Жмикрут у тебе батько!—додав він, з чв'яхканням переставляючи ноги.
Володимир почервонів. Він почував до Давидка, що завжди посміхався, до його зневажливого тону, навіть до білих, завжди змочених слиною зубів непереможну неприязнь.
— Як жмикрут?
— Так. Скнарий страх який! З-під себе їсть,—просто пояснив Давидко й посміхнувся.
Валет і Тимофій ухвально посміхалися. Володимир відчув укол образи. Він холодно оглянув Давидку.
— Ти що ж... виходить, невдоволений?
— Залізь но, поміси, а тоді взнаєш. Який же дурень буде вдоволений? Татка б твого сюда заправити, черево струсило б!
Хитаючись, Давидко важко ходив по колі, високо задирав ноги і тепер уже незлобиво й весело посміхався. Наперед смакуючи приємне задоволення, Володимир тасував думки. Потрібна відповідь знайшлася.
— Гаразд, — роздільно сказав він,—я перекажу татові, що ти невдоволений із служби.
Він скоса глянув на обличчя Давидкове й уразився справленим вражінням: Давидкові губи жалісно і вимушено всміхалися, обличчя інших насупилися. Хвилину якусь усі троє мовчки місили глину.
Давидко нарешті відірвав очі від своїх брудних ніг і улес-'ливо-злісно сказав:
— Я ж пожартував, Володю... Ну, жартома сказав...
— Я перекажу татові, що ти казав.
Відчуваючи на очах сльози образи і за себе, і за батька, і за Давидчину жалісну усмішку, Володимир пішов повз цистерну.
— Володю!.. Володимире Сергійовичу!.. — перелякано крикнув Давидко й виліз із глини, спускаючи штани просто на закаляні аж по коліна ноги.
Володимир зупинився. Давидко підбіг до нього, важко дихаючи.
— 'Не кажіть татові. Жартома сказано було... Пробачте мені, дурневі... їйбо без наміру!.. Жартома!.. "
— Гаразд. Не скажу!.. — кривлячись вигукнув Володимир і пішов до фіртки. Жалість до Давидка взяла гору. З почуттям полегшення він ступав коло штахетного білого паркану. З кузні, що примостилася в кутку млинового двору, чути було грайливий перестук молотка: раз по залізі — глухий та м'який, два рази з підскоком по дзвінкому ковадлу.
— Нащо чіпав?—донісся до слуху Володимира приглушений Валетів бас. Не чіпай, воно й не смердітиме.
"Ач наволоч", — злостячись, подумав Володимир, — "па-щикує... сказати чи не сказати?"
Оглянувшись, побачив передшу білозубу Давидчину посмішку і твердо поклав: "Скажу!"
На майдані коло крамниці стояв прив'язаний до стовпа, запряжений у гарбу кінь. З даху пожежні дітвора ганяла сіру цьвірінькливу хмару горобців. З тераси лунав звучний баритон студента Бояришкина і ще чийсь голос — надтріснутий, хрипкуватий.
Володимир зійшов на ґанок, над ним заколихалося листя дикого винограду, що буйно заплітало ґанок і терасу, звисало з блакитного різьбленого карніза зеленими пінистими шапками.
Бояришкин махав голеною фіялковою головою, говорив, звертаючись до молодого, але бородатого вчителя Баланди, що сидів коло нього.
— Читаю його, і дарма, що я син козака-хлібороба і до всіх упривілейованих кляс відчуваю цілком природну злобу,— тут, уявіть, мене страх який жаль пориває за цією віджилою верствою. Я сам мало не стаю шляхтичем та поміщиком, з захопленням вдивляюсь в їхній ідеал жінки, болію їх інтересами, — словом, казнащо! От, любий мій, що то є геній! Можна й віру зламати.
Баланда мняв китицю шовкового пояса і, іронічно всміхаючись, розглядав на поділках своєї сорочки червоні, вишивані волічкою взори. Ліза валялася в кріслі. Розмова її, очевидно, ані трохи не цікавила. Вона завсідними, що щось загубили і чогось шукали, очима нудливо дивилася на фіял-кову, подряпану голову Бояришкина.
