– Я піду разом з цими юнаками. Якщо ми зустрінемо мисливців кроу, я певен, що вони мене не зачеплять, довідавшись від цього юнака, що я теж наполовину належу до їхнього племені. А якщо виявиться, що білого бізона вбили вони, то, можливо, вони погодяться продати нам його шкуру за декількох коней?
Нарешті всі присутні погодились з планом Голови Видри як отримати те, що призначалося в дар Сонцю. Всі швидко дали на це згоду, і сказали Риб'ячій Шкірі, що якщо ми зустрінемось з кроу, і біла шкура буде вже в них, він має запропонувати їм багато коней – сотні, якщо знадобиться. Рада завершилася, і ми поспішили в вігвам Голови Видри. Ранковий Орел провів нас, і дорогою переповів мені все, про що говорили на раді, і я запевнив його, що зроблю все можливе, щоб заполучити великий дар, призначений Сонцю. Жінка-Спис і Добра Співачка дуже занепокоїлись, коли довідались про те, що ми маємо зробити. Вони лаяли Голову Видри, говорили йому, що він помиляється, відсилаючи нас на таку небезпечну справу. Не перестаючи лаятись, вони готували все, що було нам потрібне, наповнюючи сумки в'яленим м'ясом, сушеним жиром, ягодами, запасними мокасинами; не забули також шило і нитки. Ми вирішили відправитися якнайскоріше, але не так сталося, як гадалося. Як я вже говорив, посеред кола вігвамів чеєнів були два священних вігвами, розмальовані чорною і червоною фарбами. В одному з них, як повідав мені Ранковий Орел, жив хранитель чаші бізона, а в іншому – хранитель священних стріл. І чаша, і стріли були подаровані чеєнам тим, хто створив землю і життя на ній, і обидва ці предмети були наділені надзвичайно великою силою. Голова Видри і Ранковий Орел повели Риб'ячу Шкіру, Чорного Оленя і мене до того вігваму, що стояв західніше, і в якому зберігалась чаша бізона. Хранителем святині був старий жрець, а сама священна чаша була загорнена в розмальовану шкіру й висіла прямо над його ложем, привязана до вігвамної жердини. Як тільки ми сіли і Голова Видри розповів йому про ціль нашого візиту, старий набив люльку, закурив і випустив дим в бік чаші, прохаючи її захистити нас від загрожуючих нам небезпек, і дарувати успіх у пошуках білого бізона. Окрім того, він розмалював наші руки й обличчя священною фарбою, обкурив димом ароматних трав, а опісля ми всі разом курили люльку й молилися за наш успіх. Повернувшись в свій вігвам, ми виявили, що Самотня Антилопа привів коней і тримає їх для того, щоб ми могли вибрати для себе тих, які нам найбільше сподобаються. Я осідлав свого мисливського коня, а Чорний Олень вибрав одного з швидких скакунів Голови Видри. Хлопець з сусіднього табору привів коня Риб'ячої Шкіри, і ще одного коня ми нав'ючили своїми речами. Я відв'язав вовка і сказав йому, що він повинен допомогти нам знайти білого бізона. Лише після полудня ми сіли в сідла й вирушили з табору в західному напрямку. Щоб наші коні в потрібну мить не виявилися змореними, ми рухались неспішно, час від часу зупинялися щоб вони попаслися і не забували їх напувати. За решту дня, що залишився, ми бачили лише три невеликих стада бізонів. Коли настала ніч, ми зупинились біля озера, розсідлали коней і пустили їх пастися, самі ж попоїли в'яленого м'яса і проспали до півночі, а потім продовжили рух на захід. Ми мало задумувались над тим, які небезпеки на нас чигають. Зійшов повний місяць, і стало видно як удень, та все ж, хоча коні можуть бачити в темряві, на півшляху між північчю й світанком наш в'ючний кінь потрапив в нору лугової собачки й зламав собі ногу нижче коліна. Ми спішились, впевнилися, що вдіяти нічого не можна, і Чорний Олень пустив стрілу йому в серце, припинивши його муки. Ми розвантажили його й розподілили ношу між собою. Риб'яча Шкіра сказав Чорному Оленю і жестами повторив мені, що втрата невелика – якщо ми знайдемо те, що шукаємо, то шкуру ми й так довеземо. Наші коні, поскубуючи траву, недалеко від нас відійшли, і, коли ми пішли до них зі своїми сумками, то почули звук брязкальця гримучої змії, і побачили, як кінь Риб'ячої Шкіри відскочив назад і брикнув. Ми підбігли до нього, дивлячись під ноги, і Чорний Олень схопив мотузку й заставив коня підійти до нас. Ми ретельно оглянули його ніс і ноги, проте не виявили признаків змінного укусу, а тому сіли на коней і продовжили рух на захід. Але минуло небагато часу, як кінь Риб'ячої Шкіри став вести себе неспокійно. Він брикався і намагався терти ніс об передні ноги. Ми побачили, що його ніс розпух, і зрозуміли, що невдовзі він ослабне і декілька днів буде не в змозі продовжити рух.
– Це дуже погано, – сказав нам Чорний Олень, – Я думаю, це знак того, що на нас очікує небезпека. Давайте повернемося додому.
– Так, давайте вернемося. – на мигах сказав я.
Риб'яча Шкіра поглянув на голову свого коня, обернувся, поглянув вперед, і, трохи подумавши, сказав словами і жестами:
– Ні, ми підемо далі. Недалеко звідси джерела Брудного струмка, де військовий загін помітив білого бізона.
