Кентавр

Джон Апдайк

Сторінка 18 з 49

Там сьогодні змагалися з плавання, і сам Зіммерман вболівав за команду.

— Ми їм нараз носа втрем, містере Колдуел,— пообіцяв Дайфендорф.— Вони почнуть випендрюватися і програють тільки так.

Наша команда за весь плавальний сезон не виграла ні разу: Олінджер був цілком сухопутним містечком. Громадського басейну ми не мали, а дно загати біля богадільні було встелене битими пляшками. Одним помахом руки — одним із тих незбагненних помахів, які помагали Зіммерма-нові тримати своїх учителів у постійному й зручному для нього стані непевності — мого батька назначили тренером команди плавців, дарма що через грижу він не міг навіть у воду ввійти.

1 АМХ, Асоціація Молодих Християн — молодіжне товариство. (Тут і далі примітки перекладача).

— Зробити все, що можна — це все, що можна зробити,— сказав батько.— Пішки по воді не підеш.

Тепер мені здається, що він чекав заперечення, але тоді ніхто з нас трьох не відчув потреби перечити.

Третьою була Джуді Ленджел. Про Джуді мій батько був думки, що її батечко хоче витиснути з неї більше, ніж вона може дати. Я думав інакше: як на мене, Джуді була звичайне дівчисько, яке, не славлячись ні вродою, ні умом, зумисне розтроюджувало в собі дріб'язкове честолюбство, щоб мучити ним довірливих учителів, як-от мого батька. Вона скористалась мовчанкою і сказала:

— Містере Колдуел, я хотіла спитати про завтрашню контрольну...

— Хвилиночку, Джуді.

Дайфендорф уже зібрався іти, ситий по саме нікуди. Мало що не зригнув, встаючи з місця. Батько спитав його:

— Дайфі, а як щодо курива? Як тільки ще раз почую, що ти куриш — викину з команди.

З порога долинуло ледь чутне юродське скигління:

— Та я, відколи сезон почався, й у рот не брав, містере Колдуел.

— Не бреши, дитино. Брехнею довго не проживеш. Мені вже чоловік п'ятдесят сім донесло, що ти куриш, і як виявиться, що я тебе покриваю — Зіммерман мене з'їсть.

— Добро, містере Колдуел. Я все зрозумів.

— Щоб мені сьогодні був брас і двісті двадцять вільним стилем.

— Буде, містере Колдуел.

Я заплющив очі. Боляче було слухати, як батько розмовляє тоном тренера — це здавалось таким принизливим. Хоч, коли міркувати чесно, хіба мені не хотілося, щоб він говорив саме так — звичайним, впевненим, життєво-важливим тоном, як інші чоловіки? Можливо, мені заболіло те" Що Дайфендорф міг дати батькові щось цілком конкрет-не — наприклад, виграти заплив брасом і вільним стилем,— а я не міг. Соромлячись виставити напоказ свою шкіру, я так і не навчився плавати. Водна стихія була недоступна для мене, тож я закохався в повітряну: повітря я вмів від. чувати і носив у собі хвилюючі згустки цих відчуттів, які називав Майбутнім; отам я й надіявся винагородити батька за його страждання.

— Прошу, Джуді,— сказав він.

— Я не зрозуміла, з чого завтра контрольна.

— Розділ восьмий, дев'ятий і десятий, як було сказано на уроці.

— Ой, так багато!

— Переглянь їх, та й тільки. Ти ж не дурна дівчинка. Знаєш, як треба вчитися.

Батько з ляскотом відкрив книжку — сірий підручник з мікроскопом, атомом і динозавром.

— Шукай виділені слова,— сказав він.— Ось. Магма. Що таке магма?

— А буде це питання?

— Питань, Джуді, я тобі не скажу. Це було б нечесно щодо інших. Але просто, щоб знати — що таке магма?

— Це та, яка з вулканів витікає?

— Що ж, можна й так. Магма — це вулканічна порода в розплавленому стані. Або ось. "Назвіть три види гірських порід".

