Образ і його зміст тхнули єрессю. Мельхіор не приховував від себе, що тут до голосу дійшла велика зухвалість, але насправді він не почував ні пригніченості, ні загрози для спасіння своєї душі: скоріше за все, у нього було враження, подібне до легкого головокружіння; якби він щось відкрив – враження відчуття щастя, що народилося в ньому, так, воно було просочене небезпекою, але ж воно пробуджувало до радості, як той намальований тут райський ранок.
Повільно, мовчки Орлі закрив стулки триптиха, ніби йому здалося, що Мельхіор бачив достатньо, щоб подумати про це, і брабантець повернувся, вийшов із маленької білої кімнати й пішов слідом за хазяїном до майстерні. Картини, що висіли тут, раптом здалися потьмянілими й пласкими, втративши будь-який сенс після сонячної єресі триптиха.
Наступні кілька тижнів Мельхіор провів у стані легкого, невиразного подиву. Він намагався з'ясувати, що для нього означав візит до Орлі, і що він насправді бачив на триптиху з четвертим королем. З одного боку, він був приголомшений відчуттям якогось одкровення, небезпека стала його долею; з іншого — щось водило його вулицями міста, змушувало вдивлятися в людей і речі, наче вони були витвором його власних химерних мрій і фантазій. Він зупинявся біля бідняків і покритих коростою жебраків, які грали в кості на сходах церкви Богоматері та між надгробками цвинтаря. Він бачив кістки, що котилися по чорному базальту, голоси чоловіків і жінок, що відлунювали хворобами, розпустою й жадібністю; через деякий час він помітив, що вони насміхаються над ним, тому що він стояв, дивився і кинув жменю мідяків, коли йшов. І ці ж бідняки відразу почали бійки. Він ледве помітив це — усвідомивши лише власну розгубленість. Спасіння і невинність! Він обхопив руками облаштунок якогось фонтану, над яким вивергала воду величезна залізна риба; краплі падали на голову і волосся Мельхіора; він схаменувся лише тоді, коли каптан наскрізь промок на його плечах, а він побачив рибу з широко розкритим ротом. Серце художника калатало в грудях, сповнене тривоги, ніби між цією наївною водяною твариною та триптихом Герлаха Орлі був якийсь зв'язок, про який знав лише він, Мельхіор. Здавалося, речі й ремствування мали мову — прості знаки, які приваблювали й жахали Мельхіора, то попередження, то обіцянка. Він почув слабкий дзвін з якоїсь каплиці, і його серце знову забилося; флюгер на даху раптово повернувся і привітав його спалахом сонячного світла; дитина на порозі простягнула йому, коли він проходив, пухку, брудну ручку з шматком пряника — все він сприйняв як підказку і повідомлення. Розгубленість в ньому наростала, здавалося, що йому в Антверпені доведеться провести цей бій. Він лежав на трав'янистих валах міста, смертельно втомлений бунтом власних стегон; він намагався приборкати своє тіло, як приборкують коня, який бажає понести разом із вершником. Іноді він лежав поза дворами теслярів і каменярів, не дивлячись, він чув цокання різців по каменю або шкрябання скребків, ніби ці звуки народжувалися під його власним черепом ... запитання множилися. Іншим часом він знаходив спокій під пагонами хмелю за бастіоном Херентальсер; він бачив ці зелені пагони, що стрімко піднімалися вгору, — було в ньому щось таке, що теж піднімалося вгору, щоб зануритися у світло й простір. Але це ще не була відповідь на його внутрішню боротьбу.
Ввечері він, переважно, швидко засинав у своїй комірчині на горищі постоялого двору, але іноді неспокій заганяв його до пізньої ночі в Антверпен, місто, яке, як і він сам, здавалося безсонним. Він знову блукав навколо Святої Гори, серед зграй людей несповна розуму, волоцюг і злодіїв, і тільки наближення тріскачок прокажених гнало його звідти в центр міста. З Кінського Торгу він поплентався до вулиці Високої; тут на кожному порозі під високими свічками чи ліхтарями на риб'ячому жирі стояли жінки; їхні коси звисали, білі плечі були оголені; йому важко було відірвати від них очей. З безсоромністю поганських цариць вони виходили на світло з брудної темряви будинків; він не бачив, як нещасно нафарбовані їхні губи й щоки, йому були видні лише їхні пишні, гарно вдягнені тіла, він бачив хустки, що сповзали з їхніх повних грудей, красномовність ледь викривлених пальців і рук, які повії відкривали й закривали перед ним, перехожим, мов мушлі. Всі чуттєві бажання, які заглушив у собі Мельхіор, зітхали і стогнали; але він біг далі, як осел, по тернистій дорозі, мало не спотикаючись у своєму нерішучому поспіху, як раптом з-під дахів і віконниць, за якими причаїлася зла насолода, почулася музика. Раптом він побачив, що струнка дівчина з коротким золотистим волоссям і червоною пов'язкою на голові дає йому знаки з темного підземелля воріт, музика зазвучала проникливіше, нудотно-мильна теплота огорнула його, підрізала йому ноги. Дівчина в підібраній спідниці вже схопила Мельхіора за руку й затягла його досередини із силою, яка вразила художника. Цей будинок був лазнею — Мельхіор часто проходив повз нього, не помічаючи нічого непристойного; але тепер, коли він увійшов у вогку нору, він почувався так, наче зраджував самого себе. Музиканти залишалися непомітними в туманному світлі; з хмар пари виринули ще стрункіші білі дівчата, з головами пажів і червоною помадою на щоках. Двоє з них узяли Мельхіора під руки, затягли його глибше до лазні, почали роздягати й нарешті занурили в одну з високих дерев'яних діжок із прямими стінками. Тут їх стояло десять чи дванадцять, і з кожної стирчала чоловіча голова; їх теж оточували молоді помічниці. Ніхто з купальників не звертав уваги на інших, мабуть вони не були знайомі, або ж існувала якась секретна домовленість не пізнавати один одного; кожен грав із дівчатами сам по собі.
