Припинивши їздити на музичні вечори, вона почала бурчати: "Вам це подобається — слухати музику? Ой лишечко! Під настрій її таки сприймаєш! Але яка це може бути нудьга! Ваш Бетховен — такий зануда!" Згадуючи Вагнера, а пізніше — Франка, Дебюссі, вона навіть не вигукувала "Нудьга!" — а тільки кривилася.
Незабаром їй остобісіло геть чисто все. "Яка це нудота — гарні речі! Перед цими полотнами можна померти з нуди. Ви маєте слушність — строчити листи — така скукота!" Зрештою вона заявила нам, що й само життя — жовта нудь, причому так і зосталося таємницею, звідки вона видлубала цей вираз.
Не знаю, може, ще як я вперше обідав у дукині Германської, у мене з її розповіді залишилося певне враження від цієї кімнати, але гральня, або курильня, з її узорною підлогою, триніжком, статуетками богів та звірят, які скалилися на вас, зі сфінксами, розпростертими на бильцях крісел, а надто — з її величезним мармуровим столом, оздобленим мозаїчною смальтою і символічними знаками, які так чи інакше відгонили наслідуванням мистецтва етруського та єгипетського, — та гральня здалася мені воістину чарівною. Не дивно, пан де Шарлюс, — він сидів у фотелі біля блискучого жрецького столу і не чіпав жодної карти, байдужий до того, що діялося довкола, і неспроможний помітити мого приходу, — скидався на чорнокнижника, який силкувався зосередженням волі й розуму скласти гороскоп. Очі лізли йому спідлоба, як у піфії на тринозі, і щоб нічого не перебаранча-ло його праці, яка сковувала найпростіші рухи (мов той математик, що облишив усе стороннє, поки не розв'яже задачі), барон навіть поклав біля себе сигару, яку допіро тримав у роті, але яку так і не докурив, оскільки паління не давало потрібної свободи мислення. Побачивши два божества, прикляклих на ручках фотелю, поставленого напроти нього, можна було подумати,ніби барон намагається розв'язати загадку сфінкса, але то була радше загадка молодого й живого-живісінького Едіпа, який, власне, сів до того фотелю, щоб почати гру. І справді: фігура, на розглядання якої пан де Шарлюс скупчив із такою напругою всі свої розумові здібності і яка, щиро сказати, не належала до тих, що вивчаються тоге geometrico [8], була фігура, що її творили риси обличчя молодого маркіза де Сюржі; пан де Шарлюс так зглибока їх вивчав, наче перед ним був якийсь кросворд, ребус, якась алгебраїчна задача і йому кортіло відгадати загадку, вивести формулу. Таємничі знаки та письмена, накреслені перед ним на цій скрижалі Заповіту, — все це було ніби криптографією, з якої старий чаклун мав відчитати, як складається доля молодика. Нараз барон упіймав на собі мій погляд, він звів голову і, ніби прочнувшись, зашарівся і всміхнувся мені. Під цей час другий син маркізи де Сюржі підійшов до того, який грав, щоб зазирнути до його карт.
Коли пан де Шарлюс дізнався від мене, що вони брати, він не міг приховати захвату, який навіяла йому родина, створивши такі чудові й такі різні шедеври мистецтва. Барон захопився б ще більше, якби дізнався, що обидва сини маркізи де Сюржі-ле-Дюк діти не лише однієї матері, а й одного батька. Юпітерові парості не схожі одна на одну, але це через те, що найперше він одружився з Метідою, якій судилося породити на світ розторопних дітей, пізніше — з Фемідою, ще пізніше — з Евріномою, Мнемозіною та з Лето і лише насамкінець із Юноною. А от маркіза де Сюржі привела від одного чоловіка двох синів, і обом дісталося щось від її чудової вроди, але кожному геть інакше.