— Ви це будете питати?

— Не скажу я, Джуді. Сама розумієш. Ну, то які бувають породи?

— Метафоричні...

— Вулканічні, метаморфічні й осадові. Дай приклад кожної.

— Граніт, мармур і вапняк,— сказав я. Джуді перелякано глипнула на мене.

— Або базальт, сланець і пісковик,— сказав батько. Джуді глипала то на мене, то на нього, ніби ми змовились

проти неї. В цю хвилину так воно і було. Взагалі бували такі щасливі хвилини, коли ми з батьком становили одне ціле, маленьку двохосібну команду.

— Хочеш, я скажу тобі одну цікаву річ, Джуді? — мовив батько.— Найбагатше на континенті родовище сланцю знаходиться тут-таки, по сусідству, в Ліхайтонському і Норт-гемптонському округах нашого штату.

Він обернувся і постукав кісточками пальців по дошці.

_ Всі класні дошки у всій нашій країні — від краю і до

краю — походять звідти,— сказав він.

— Це не обов'язково знати, правда?

_ Ні, звичайно. В книжці цього нема. Але я думав, тобі

буде цікаво. Ти постарайся, щоб тобі було цікаво. Забудь про оцінки; батько від цього не вмре. Не пересилюй себе, Джуді; коли я був такий, як ти, я не знав, що значить бути молодим. І так і не дізнався. Послухай мене, Джуді. Що дано одним, не дано іншим. Але кожному щось дано — хоч би й те, що він просто живе на світі. Милосердний господь не для того пустив нас на світ, щоб ми страждали через те, чого не маємо. Хто має два таланти, не буде сердитися на того, у кого їх п'ять. Ось візьми нас із Пітером. У мене жодного таланту нема, а в нього аж десять; та я не гніваюсь на нього. Я його люблю. Він же мій син.

Джуді відкрила рот, і я чекав, що вона зараз скаже: "А це будуть питати?", але нічого не почув. Батько погортав підручник.

— Назви кілька ерозійних агентів,— сказав він. Та зробила відчайдушну спробу:

— Час?

Батько підвів голову з таким виглядом, наче його вдарили. Шкіра під очима стала біла-біла, а на щоках проступив неприродний рум'янець — кілька виразних паралельних смужок, наче слід від ляпаса.

— Гм, про час я й не подумав,— сказав він Джуді.— Я мав на увазі води, льодовики і вітер.

Вона записала це у зошит.

— Діастрофізм,— сказав він.— Ізостазія. Поясни, що це таке. Намалюй схему сейсмографа. Що таке батоліт?

Ви не все з цього будете питати, правда?

— Може, і взагалі нічого,— відповів він.— Не думай про контрольну. Думай про землю. Хіба ти її не любиш? Хіба тобі не хочеться знати, яка вона? Ізостазія — це ніби дебела, товста жінка затягує на собі пояс...

В обличчі Джуді бракувало свободи. Щоки її надто тісно прилягали до носа, утворюючи дві глибокі, різкі складки; третя, вертикальна, розділяла ніс на кінчику. Губи в неї теж були якісь наморщені, і коли вона говорила, туго сходились і розходились, наче пелюстки садових ротиків.

— А ви будете питати про протозон, чи як його?..

— Протерозойська ера. Буду, панно. Питання може стояти так: "Назвіть по порядку всі шість геологічних ер, приблизно вказавши їх тривалість". Коли почалася кайнозойська ера?

— Мільярд років тому?

— Ти живеш у ній, дівчино. Всі ми у ній живемо. А почалася вона сімдесят мільйонів років тому. Або, приміром, я скажу: "Назви кілька вже неіснуючих форм життя",— і попрошу вказати клас, до якого вони належать, еру і період. Наприклад, панцерники: ссавці, кайнозойська ера, третинний період. Еоценова епоха, але цього ви не мусите знати. Можу тобі, задля інтересу, сказати, що панцерник зовні дуже подібний до Уїльяма Говарда Тафта, нашого президента в ті часи, коли я ще був такий, як ти.

