості, і радий я вам і не радий. І гараздам вашим не знаю як радіти..."
Він спробував проаналізувати своє роздвоєне почуття, найти початки його, і легко вирішив, що тому так мислить і відчуває, що війна і те, що довелось пережити там, віддалили його від цього стовпища ситих, вдоволених.
"Адже оцей, молодий, вгодований, — думав він, зустрічаючись очима з гладким, червонощоким і безвусим чоловіком: — чому він не на фронті? Певне, син заводовласника чи якогось торговельного зубра, ухилився, подляк, від служби, — начхати йому на батьківщину, — і "працює" на оборону, жиріє, вигідно кохає жінок..."
"Але з ким же ти, кінець-кінцем?"—'поставив він сам собі питання.і, посміхаючись вирішив: "Ну, звичайно ж, з оцими! В них частка самого мене, а я частина їх колективу... Все, що є гарного і поганого в моїй клясі, є в тій або іншій мірі і в мене. Може в мене трохи тонша шкіра, ніж у цього вгодованого кнурка, можливо, тому я болісніш реаґую на все і напевне тому я чесно на війні, а не "працюю на оборону", і саме тому тоді взимку, в Могилеві, побачивши в автомобілі скинутого імператора, що залишав ставку, і його скорботні губи і разючо, не переказати як саме покладену на коліні руку, я впав на сніг і ридав, як хлопчисько... Я ж бо по-чесному не приймаю революцію, не можу сприйняти! І серце і розум противляться.... Головою наложу за старе, життя віддам, не вагаючись, без пози, просто, по-салдат-ськи. А чи багато на це піде?"
Бліднучи, з надзвичайною хвилюючою яскравістю відновив він у пам'яті лютневий, на барви багатий кінець дня, губернаторський будинок у Могилеві, чавунну, запотілу від морозу огорожу і сніг по той бік її, змережаний червоними бликами низького, вкритого морозно-димчастим серпанком сонця. За похилистим звалом Дніпра небо фарбоване блакиттю, циноброю, іржавою позолотою, кожен штрих на горизонті такий недоторкано ніжний, що шкода торкатися
поглядом. Коло виїзду невеличкий' натовп з чинів ставки, військових, цивільних... Виїздить критий автомобіль. За склом, здається,' Фредерикс і цар, одкинувшись на спинку сидіння. Звуглене обличчя його з якимсь фіялковим відтінком. На блідому чолі косе чорне півколо папахи, форми козацької конвойної варти.
Листницький, майже біг мимо людей, що здивовано оглядалися на нього. В очах його падала від краю чорної папахи, віддавши честь, царська рука, у вухах дзвенів безгучний сліпий хід машини, що від'їхала, і прикра німотність натовпу, що мовчанкою проводив останнього імператора...
Сходами будинку, де містився штаб полку, Листницький 'ішов поволі. У нього ще тіпалися щоки і кров'янисто сльо-зилися припухлі, заплакані очі. На ґанку другого поверху він викурив уряд дві цигарки, протираючи пенсне, через дві приступки вибіг на третій поверх.
Командир полку відмітив на мапі Петрограду район, в якому сотня Листницького мала охороняти урядові установи, перелічив установи, найдокладніше переказав, які і коли саме треба ставити і зміняти сторожі, на закінчення сказав:
— До Зимового палацу Керенському...
,— Ні слова про Керенського!.. — заливаючись смертельною блідістю, голосно прошепотів Листницький.
— Євгене Миколайовичу, треба брати себе в руки...
— Полковнику, я вас прошу!
— Але ж любий мій...
— Я прошу!
— Нерви у вас...
— Роз'їзди до Путилівського зараз накажете вислати?— Еажко дихаючи, спитав Листницький.
Полковник, кусаючи губи, посміхаючись, знизав плечима, відповів:
— Зараз же! І обов'язково з чотовим офіцером.
Листницький вийшов з штабу морально, спустошений,
розчавлений спогадами пережитого і розмовою з командиром полку. Майже коло самого дому побачив козацький роз'їзд 4-го Донського полку, що теж стояв у Петрограді. На вуздечці яснорудого офіцерського коня, зів'ялі, понуро висіли живі квіти. На біловусому обличчі офіцера світилась усмішка.
— Хай живуть визволителі батьківщини!.. — гукнув сходячи з пішоходу і вимахуючи капелюхом якийсь екзальтований літний добродій.
Офіцер ґречно приклав долоню до козирка. Роз'їзд рушив ристю. Листницький глянув на схвильоване, мокро-губе обличчя добродія, що вітав козаків, на його дбайливо
81
Тихий Дін—6.
зав'язану квітчасту краватку і, морщачись, згорбившись, шмигнув до під'їзду свого будинку.
XI.
Призначення генерала Корнілова на головнокомандувача Південно-Західнього фронту офіцерський склад 14-го полку зустрів дуже спочутливо. Про нього говорили з любов'ю і шаною, як про чоловіка залізної вдачі, котрий безперечно зможе вивести країну з безладдя, до якого завів її Тимчасовий уряд.