Нарешті мене потішив своїм приходом Сванн, але ця зала була така простора, що спершу він мене не зауважив. Але мою радість підточувала журба, якої, може, не відчували інші гості: для них вона виливалася в якісь ніби чари, що їх викликають несподівані й химерні ознаки близької смерти, — смерти, вже написаної, як мовить люд, на обличчі. І з неґречним майже подивом, нерозлучним із нескромною цікавістю й жорстокістю, спокійною і водночас стурбованою задумою над самим собою (поєднання suave mari magno[9] і momento quia pulvis[10] — сказав би Робер) усі погляди прикипали до цього обличчя, чиї щоки, наче місяць-недобір, так надгризла хвороба, що тільки під одним кутом, — мабуть, тим самим, під яким Сванн дивився на себе в дзеркало, — вони круто не обривалися: так мана оптична надає стійкости хисткій декорації. Чи то через те, що його щоки позападали і лице здрібніло, чи то через атеросклероз, який, діючи на організм як отрута, збагрив Сваннові твар, мов якому мочиморді, і спотворив так, як спотворює вживання морфіну, — поліши-нелівський Сваннів ніс, досі непомітний на гожому виду, нині стирчав здоровецький, набряклий, рубіновий, — такий носюра може бути радше у старого жида, ніж у цікавого Валуа. Зрештою, може, в ці останні дні характерні расові риси проступили у Сванна різкіше, як загострилося й почуття жидівської моральної солідарности — солідарности, про яку Сванн ціле життя нібито забував і яку, громадячись одне на одне, збудили в ньому смертельна хвороба, Дрейфусова справа і розгул антисемітизму. Деякі юдеї, люди вельми тонкі й ґречні світовці, тримають за пазухою, таять за лаштунками (на те, аби як у театральній виставі в слушну мить випустити на підмостки) або хама, або пророка. Сванн сягнув віку пророка. Він дуже змінився: під впливом недуги на його обличчі пощезали цілі сегменти, наче у брилі підтопленого льоду, від якого відпадають цілі кусні. Але мене найбільше вразило, як різко змінився він у моїх очах. Я не міг збагнути, чому колись я огортав цього премиленного чоловіка, людину освічену, якого бачити мені завше приємно, такою таємницею, що сама його з'ява на Єлисейських Полях викликала у мене шалене серцебиття, острах і я соромився підійти ближче до його пелерини з шовковим підбоєм, а біля дверей квартири, де мешкала ця таємнича істота, тиснув на кнопку дзвінка, тріпочучи і майже вмираючи з ляку: все це тепер де й поділося не лише з його дому, а й з його особи — і думка про розмову з ним, люба чи нелюба, анітрохи не зачіпала моєї нервової системи.
Ба більше: він змінився за сьогодні, відтоді, як ми спіткалися з ним — кілька годин тому — в кабінеті дука Ґермантського! Може, справді він мав із принцом гостру розмову і розхвилювався? Сушив собі голову я зовсім даремно. Незначне зусилля, яке робить тяжкохворий, виснажує його здоров'я. Як тільки його, вже змореного, змагає задуха бальної зали, обличчя його перекривлюється і синіє: так гниє перезріла грушка або скисає молоко. До того ж Сваннів чуб подекуди порідшав і, за словами дукині Германської, потребував послуг кушніра; волосся мало такий вигляд, ніби його щойно вмочено, — і то дуже хапливо, — у камфору. Я збирався перейти курильню й озватися до Сванна, аж це, на лихо, чиясь рука лягла на моє плече.
— Як ся маєш, голубе мій? Я в Париж на дві доби. Зайшов по тебе, мені сказано, ти тут, отже, моя тітка завдячує мою появу на її рауті тобі.
Був то Сен-Лу. Я висловив йому своє захоплення цим житлом.