Я побачив, що вона записала: "Епох не треба" і взяла ці слова у рамку. А що батько говорив далі, почала розмальовувати її трикутниками.

— Або лепідодендрон,— провадив він.— Гігантська папороть, палеозойська ера, кам'яновугільний період. Або еріопс — що воно таке, Пітере?

Оцього я й справді не знав.

— Рептилія,— бовкнув я навмання.— Мезозойська.

— Земноводне,— сказав він.— І давніше. Або археоптерикс,— додав скоромовкою, певний, що нам це відомо.— А це що, Джуді?

— Арха... як?

_ Археоптерикс,— зітхнув батько.— Перший з птахів.

Завбільшки з ворону. Пір'я розвинулося з луски. Переглянь таблицю від сторінки двісті третьої до двісті дев'ятої Не натужуйся особливо. Переглянь таблицю, вивчи, що тут записала, і все буде гаразд.

_ Я, як тільки пробую все це запам'ятати, мені аж

ніби погано робиться і голова болить,— випалила вона, готова, здавалось, розплакатись. Лице її нагадувало пуп'янок, що вже відтепер починав прив'ядати. Лице було бліде, і ця блідість на мить залила кімнату, повну тьмяних полисків — полисків меду, назбираного в пахуче-прілому лісі.

— Це у всіх так,— сказав батько, і все знов стало на свої місця.— Від знань завжди голова болить. Справуйся, як можеш, Джуді, і обов'язково висипляйся, щоб бути гарною. Не давай себе збити з пантелику. Через день-два все забудеться, а там і не оглянешся, як знайдеться в тебе чоловік і шестеро дітей.

І тут мені свінула обурлива думка: батько, жаліючи Джуді, виклав їй, ніби ненароком, усі контрольні питання!

Коли вона вийшла, він підвівся, закрив за нею двері і сказав:

— Бідне створіння, в її тата буде на шиї стара діва. Ми залишилися самі.

Я відірвався, нарешті, від вікна:

— Може, йому тільки цього й хочеться.

Я весь час пам'ятав, що на мені червона сорочка; куди б я не йшов, вона постійно підсвічувала поле мого зору і надавала словам багатозначного, шляхетного відтінку.

— Дарма ти так думаєш,— сказав батько.— Нема в світі гіршого, як озлоблена жінка. Чого ніяк не скажеш про твою маму — що-що, а озлобленою вона ніколи не була. Тобі цього не зрозуміти, Пітере, але нам з мамою дуже весело жилося удвох.

Я не повірив, але тон, яким це було сказано, змусив мене промовчати. Здавалося, батько по черзі прощається з усім, що знав на цьому світі. Він узяв зі столу аркуш голубого паперу і простяг мені.

— На, прочитай і заплач,— сказав він.

Перше, що прийшло мені на думку — "фатальний діагноз". Серце впало. "Як же йому вдалося так швидко?" — подумав я.

Але це був усього лиш один із щомісячних Зіммермано-вих відгуків.

ОЛІНДЖЕРСЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА Канцелярія директора

Вчитель: Дж. У. Колдуел

Клас: 10-й, група С, природознавство

Час відвідин: 09.01.47, 11.05.

Вчитель прибув до класу з дванадцятихвилинним запізненням. Він не приховував свого здивування з приводу присутності в класі директора, що було помічено учнями. Не звертаючи на них уваги, вчитель зробив спробу зав'язати бесіду з директором, але одержав відмову. Після чого вчитель обговорив з учнями такі питання, як тривалість існування Всесвіту, величина зірок, походження Землі та основні етапи еволюції життя. З боку вчителя не було виявлено жодних намагань уникати того, що могло б образити релігійні почуття учнів. Гуманістичний зміст природничих наук залишився нез'ясованим. Один раз учитель ледве стримався, щоб не вимовити слово "чорт".

15 16 17 18 19 20 21