Я ж раніше Біблію не читав, але сама душа моя хвалила Бога за те, що Він настановив мою подругу в Англії на добрий розум (бо я ж її не просив) вкласти Біблію до моїх речей, а потім допоміг вирятувати її з потрощеного корабля.
У такому гуморі розпочав я третій рік на острові; аби не втомлювати читача описом моєї праці цього року таким же докладним, як і за перший рік, скажу лишень, що байдики я бив украй рідко і щодня розподіляв свій час на різні види потрібної роботи, як от, по-перше, віддавав належне Богові й читанню Святого Письма, що я робив тричі на день, по-друге, щоранку, коли не було дощу, три години полював для здобування їжі, по-третє, більшу частину дня давав лад, різав, заготовляв і готував те, що я уполював чи упіймав. Слід зважити й на те, що ополудні, коли сонце стояло в зеніті, непереносний сквар не дозволяв працювати надворі, й тому на роботу лишалося тільки години чотири ввечері; щоправда часом я міняв свій розклад і працював уранці, а полював з полудня.
Окрім того, що на потрібну роботу лишалось обмаль часу, сама робота була вельми працемістка: через брак знарядь, допомоги і вміння я витрачав на все силу-силенну часу. Так, сорок два дні пішло на дошку для довгої полиці для печери, а два пилярі з інструментом і пильнею за півдня випиляли б з того ж дерева шість таких дощок.
Робив я так: обирав на зруб лісовину погрубше, бо дошка мала бути широка. Три дні я рубав дерево, два дні обчохрував гілляччя і одержував колоду. Далі – якомогоа обтісував і брусував, аби зменшити вагу колоди для подальшого совання, а тоді перевертав її та вигембльовував з одного боку на всю довжину майбутньої дошки, ще раз перевертав уже на цей бік і так само гемблював, доку не одержував гладеньку дошку біля трьох дюймів завгрубшки. Будь-хто зрозуміє, скільки зусиль це потребує, але в цьому, як і в багатьох інших випадках, я давав собі раду завдяки праці й терпінню. Я змалював це все так докладно, аби пояснити, чому зроблено небагато, а часу витрачено чимало, – те, що з помічником та інструментами можна було зробити нараз, потребувало надмірних зусиль і часу одноосібної роботи практично голіруч. Наступні події покажуть, що, попри все, терпінням і працею я повершив усе, чого вимагав од мене мій стан.
Тепер у листопаді й грудні я чекав на врожай ячменю та рису. Угноєний і перекопаний лан був невеликий, тому що, як я згадував, ото сіяв передніше у посуху і втратив один врожай повністю, і в мене залишилось на круг по півпека того й того насіння. Натомість цього разу сподіванки на врожай були великі, аж я запримітив, що знову можу все втратити через вражу силу, якої важко спекатись; ішлося передусім про кіз і звірят, що їх я порахував зайцями, котрих вабили солодкі стеблини і котрі внадилися цілодобово скубти прорість, не даючи їй змоги виколоситися.
Я бачив один викрут: обтинити ввесь лан; праці я на це поклав чимало, бо ще й час наглив. А що засіяна риза була невелика, я добряче її обтинив за три тижні; удень я декількох тваринок поклав з рушниці, а уночі тримав біля воріт свого собаку на припоні, де він сторожував і гавкав; незабаром вража сила покинула це місце, а тому збіжжя достоїлося й почал швидко стигнути.
Отож, спочатку тваринки талували мені прорість, а тепер, коли наливалося зерно, завзялися на мій врожай птахи; якось вийшов подивитися, як збіжжя половіє, й побачив коло лану хмару розмаїтого птаства, котра чекає, коли я піду. Я відразу стрелив до них, бо завжди ходив з рушницею. Але щойно гримнув постріл, як не менша хмара розмаїтого птаства, раніше не зауважена, знялася з самого лану.
Це мене стривожило, тому що це ж вони за кілька днів знищать усі мої сподівання, і я примиратиму голодом, ніколи не зможу ростити збіжжя, і ситуація насправді безпорадна; однак я вирішив боротися за свій врожай і влаштувати цілодобовий нагляд. Насамперед обійшов увесь лан, аби оцінити втрати й побачив, що поталовано багато, але оскільки зерно для птахів було ще не досить стигле, втрата помірна, і врожай може вдатися, якщо його допильнувати.
Я перезарядив рушницю та ніби почав уходити й побачив, як злодії пообсідали довкола дерева, чекаючи, аби я пішов, і це далі підтверилося, бо щойно я пропав їм з очей, як вони знов по одному почали злітатися на лан. Мене це настільки розлютило, що не вистачило терпіння чекати, доки вони ще позлітаються, бо я знав, що кожне з'їджене ними зернятко, сказати б, призведе до втрати пека хліба[23], і тому я підійшов до тину та стрелив і поклав трьох птахів. Оце лише мені й треба було, – я позбирав їх і вчинив так, як чинять в Англії з запеклими злодіями: повісив рядком на пострах іншим. Важко собі уявити, але ефект був разючий: не тільки птахи на лан більше не злітались, але – доки висіли ті лякала – вони тримались подалі від моєї сторони. Повірте, я вельми радів з цього приводу, а наприкінці грудня відбулися в мене другі жнива.