Вклонившись, Володимир пройшов далі, постукав до батька в кабінет. Сергій Платонович на прохолодній шкіряній канапці гортав червневу книжку "Русского богатства". Долі валявся пожовклий кістяний ніж.
— Тобі що?
Володимир втягнув голову в плечі, нервово обсмикнув на собі сорочку.
— Я йшов з млина... — почав він нерішучо, але згадав сліпучу Давидчину посмішку, й, дивлячись на кругле батькове черево, обтягнуте чесучовим жилетом, уже рішучіш продовжував:
— ...і чув, як Давидко говорив...
Сергій Платонович вислухав уважно, сказав:
— Звільнимо. Йди, — і крехчучи, нахилився до ножа.
Вечорами в Сергія Платоновича збиралася хутірська інтелігенція: Бояришкин — студент Московської технічної школи; худий, зсохлий з величезного самолюбства та сухоти, учитель Баланда; його соживиця—вчителька Марта Гераси-мівна— все молода собі кругла дівчина, в якої раз-у-раз непристойно вилазила нижня спідниця, поштмайстер—чудакуватий, запліснівілий, з запахом сургуча й дешевих парфумів старий парубок. Зрідка наїздив з свого маєтку молодий сотник Євген Листницький, що гостював у свого батька, поміщика шляхтича. Вечорами пили чай на терасі, точили нікчемні розмови, і, коли обривались в'ялі розмовні нитки, хтось із гостей накручував дорогого в інкрустаціях хазяйського грамофона.
Зрідка, великими святами, любив Сергій Платонович туману пустити: запрошував гостей і частував дорогим вином, свіжим осетровим кав'яром, виписаним для цього з Батай-ська, найкращими закусками. Поза тим жив тісно. Одне, в чому не відмовляв собі, — це в книжках. Любив Сергій Платонович читати і до всього доходити власним чіпким, мов березка, розумом.
Спільник його, білявий, з гострою борідкою і потаємними шпаринками очей, Омелян Костевич— Атьопін заходив рідко. Був він жонатий з колишньою усть-медведицькою черницею, наплодив з нею за 15 років спільного життя восьмеро дітей і більшість часу проводив удома. З полкових писарів виліз Омелян Костевич у люди, звідти ж приніс у родину притихлий душок підлабузництва, підлещування. Діти в йот присутності говорили пошепки, ходили навшпиньках.. Щоранку, вмившись, шикувалися в їдальні, під чорною висячою труною величезних дзиґарів, мати стояла ззаду, і скоро з спальні долітало сухе покашлювання батькове, починали різноголосно й фалшиво: "Спаси, господи, люди твоя", потім "Отче наш".
Омелян Костевич встигав одягнутися до кінця молитви,, виходив, мружачи шпаринки капустяних очей, по-архієрей-ськи витягував м'ясисту голу руку.' Діти підходили по черзі і цілували. Омелян Костевич цілував жінку в щоку, говорив, нетвердо вимовляючи літеру "ч":
— Палажецко, запарила цайок?
— Запарила, Омеляне Костевичу.
— Налий поміцніше.
Крамничну бухгальтерію провадив він. Плямив сторінки під буйними наголовками: "дебет" — "кредит" писарським в кучериках письмом. Читав "Биржевые ведомости", без потреби защемляючи шишкастий ніс золотим пенсне. Із службовцями поводився чемно.
— Іване Петровичу, відпустіть чоловікові тавричанського ситцичку.
Жінка звала його Омеляном Костевичем, діти — таткомг а крамарчуки — Цацою.
Двоє священиків—панотець Вісаріон і благочинний отець
Паикратій — з Сергієм Платоновичем не водилися, були в них давні порахунки. Один з одним теж недружньо жили. Опришкуватий клявзник п. Панкратій уміло шкодив ближнім', а вдовий п. Вісаріон, що жив з українкою-ключницею, через сифіліс гугнявий, з натури привітний, цурався й не любив благочинного за непомірну гордість та каверзну вдачу.