Особливо радів цьому призначенню Листницький. Він через молодших офіцерів сотні і близьких до нього козаків намагався дізнатись, як ставляться до цього козаки, але одержані відомості його не потішили: мовчали козаки, або відбувалися апатичними відповідями:
— Нам однаково.
— Який він, хто його знає...
— Коли б він про замирення постарався, тоді, звичайно.
— Нам від його підвищення легше не буде.
За кілька днів серед офіцерів, що зналися з ширшим товариством цивільних та військових, переказували вперті чутки, ніби Корнілов натискає на Тимчасовий уряд, вимагаючи відновлення кари на горло на фронті та багатьох рішучих заходів, від яких залежить доля армії і кінець війни. Говорили про те, що Керенський боїться Корнілова і напевно додасть усіх сил, щоб, замінити його на посаді головнокомандувача фронту піддатливішим генералом. Називали відомі у військовому товаристві прізвища генералів.
19-го липня всіх уразило урядове повідомлення про призначення Корнілова на верховного головнокомандувача. Незабаром підосавул Атарщиков, що мав велике знайомство в Головному комітеті офіцерської спілки, 4розказував, посилаючись на цілком певні джерела, що Корнілов у записці, приготованій для доповіді Тимчасовому урядові, обстоював такі найголовніші заходи: запровадження на всій території країни для запільного війська і людности юрисдикції військово-революційних судів, з карою на горло за низку найтяжчих злочинів, переважно військових; відновлення дисциплінарної влади військових начальників; обмеження вузькими рямцями діяльности комітетів і встановлення їх відповідальності! перед законом і т. інш.
Цього ж дня, увечорі, Листницький у розмові з офіцерами своєї сотні і інших сотень гостро руба поставив питання: з ким вони йдуть?
— Панове офіцери!—говорив він із стриманим хвилюванням.
— Ми живемо дружною сім'єю. Ми знаємо, що являє собою кожен з нас, але й досі багато болючих питань між нами залишилося невирішені. І от саме тепер, коли виразно намічається перспективи розходження головнокомандувача з урядом, нам треба руба поставити питання: з ким і за кого ми? Поговорімо ж по-товариськи, не кривлячи душе.ю.
Підосавул Атарщиков відповів перший:
— Я за генерала Корнілова готовий і свою і чужу кров цідити. Це кришталевої чесности людина і лише він один може поставити Росію на ноги. Дивіться, що він робить в армії. Адже тільки дякуючи йому почасти розв'язали руки воєначальникам, а було цілковите засилля комітетів, братання, дезертирство. Про що мова? Кожна порядна людина за Корнілова.
Схожий на породистого хорта, вузькокрижий, тонконогий і невміру грудастий і широкоплечий Атарщиков говорив запалисто. Видно дуже зворушувало його зняте питання. Скінчивши, він оглянув згрупованих круг столу офіцерів, вижидально постукав по цигарниці мундштуком цигарки. На нижній повіці його правого ока брунатною опуклою горошиною сиділа родинка. Вона заважала верхній повіці щільно прикривати око, і від цього при першому погляді на Атар-щикова здавалося, ніби в очах його грає постійна поблажливо-вижидальна усмішка.
— Коли вибирати між більшовиками, Керенським і Корні-ловим, то, звичайно, ми за Корнілова.
— Нам важко судити, чого хоче Корнілов: чи тільки відновити лад у Росії, чи відновити й ще щось...
— Це не відповідь на принципове запитання!
— Ні, відповідь!
— А коли й відповідь, то неразумна, у всякому разі.
-— А чого ви боїтесь, сотнику? Відновлення монархії?
— Я не боюся цього, а навпаки, бажаю.
— Так у чому ж річ?
— Панове!—твердим, обвітреним голосом заговорив Долгов, недавній вахмістр, що дістав за бойові заслуги хорунжого.— Про що ви сперечаєтесь? А ви поважно скажіть, що нам, козакам, треба держатися за генерала Корнілова, як дитині за матерній поділ. Це без ніякового лукавства, напрямки! Відірвемося від нього—пропадемо! Расея гноєм нас загребе . Тут справа ясна: куди він, туди й ми.
— Оце так!..
Атарщиков захоплено ляснув Долгова по плечі і, сміючись очима, видивився на Листницького. Той, посміхаючись, хвилюючись, розгладжував на колінах брижі штанів.
— Так, як же, панове офіцери, отамани?— піднесеним голосом вигукнув Атарщиков.—За Корнілова ми?..
— Ну, звичайно!
— Долгов відразу розрубав гордіїв вузол.
— Все офіцерство за нього!
— Ми не хочемо бути винятком.
— Любому Лаврові Георгієвичу, козакові і героєві,— слава!
Сміючись і цокаючись, офіцери пили чай.