Справа ускладнювалась через брак коси або серпа, і, як умів, я зробив подобу такого знаряддя з палаша, що був серед іншої зброї, яку я перевіз із корабля. Оскільки перший врожай був невеликий, вижати його було нескладно, хоча й робив я це на свій копил: стинав лише колоски, носив кошелем свого виробництва, перетирав їх руками, і по жнивах підрахував, що з півпека насіння я мав два бушелі[24] рису і приблизна два з половиною – ячменю, – це, звичайно, на око, бо в мене ще не було чим міряти.
Але це мене вельми заохотило, і я сподівався, що у належний час Бог сподобить мене мати власний хліб. Аж ось і нова халепа: я не знав, як молоти зерно на борошно, як віяти зерно, як вчиняти тісто на хліб, як пекти. Усе це додалося до мого сильного бажання створити запаси побільше й налогидити постійне надходження зерна, і я вирішив нинішній врожай не чіпати, а все залишити для наступної посівної, а доти докласти всіх зусиль до вивчення процесу й працювати на майбутнє забезпечення себе збіжжям і хлібом.
Тепер справді можна сказати, що я доробляюся свого хліба. Гадаю, мало хто замислюється над тим, скільки різних дрібниць потребує постачання, виробництво, зберігання, засмачування, вчинення й випічка щоденного хліба.
Мої поточні біди зумовлювались первісним моїм існуванням; щоразу це було відчутніше, навіть після одержання першої жмені насіння, котра стала для мене несподіванкою й дивом, як я вже казав.
По-перше, у мене не було плуга для оранки, не було ні заступа, ні лопати, аби скопувати землю. Ну, це я подолав, змайструвавши, як уже казав, дерев'яну лопату, але з деревини мало пуття – на її виготовлення йде багато днів, а, як не обкувати залізом, швидко спрацьовується і ускладнює роботу та й результат гірший. Однак я то все терпляче зносив і змирився з вадами такої роботи. Засівку не було чим волочити, і я використав для цієї справи величезну гілку дерева, котрою просто шкріб землю.
Коли лан врунився й колосився, я зрозумів, скільки до того ще треба зробити: тинькувати, берегти, косити чи жати, сушити й везти додому, молотити, віяти й зсипати на схов. Відтак потрібний млин, щоб змолоти, сито, щоб просіяти, сіль та запара, щоб вчинити тісто, піч для випічки, а проте, як побачимо, я перебувся без того всього, і зерно дуже зарадило мене у моїх потребах. Це вимагало надсадної праці, але нічого не вдієш. Аби не гаяти час, я все розрахував і щодня по кілька годин брався до цього, а що я вирішив не використовувати зерно, доки не нагромаджу більші запаси, наступні півроку мудрував і працював, щоб приготувати різні місткості для порання зі збіжжям майбутнього врожаю.
Розділ ІХ. Човен
Спочатку треба було розширити лан, бо тепер у мене насіння вистачить, аби засіяти понад акр[25]. Перше ніж зробити це, я витратив майже цілий тиждень, щоб змайструвати лопату; виріб вийшов неоковирний, важкий і потребував подвійних зусиль при роботі. Але я подолав ці труднощі й засіяв дві чималі латки поблизу житла, обтинькував живоплотом з того ж гаю, де я вже стинав гілки, які проростали, – за рік виходить живопліт, який майже не потребує ремонту. На все пішло місяці три – не менше, бо пора була вільготна, і в дощ я ніде не ходив. Отож у зливу я порався вдом і час від часу розважався розмовами з папугою, навчаючи її розмовляти; незабаром вона завчила своє ім'я і голосно вимовляла "Пол", перше слово, мовлене на цьому острові не мною. Звичайно, це була лише розрада під час роботи, якої було подостатком: я вже давно пробував робити дуже мені потрібний череп'яний посуд, але не знав, з якого боку підступитися. Клімат на острові спекотний, і я не сумнівався, що, знайшовши якусь глину, я міг би виліпити начиння, яке після висушування на сонці буде достатньо тривким і придатним для сухого зберігання, що мені й треба для зерна, борошна та ін., що я заготовлював, і тому я поклав виліпити кілька місткіших судин – покотил.
Либонь, Читач, пожалкував би чи й викпив би мене, почувши, як я марудився, готуючи з глини податний пласток для роботи, які дивні, неоковирні, потворні речі я ліпив, скільки того роблива запалося всередину або розвалилося, бо недостатньо тривкий заміс не витримував власної ваги, скільки полупалося через те, що або сонце надто пекло, або занадто швидко ставив я виріб на осонняя, скільки розвалилось нанінащо перед чи після сушіння, тобто як, власне, за два місяці тяжкої праці, – було ж знайти глину, накопати, зробити заміс та ліпити, – я зробив лише дві великі, потворні, череп'яні ємності, котрі я не зважуюсь назвати куманами.
Щойно ємності остаточно просохли й задубіли на сонці, я їх обережненько узяв і вставив у заздалегідь приготовані кошівниці, щоб не розвалились, а щілини між судинами й кошівницями запхав рисовою та ячною соломою, – я вважав, що такі зсипи стоятимуть завжди сухі, і зерно в них буде сухе, і, згодом, мливо.
Більшість великих ємностей я, на жаль, пошпетив, а дрібніші вироби мені вдалися, – горнята, тарелі, глечики, мисочки тощо, а випалювалися всі ці речі на сонці.
Та мені того було замало, бо треба, щоб череп'яний виріб тримав рідину, витримував вогонь, а в мене так не виходило.