Всі, крім учителя Баланди, мали на хуторі власні будинки. На майдані красувався обшитий диллям, фарбований на-синьо домище Мохова. Проти нього на самій пуповині майдану розкарячилася крамниця з крізними дверима й злиня-лою вивіскою:
ТОРГОВИЙ ДІМ МОХОВ С. П. ТА АТЬОПІН о. к.
До крамниці примикала присадкувата, довга з підвалом комора, саженів зо двадцять від неї — цегляна обручка церковного муру і церква з банею, подібною до визрілої зеленої цибулини. По той бік церкви — вибілені, казенно-суворі стіни школи і два чепурні будинки: блакитний з таким же палісадом — панотця Панкратія—і брунатий (щоб не подібний був) ,з різьбленим парканом і широким ґанком — панотця Вісаріона. Навскоси двоповерховий безглуздо-тонкий будиночок Атьопіна, за ним пошта, солом'яні та залізні дахи козацьких куренів, схиляста спина млина, з бляшаними іржавими півнями на даху.
Жили, закрившись від усього білого світу зовнішніми і внутрішніми, на прогоничах, віконницями. Звечора, коли не йшли гостювати, зачековували прогоничі, спускали з ланцюгів собак, і по німому хуторі тільки й тарахкотіло дере-в'яним язиком калатало нічного сторожа.
И.
Наприкінці серпня Митько Коршунов випадково зустрівся коло Дону з донькою Сергія Платоновича, Лисаветою. Він допіру приплив з-за Дону і, примикаючи до корча баркас, побачив фарбований легенький човен, що легко карбував течію. Човен плив з-під гори, керований до пристані, веслував на нім Бояришкин. Гола голова його виблискувала потом, на лобі й скронях нап'ялися гілочки жил.
Митько не зразу пізнав Лисавету. На очі їй падала від брилика сиза тінь. Загорілйми руками вона притискувала до грудей пук жовтого латаття.
— Коршунов, — закивала вона головою, побачивши Митька, — обдурив мене,
— Як то обдурив?
— А пам'ятаєш, обіцяв їхати зі мною рибалити?
Бояришкин кинув весла і випростав спину. Човен з розгону
виліз носом на беріг, з хрустінням дроблячи прибережну крейду.
— Пам'ятаєш?—сміялася Ліза, вискакуючи з човна.
— Ніколи було. Робота, — виправдувався Митько і з перехопленим подихом стежив за дівчиною, що підходила до нього.
— Ні! Це неможливо!.. Я, Лисавето Сергійовно, відмовляюсь! От вам хомут і дуга, а я вам більше не слуга! Уважайте, скільки попоганяли цією проклятою водою. В мене криваві мозолі від весел. Нема краще, як материк!
Бояришкин твердо ступив на колючу кришену крейду довгою босою ступнею, витер піт з лоба верхом пом'ятого студентського кашкета. Не відповідаючи йому, Ліза підійшла до Митька. Той невміло стиснув простягнену йому руку.
— Коли ж поїдемо рибалити? — спитала, закидуючи голову, мружачи очі.
— Хоч завтра. Обмолотились, тепера можна.
— Обдуриш?
— Ну, ні!
— Рано зайдеш?
— Вдосвіта.
— Чекатиму.
— Прийду, їйбогу, прийду!
— Не забув, в яке вікно стукати?
— Найду, — посміхнувся Митько.
— Я, певне, незабаром поїду звідси. Хотілось би порибалити.
Митько мовчки крутив у руці іржавий ключ від баркаса й дивився їй в губи.
— Скоро?—опитав Бояришкин, розглядаючи на долоні мережану черепашку.
— Зараз поїдемо.
Вона помовчала і, чомусь посміхаючись, спитала:
— Це ж у вас якесь весілля було?
— Сестру видавали.
— За кого ж це? — і не чекаючи відповіді, всміхнулась незрозуміло й коротко.