Я поцікавився, що каже їм сумління, – оце взяли собі жінок, називають їх дружинами, понароджували дітей, і усе ж без законного шлюбу? Як я й сподівався, вони відповіли, що одружити їх було нікому, що вони узгодили з губернатором утримання цих жінок, як дружин, і вважали, що укладений ними таким чином шлюб такий же законний, як і формальне вінчання священиком.
Я сказав їм, що, без сумніву, перед Богом вони – шлюбні жінки, й вони зобов'язані поводитися з ними, як з дружинами, але людські закони інші і, скориставшись цим, вони можуть кинути бідолашних жінок і дітей, і ті залишаться без друзів і грошей та не зможуть себе утримувати. Тому я додав, що, поки не буду переконаний в чесності їхніх намірів щодо забезпечення жінок і дітей, я не можу нічого зробити для них, і якщо не запевнять мене, що вони пошлюблять їх, я не вважаю за можливе дозволити їм і далі жити з ними, як чоловік та жінка, бо це ганьба перед людьми та образа Бога, який надалі не зможе благословляти їх.
Як я чекав, так і вийшло: Білл Аткінс, який, очевидно, говорив від імені інших, оголосив, що вони люблять своїх дружин не менше, ніж якби ті були їхніми співвітчизницями, і ні в якому разі їх не покинуть, вони також сподіваються на взаємність дружин, котрі в свою чергу піклуватимуться про дітей. Про себе Вілл Аткінс додав, що якби хтось запропонував йому забрати його з собою до Англії й зробити капітаном найліпшого військового корабля, він без дружини й без дітей не погодився б, а якби на судні був священик, то він залюбки вінчався хоч зараз.
Так я й сподівався. Наразі священика не було біля мене, але він був неподалік, і я, щоб випробувати Аткінса, сказав йому, що зі мною є священик, і, якщо він говорить щиро, цей священик може повінчати його і його товаришів хоч завтра ж, і просив його подумати про це і переговорити з рештою. Аткінс заперечив, що йому особисто думати нема чого, – він хоч зараз готовий вінчатися і радий, що з нами є чернець, а також вважає, що решта скажуть те саме. Тоді я повідомив йому, що мій друг священик не англієць, а француз, і не розмовляє по-англійському, але я зможу перекласти. Ураз Аткінс поцікавився, хто цей священик – папіст чи протестант, чого я, власне, побоювався. На цьому ми й розпрощалися: я повернувся до свого священика, а Білл Аткінс пішов балакати з земляками. Я хотів, щоб сам француз їм сам нічого не казав, доки справа не облаштується, й переповів йому про відповідь англійців.
Не встиг я ще піти звідти, як англійці гуртом прийшли до мене і сказали, що обговорили мою пропозицію і дуже раді чути, що в мене є священик, що вони охочі виконати моє бажання вінчатися якомога швидше, бо не хочуть розлучатися зі своїми дружинами і брали їх з найчеснішими намірами. Я призначив їм зустріч на ранок, а доти нехай пояснять дружинам закон про шлюб, і що його слід виконувати не тільки заради пристойності, але також і для того, щоб їх чоловіки вже ні в якому разі не могли їх залишити.
Жінки любісінько все зрозуміли й залишилися дуже задоволені, маючи для цього всі підстави; наступного ранку англійці з'явилися у відведене мені приміщення, де на них уже чекав священик, на котрому, щоправда, не було ні англіканського убору, ні французького габіту, проте було щось на кшталт чорної ряси з паском, і тому вигляд в нього був цілком чернецький, а я при ньому виконував роль перекладача. Однак поважність його поведінки й прискіпливість до жінок через те, що вони ж не хрещені, викликали в них ще більшу повагу до нього, а тому ніхто більше не розпитував, якої він віри.
Власне, я побоювався, що він через усі ті дріб'язки не повінчає їх, і попервах він справді пішов проти мене і попередив, що відмовиться від обряду, якщо спочатку не поговорить з чоловіками й жінками, – я не знав, на яку стати, але незабаром погодився, розуміючи щирість його намірів.
Він подався до них і сказав, що я виклав йому обставини справи і що він охоче виконає свій обов'язок і повінчає їх на моє бажання, але спершу просить дозволу поговорити з ними. І він сказав їм, що, з погляду світу й законів суспільства, їхнє життя дотепер, непристойне і гріховне і цьому слід покласти край – або вінчатися, або розлучатися, однак і тут притичина, бо в законі про шлюб християн, який, на його думку, не в усьому досконалий, не дозволяє християнам брати шлюб з дикунами, болвохвальцями та поганами, і наразі нема часу схиляти їхніх жінок до хрищення. Та й чоловіки, либонь, лише формально християни й мало знають про Бога і продум Божий, і, звичайно, жінкам про це не казали, і тому, щоб зараз узяти шлюб, вони повинні пообіцяти докласти всіх зусиль, щоб переконати дружин прийняти християнство, щозмога настановляти їх у вірі в Бога Творця і в Ісуса Христа Збавителя, – він просто не може вінчати християн і дикунів, це не відповідає засадам християнської реліґії й забороняється Законом Божим.
