Король має велику пристрасть до полювання, єдину з усіх його пристрастей, якій він потурає навіть тоді, коли це відволікає його від державних справ. Він так суворо оберігав дичину в королівських лісах, що тоді частенько говорили: можна з більшою безкарністю вбити людину, ніж оленя.
За поданим знаком гвардійці рушили під командою Балафре, який був їм цього разу за командира. Після всяких формальностей, якими гвардійці мали показати велику запопадливість у виконанні своїх обов'язків, усі ввійшли до аудієнц-зали, де чекали короля.
Хоч Квентін ніколи в своєму житті не бачив придворної розкоші, але те, що він побачив тепер, не виправдало його сподівань щодо пишності королівського двору. Тут були вельможі, гарно вбрані, були й військові, багато обмундировані й озброєні, і слуги різних рангів, проте він не помітив жодного з старих державних сановників, ні знатних вельмож французького королівства, жодного офіцера з вищого складу, не почув жодного прізвища тих, хто на той час був окрасою рицарства. Не побачив він також жодного з тих уславлених полководців або ватажків, які в розквіті своїх сил були опорою Франції, ні вишуканої молоді, яка прагнула здобути собі славу. Постійна підозріливість, замкнутий характер Людовіка, підступна політика короля віддалили од його трону це блискуче рицарство. Їх запрошували до двору для всяких офіційних церемоній, але перебували вони там дуже неохоче й раді поверталися додому, як ті тварини з байки, що приходили до левового лігва.
Кілька чоловік, які, певно, були тут за радників, маля непривабливий вигляд. Щоправда, обличчя деяких виражали розум, але поведінка свідчила, що ці люди потрапили в товариство, для якого не були підготовлені вихованням. Проте кілька осіб видалися Дорвардові благороднішими, і дядько назвав їх імена, оскільки це не суперечило правилам етикету.
З лордом Крофордом, що, тримаючи срібний жезл, стояв одягнений в пишне вбрання, належне його посаді, Квентін так само, як і наш читач, уже був знайомий. Серед інших, що здавалися найзнатнішими, найбільше привертав до себе увагу граф де Дюнуа, син того знаменитого Дюнуа, відомого під назвою Орлеанського підкидька, який бився під прапором Жанни д'Арк і відіграв видатну роль у визволенні Франції з-під англійського ярма. Син добре підтримував високу славу свого знаменитого батька. Незважаючи на зв'язок з королівською родиною і свою успадковану популярність як серед дворянства, так і серед народу, Дюнуа виявляв в усіх випадках таку велику щирість характеру, що, здавалося, стояв поза всіма підозрами навіть у заздрісного Людовіка, який любив бачити його коло себе й іноді запрошував на нараду.
Але відзначаючись хоробрістю, чудово володіючи зброєю і маючи всі якості справжнього рицаря, граф, проте, не був зразком романтичної вроди. Широкоплечий і кремезний, смуглявий і чорноволосий, з надто довгими жилавими руками, він був дуже малий на зріст, мав вигнуті колесом ноги, що було зручно для верхової їзди і некрасиво для пішоходця. Риси його обличчя були неправильні, аж до бридоти, а проте було щось таке в цьому графі Дюнуа, що з першого погляду виявляло характер благородного дворянина й безстрашного воїна. Вираз його обличчя був сміливим і щирим, хода легка й мужня, а суворі риси лиця облагороджувалися орлиним поглядом і левиним вигином брів. Мисливське вбрання на ньому було швидше розкішне, ніж яскраве, бо він часто був при королі за головного ловчого, хоч наскільки нам відомо, насправді не мав такої посади.
Під руку Дюнуа, так ніби йому була потрібна підтримка родича, повільно й меланхолійно йшов герцог Людовік Орлеанський, перший принц королівської крові (згодом король Людовік XII), якому всі придворні й гвардійці віддавали належну шану. Об'єкт ревнивої підозріливості Людовіка, цей принц мав стати наслідником престолу, бо в самого короля тоді ще не було сина[84] і його нікуди не відпускали з двору, хоч він не обіймав ніякої посади і не користувався ні популярністю, ні повагою. Нудьга і сум, що їх навівали на нещасного принца його приниження і майже підневільний стан, посилювалися усвідомленням, що король мав намір вчинити щодо нього одне з найжорстокіших і найнесправедливіших насильств, які тільки може заподіяти тиран, а саме: одружити його з молодшою своєю дочкою, принцесою Жанною Французькою. З нею принца Орлеанського заручили ще в дитинстві, але хвороблива принцеса була така потворна, що наполягання короля було підступним і жорстоким.