— Атож, це не житло, а музей. Але, як на мене, тут нудьга, хоч вішайся. Не наближаймося до вуйка Паламеда, а то причепиться як реп'ях. Графиня Моле (теперішня фаворитка!), власне, десь вийшла, тож він тепер мов неприкаяний. Справжній театр, та й годі, він не відпускав її ні на крок, поки не посадив до екіпажу. Я не серджуся за це на мого вуйка, але мені смішно, що родинна рада, така сувора до мене, складається, власне, з тих родичів, які гульки справляли найбільше, починаючи з головного байди, дядька Шар-люса, мого другого опікуна, — жінок він перебрав не менше, ніж сам Дон Жуан, і ще до розуму не дійшов. Одного разу вже збиралися наді мною офіційну опіку запровадити. Коли всі ці старі гріхо-води сходилися обговорювати питання і постановляли викликати мене, щоб покартати й вичитати молитву за те, що я завгорюю свою матір, вони, мабуть, без сміху не могли дивитися один на одного. Зваж тільки, з кого складалася ця рада, — ніби навмисне по-добирали тих, хто найбільше любив заглядати під спідниці.
Звісно, мій приятель зовсім не мав рації, коли розводив руками, мовляв, як це так: шануватися молодикові радять кревні, які самі жирували колись та й досі жирують (про пана де Шарлюса окрема розмова: як на мене, подив, що його він викликав у Робера своем поводженням, був не менш безпідставний, але з інших причин, на які я пізніше, зрештою, поглянув іншими очима).
І вина тут не лише атавізму, спадковости, в силу яких вуйко, приставлений напоумляти небожа, цілком неминуче виявив би однакові з покараним хиби. Вуйко, зрештою, не лицемірить; просто він став жертвою людського легковірства, яке спонукає за кожних нових обставин перейматися вірою, що "це зовсім не те"; через таку свою здатність люди раз у раз попадають пальцем у небо в художніх оцінках, у політиці тощо, не помічають, що нині вони підносять нову школу малярства за те, що десять років тому здавалося їм викрутасами, не помічають, що в них уже інший погляд на ту політику, яку вони брали на зуби, не помічають, що вони, нібито вибравшись на правдивий шлях, знову збиваються на манівці, бо ті постали перед ними по-новому і тому нерозпізнаними. Зрештою, якщо навіть прогріхи у вуйка не такі, як у небожа, спадковість усе ж таки подекуди дається взнаки; адже наслідки не завше подібні до причини, як копія до первотвору. І якщо у вуйка рильце в пушку ще більше, він може любісінько собі мати за менш тяжкі.
Гнівно дорікаючи Роберові, який зрештою сном-духом не знав про істинні вуйкові уподобання, барон у цей час, ба навіть якби це діялося за часів, коли вуйко свої вподобання таврував, міг бути цілком щирим, вважаючи, з погляду світовця, що Робер куди гріховніший за нього. Хіба в момент, коли вуйкові доручено оханути Робера, тамтому не загрожувало відлучення від свого кола, хіба він не ризикував позбутися членства Жокей-клубу, хіба не був осудовиськом людським, бо взолочував жінок послідущого штибу, не водився з письмаками, лицедіями, жидами, з числа тих, хто до вищого світу не належав, не дотримувався переконань, якими сходився з запроданцями, завдавав прикрощів своїй рідні? Чим це соромітне життя скидалося на життя пана де Шарлюса, який зумів не лише зберегти, а й піднести своє становище, привілейоване становище германського роду, до такої міри, що сидів тепер на високому стільці, що знайомства з ним шукали, що під нього підмощувалися великосвітські обранці, що, пошлюбивши принцесу Бурбонську, жінку непересічну, він здолав ощасливити її, а, повдовівши, звеличував пам'ять померлої святобливіше й ревніше, ніж це заведено в світі, й довів цим, що він не лише добрий син, а й добрий чоловік?
— А ти певен, що пан де Шарлюс мав аж стільки коханок? — спитав я, звісно, не з гемонським наміром відкрити Роберові таємницю, що я виявив, а тому, що мене дратувало, як можна було з такою певністю й зарозумілістю вішати на вуйка те, чим він не грішив.