Вони усе уважно вислухали, а я ще від себе сказав те саме, тримаючись якомога ближче слів священика, лише вряди-годи додаючи щось від себе, аби переконати їх у нашій спільній думці, намагаючись розмежовувати його та свої слова. Вони відповіли, що джентльмен має рацію і що вони, дійсно, лише формально християни і ніколи не говорили зі своїми дружинами про реліґію. "Пане, сер, – втрутився Білл Аткінс, – як ми їх вчитимемо реліґії? Ми й самі нічого не знаємо, а як почнемо розповідати їм про Бога та Ісуса Христа, про небо та пекло, вони глузуватимуть і питатимуть, чи ми самі в це віримо. А як скажемо, що віримо, – наприклад, у те, що добрі люди йдуть на небо, а грішні – до диявола, вони запитають, куди ж ми самі наміряємось потрапити – ми, ті, хто вірить у все це і все-таки залишаються грішними, бо вони ж бачать, які ми. Вже тільки це відштовхне їх від реліґії, – людині треба перш самій стати реліґійною, а потім вже братися вчити інших". "Білле Аткінсе, гадаю, у ваших словах є слушність, але ж однаково ви можете зауважити дружині, що вона помиляється, що є Бог і реліґія кращі за те, у що вірить вона, що її боги – боввани, що не можуть ні слухати, ні промовляти, що є велика Істота, котра все створила й може знищити своє творіння, що цей Бог винагороджує добрих і карає поганих і що в кінці часу Він судитиме нас за наші вчинки тут. Ви самі це знаєте і природи підказує вам, що це правда, і мені достатньо знати, що ви вважаєте це правдою й вірите в це". "Це правда, сер, – сказав Аткінс. – Але з яким обличчям я твердитиму дружині, що це правда, коли вона заперечить, що це неправда?" "Неправда? – перепитав я. – Що ви маєте на увазі?" "Ну, сер, вона відкаже, буцім не може бути правдою, ніби Бог, про якого я їй розповідаю, справедливий і здатний карати та винагороджувати, бо мене ж не покарано й не відіслано до диявола, а вона знає і про зло, яке я чинив у минулому, і стосовно неї та ще багатьох людей, і життя моє повинно було б бути стражданням, тому що я завжди йшов проти добра, про яке їй розповідатиму, і робив не те, що мав би робити". "Атож, Аткінсе, либонь так і є", – сказав я і переклав усе священикові, який нетерпляче чекав дізнатися, в чому річ. "О! – вигукнув він, – скажіть йому, що він буде найкращим проповідником своїй дружині, бо тільки той може навчити покаті, хто покутує сам. Він бажає покутувати, і тим краще він навчить дружину; він навчить її, що не тільки є Бог – Відплатник за добро й зло, але Він і милосердний та через ласку свою та багатостражденність забороняє мститися за переступ, Він довготерпеливий і милостивий, і хоче не смерті грішника, а його покути і життя; Він часто відтерміновує Свій суд до Дня Відплати, – це яскраве свідчення того, що Бог є і що інколи тільки в майбутньому іншому світі праведники одержать свою винагороду, а грішники – покарання, – у такий спосіб чоловік зможе розповісти дружині про воскресіння і страшний суд. Нехай покутує сам, і стане чудовим проповідником покути для своєї дружини".
Все це я переклав Аткінсові, який вислухав мене дуже серйозно і, як легко можна було помітити, вельми цим перейнявся й не міг дочекатися кінця перекладу. "Атож, хазяїне, – сказав він, – я знаю це і ще багато іншого, але сумління не дає проповідувати дружині, коли Бог і моя совість знають та й дружина буде наочним свідченням, що я жив так, ніби ніколи не чув про Бога і про майбутнє життя, а щодо покути…! (Він глибоко зітхнув, і сльози навернулися йому на очі) … не про мене мова". "Чому, Аткінсе? Чому ви так вважаєте?", – запитав я. "Я себе знаю, – відказав він. – Запізно для мене, і це щира правда".
Я дослівно переклав його відповідь священикові, і цей чуйний чоловік не міг стримати сліз, але опанував себе і сказав мені: "Запитайте його тільки одне: чи задоволений він тим, що вже пізно, чи засмучений цим, і бажав би, щоб було інакше?" Я так і переклав Аткінсові, і той запально вигукнув: "Хіба може людина бути задоволена, знаючи, що рокована на вічну загибель? Йому тяжко, але однаково життя його прийде до руїни". "Що ви маєте на оці?" – запитав я. Він відповів, що рано чи пізно перетне собі горлянку, аби припинити весь цей жах.
Коли я переклав це священикові, він скрушно похитав головою і, швидко повернувшись до мене, сказав: "Якщо так, можете запевнити його, що ще не пізно, Христос пошле його душі каяття, але, благаю поясність йому, що тільки Христос може рятувати людей і Його терпіння спасе і його, – тому врятуватися людині ніколи не пізно. Чи він думає, що його гріхи можуть перевершити божественне милосердя? Благаю, скажіть йому, що може настати такий час, що милосердя, в котре не вірять, не подіє, але людям ніколи не пізно просити про милосердя, а нам, слугам Христовим, заповідано проповідувати милосердя в усі часи від імені Ісуса Христа всім, хто щиро кається, отож і покутувати ніколи не пізно покаятися".
Я це переклав Аткінсонові, і він слухав мене дуже уважно, але, як решта людей, не слухав до кінця й сказав мені, що піде побалакає з дружиною, і ми продовжили розмовляти з іншими, а його якийсь час не було. Я помітив, що вони не знали про реліґію найпростіших речей, і в цьому дуже нагадували мене на той час, як я втік з батьківського дому, проте вони чемно все вислухали й пообіцяли обговорити це з дружинами та докласти зусиль, аби вони перейшли в християнство.
Священик усміхнувся, почувши мій переклад, і довший час мовчав, а відтак рішуче хитнув головою і сказав: "Ми, слуги Христові, можемо лише переконувати і вчити, і коли люди підкоряються, реагують на дорікання та обіцяють виконати те, про що ми просимо; це все, що ми можемо зробити і можемо тільки прийняти добрі слова, але повірте мені, сер, що б ви не знали про Вілла Аткінса, я гадаю, що він найщиріший неофіт на острові.