Сказавши це, він продовжив рух, і ми з Чорним Оленем поїхали за ним. Він був нашим ватажком, нашим вождем, і ми були зобов'язані його слухатись! Певний час ми їхали далі, але рухались все повільніше і повільніше, оскільки вжалений змією кінь відчував себе дедалі гірше. Розвиднілось, і ми попереду побачили улоговину, по якій протікав струмок – той самий, як сказав нам Риб'яча Шкіра, поряд з яким помітили білого бізона. Протягом ночі ми сполохали декілька бізонячих стад, і тепер в полі нашого зору були три стада – на півдні, на півночі, і ще одне, перед нами, що йшло до струмка на водопій. Самотня корова, що йшла попереду, повернулась, побачила нас і побігла, давши таким чином сигнал решті бізонів. Вони теж обернулись, побачили нас і собі припустили слідом за нею. З'єднавшись з південним стадом, вони, тепер уже всі разом, побігли на південь. Це було непогано, бо ми впевнились, що ні в одному з цих стад білого бізона не було. Північне стадо втамувало спрагу, і тепер рухалося на схід. Все це нас влаштовувало – стада, які знаходилися в долині струмка, були нелякані, і ми мали хорошу можливість наблизитись до них і роздивитись за білим бізоном. І ось тепер, коли ми були вже недалеко від струмка, вжалений кінь остаточно здав: його голова розпухла до небачених розмірів, він зупинився й став стогнати й смикатись так, що Риб'яча Шкіра докладав чималих зусиль, щоб втриматись в сідлі. Він не міг ним керувати, а тому спішився, стриножив і прив'язав до куща полину, а сам сів на коня Чорного Оленя позад нього, і ми продовжили рух. Хворий кінь жалібно звав своїх товаришів, немов просив їх не залишати його; ті відповіли, і він спробував піти за ними, але його очі закрились, він смикнувся й впав, сховавшись від нас за кущем полину. Тяжко було в мене на душі. Я хотів би ніколи не вирушати на пошуки білого бізона, понад усе я хотів би бути зараз далеко на півночі – в таборі свого народу, разом зі своїми батьком та матір'ю. Я весь час думав про них – як вони там самі, в таборі кроу, і, що мене ще більше непокоїло, чи не завдав цей мерзотник Короткий Ріг якої шкоди моєму батькові? Крім цього, я розумів, що неправильно чиню, залишаючись так довго з своїм поневолювачем, хоча легко можу втекти від нього. Але я все ж таки хотів побільше дізнатись про чеєнів, південних череванів, і, більше всього, хотів подивитися на їхню битву з білими. Якщо ці білі невдовзі прийдуть до мене, до мого народу, щоб відібрати нашу країну, то я хотів би побачити, як їх знищити. Я почав молитися Сонцю.
– Про що ти молишся? – на мигах запитав мене Чорний Олень.
– Я обіцяю тим, що нагорі, віддати їм своє тіло[36]. Я прошу їх зберегти мою матір і мого батька, а нас трьох вберегти від всіх небезпек, дарувати нам довге й щасливе життя.
– Чудово! Твоя молитва, це й наша молитва. – на мигах відповіли вони.
Невдовзі ми поглянули з краю рівнини на долину Брудного струмка. Ні вгору, ні вниз за течією, наскільки сягав зір, не було видно жодного бізона. Долина була широкою, і прямо під нами струмок протікав через довгий тополевий гай. Вище гаю, на західному краї долини був маленький скелястий пагорб, на якому росли декілька сосен. Риб'яча Шкіра на мигах сказав мені, що біля підніжжя цього пагорба, між ним і річкою, мисливський загін бачив стадо бізонів, в якому паслася біла корова. Чорний Олень на мигах сказав мені і повторив це для Риб'ячої Шкіри:
– Недалеко від нас, можливо в західній частині долини, пасеться стадо з білим бізоном, якщо лише кроу не полювали там після того, як там пройшов військовий загін. Потрібно перетнути долину й поглянути, чи нема його там.
– Так, а потім піднімемось на пагорб з соснами, і з нього поглянеми, чи не пройшов загін зміїв слідами військового загону. Якщо ми не побачимо ні слідів кроу, ні слідів зміїв, то напевне білий бізон десь поблизу, і ми вистежимо його. – на мигах сказав Риб'яча Шкіра.
– Добре, поїхали, – відповів я.
Ми неспішно спустились схилом і перетнули пласке дно долини, ретельно видивляючись кінські сліди. Коли ми наблизились до гаю, я побачив сліди на сухому піщаному грунті, котрі видались мені слідами коней, і я розвернувся, щоб перевірити. Виявилось, що це були старі сліди бізонів. Я знову розвернувся, щоб наздогнати Чорного Оленя й Риб'ячу Шкіру, які їхали на одному коні, і помітив, що вовк, який біг перед нами, забіг в гай. Раптом він розвернувся й побіг назад, і я зрозумів, що він побачив чи відчув єдине, чого боявся – чужу людину. Я мав рацію: з гаю вискочили несамовито репетуючи декілька вершників – невисокого зросту, міцної тілобудови, з брудним нечесаним волоссям. Змії – відразу зрозумів я, тому що частенько чув їх опис від батька та інших воїнів.
– Дивіться! – вигукнув я, хоча це було й непотрібно, бо мої друзі вже тікали від них.
Чорний Олень шмагав коня, а Риб'яча Шкіра, що сидів за ним, бив його п'ятами, будучи не в змозі витягти лук зі стрілами, бо повинен був триматися за талію Чорного Оленя, щоб не впасти зі свого хиткого сидіння. Тепер, коли змії вискочили з гаю (а якби не вовк, ми б в нього ввійшли), мої друзі були в ста кроках від них, а я трохи далі. Я помітив, що змії тримають луки, а двоє чи троє з них списи. Один з них, на великому чорному коні, погнався за моїми друзями, котрі мчали прямо на мене.