Сором Мельхіора раптом випарувався. На мить він подумав про прохолодну залізну рибу, що плювалася водою, і в його голові промайнула притча з Псалтиря: "Я розлився, мов вода". Ці слова змішувалися з тепленькою ванною, руки молодих дівчат намилили й розчавили все його тіло, у незнайомому блаженстві, яке через деякий час посилилося до насолоди. Мельхіор забув, де він. Він заплющив очі й відкрив їх лише тоді, коли служниці злегка окропили його. Запах пахощів пробудив у ньому інші, знайомі з дитинства слова: "Окропи мене ісопом, і я буду чистий, омий мене, і я буду біліший від снігу"[17]. Служниці вже допомагали йому виповзти з відра, стояли біля нього на колінах і витирали його. Мельхіор уперше наважився придивитися до них; він побачив, що їхня одежа промокла, тонка тканина прилипла до їхніх кінцівок, а рум'яна капали з їхніх облич, і Мельхіор побачив, що це не дівчата, а молоді хлопці.
У мить ока хіть, якої він ніколи раніше не відчував, пронизала його ослабілі думки й усунула страх перед гріхом; він бачив себе грішником, що збирає молоді плоди, але водночас ця одержимість здалася йому злочинною у своєму неприродному діянні. Сповнений сорому, він заплющив очі, хлопці різко розреготалися, і регіт раптом пролунав не по-жіночому, а як глузливий сміх сатирів. Мельхіор вирвав з їхніх рук простирадло й зажадав свого одягу. Напівжінки захихотіли голосніше, Мельхіор відштовхнув їхні руки, вдруге пожадав свій одяг. Він одягнув його навмання, чіпляючи гачки не за ті вушка, надіваючи каптан передом назад. Хлопці тиснулися, щоб допомогти йому, але вони здавалися такими дивними у своїй напомадженій двостатевості, що він відштовхнув їх. Вони дозволили йому вислизнути, їхній сміх переслідував його крізь пронизливу музику. Мельхіор біг і біг, а коли нарешті завмер у якомусь темному провулку, над яким у напівсвітлі літньої ночі зорі виконували свій недосяжний танок, коли ж здивовано обмацав себе, то помітив, що його гаманець із дукатами залишився в лазні. Від цієї знахідки йому полегшало — він відчув, що цими грошима вчасно відкупився від смертного гріха.
Останнім часом він уникав зустрічі з Ґерлахом Орлі, але наступного ранку вибрався до будинку художника, який зустрів його поглядом, сповненим братерського співчуття, але не згадав про його зникнення та змарніле обличчя. Натомість він повідомив Мельхіору, що в галереї знову питали про його картини, і дехто з братів дозволив собі взяти з воза Мельхіора більше картин і продати їх — ось гроші. І Орлі підсунув Мельхіорові гаманець із дзвінкою монетою, але той навіть не глянув на нього.
— Дозволь мені, — благав він, — ще раз побачити той рай, у який ви вірите, рай з Адамом, який є Христом.
Орлі мовчки повів його до білої кімнати. І знову, як колись, Мельхіор сидів перед відкритим триптихом і довго дивився на нього; потім, притиснувши пальцем вуста, він пробурмотів:
— Що зробити, брате, щоб повірити в повернення невинності та перемогу над гріхом?
Після довгої миті Орлі відповів питанням на питання:
— Хіба ти ще не усвідомив, що гріх, над яким ти ламаєш голову, — це вигадка тих, хто хоче закувати людство в кайдани, щоб нажитися на цьому рабстві? — Мельхіор ошелешено дивився на нього. Орлі продовжив: — Правда епохи, що стоїть перед загибеллю, не є нашою правдою. Брехня, яку вони говорять, — їхні папи й священні таїнства — для нас уже не мають значення, честь і чистота безчесних і осквернених є для нас врегульована...
Він замовк, ніби сказав занадто багато, але Мельхіор палав бажанням знати більше, ще більше, кожне слово Орлі викликало резонанс і відлуння в його душі. Він обхопив коліна обома руками, щоб приборкати їх тремтіння, і вигукнув:
— Розкажи, все розкажи!
Голос Орлі прозвучав обережно й стримано.
— Я знаю, Мельхіоре, що можу тобі довіряти, принаймні довіряю тобі. Але я не знаю, чи ти достатньо зрілий, щоб винести...
— Говори, говори! — вигукнув Мельхіор з жаром.
Орлі знову уважно подивився на нього:
— Я не єдиний, — сказав він, — хто вірить у прихід третьої ери...
Мельхіор кивнув.
— Розумію, існує братство...
— Існує братство, — сказав Орлі. — Воно таємно працює серед інших людей, таємно готується до майбутнього і вже живе за законами того майбутнього.
Він показав на блискучий золотий Рай і три сонячні язичницькі фігури триптиха.
— Без гріха? — запитав Мельхіор, затамувавши подих.
Орлі кивнув. На якусь мить Мельхіор опустив погляд:
— А жінки?
Він не бачив усмішки Орлі, але голос художника був спокійним.
— У братстві є чоловіки й жінки, і між ними існує власне таїнство любові...