Фігуру цього нещасного принца ніяк не можна було назвати видатною. Проте він був лагідний, м'який, доброзичливий. Ці якості прозирали навіть крізь вираз надзвичайної туги, яка робила його обличчя похмурим. Квентін спостеріг, що герцог намагався навіть не дивитися на гвардійців і, відповівши на їхнє привітання, опустив очі додолу, немов боячись, що королівські ревнощі можуть витлумачити звичайну чемність як бажання здобути прихильність гвардії.
Зовсім не так поводився гордий кардинал[85] і прелат[86], на той час улюблений міністр Людовіка Жан де ля Балю[87], швидке піднесення і характер якого були схожі на зліт і характер Вулзі[88], якщо можна порівнювати хитрого політика Людовіка XI з необачним і нерозсудливим англійським королем Генріхом VIII. Людовік підніс свого міністра з найнижчого стану до високого звання Великого омоньє Франції[89], подарував бенефіції[90] і дістав йому кардинальську шапку. І хоч король був надто обережний для того, щоб дати честолюбному де ля Балю необмежену владу і цілком звіритись на нього, як це зробив Генріх з кардиналом Вулзі, його улюбленець мав на нього такий вплив, як ніхто з визначних королівських радників. Отже, кардинал цей не уник тієї помилки, яка звичайно трапляється у всіх, хто раптово підноситься до висоти влади з низького стану. Засліплений своїм раптовим піднесенням, він повірив, що його здібності дозволяють йому втручатися в усі справи, навіть і в ті, які не мають нічого спільного з його саном. Високий, але незграбний, кардинал удавав з себе великого прихильника жіночої статі й дамського кавалера, хоч його манери робили ці претензії безглуздими і негідними сапу прелата. Лихої години якась улеслива особа навіяла йому думку, ніби його ноги — здоровенні й довгі, такі самі, як у його батька, фурмана з Ліможа або мельника з Вердена (як твердять інші авторитети), дуже красиві й граціозні. Він так захопився цією думкою, що завжди з одного боку трохи підтягав своє кардинальське вбрання, щоб дати змогу присутнім помилуватися своїми товстими ногами. Проходячи величними апартаментами, в малиновому вбранні і багатому облаченні, він увесь час зупинявся, поблажливо оглядав зброю й обмундирування гвардійців і авторитетним тоном ставив їм різні запитання. Інколи докоряв комусь із них за те, що він називав "відхиленням од дисципліни", такими словами, що досвідчені солдати, хоч і не наважувалися йому заперечувати, але слухали його нетерпляче і зневажливо.
— Чи відомо королю, — спитав Дюнуа кардинала, — що бургундський посол наполягає, щоб йому негайно призначили аудієнцію?
— Авжеж, він знає, — відповів кардинал, — а ось, як мені здається, і наш всезнавець Олів'є Ден[91], який скаже нам, чого воліє його величність король.
Тільки-но він це промовив, як із королівських покоїв до зали ввійшов знаменитий Олів'є, який тоді поділяв ласку Людовіка разом із гоноровитим кардиналом, але не мав з ним нічого спільного ні в зовнішності, ні в манерах. На противагу зарозумілому і пихатому прелату Олів'є був маленький, блідий, худорлявий чоловічок, одягнений у просту чорну шовкову куртку й штани. На ньому не було ні камзола, ні плаща, ні сутани. Все його вбрання було низької якості, що виявляло в ньому дуже звичайну людину. Олів'є ніс в одній руці срібну миску, а через другу перекинув рушник, що вказувало на його скромні обов'язки при особі короля. Його обличчя було проникливе й жваве, хоч він, опустивши очі долу, намагався не показувати справжнього свого виразу. Олів'є посувався вперед нечутною кошачою ходою, наче скрадаючись, тому здавалося, ніби він пливе залою. Але якщо чесноту можна легко приховати скромністю, то нею не прикриєш того, кого осипано королівськими ласками. Всі намагання Олів'є прослизнути непомітно через аудієнц-залу були даремні, бо ніхто не мав такого впливу на короля, як цей славетний цирульник і служник Олів'є Ден, або інакше — Олів'є Негідник, або ще — Олів'є Диявол. Ці прізвиська він дістав за ті підступні хитрощі, якими сприяв здійсненню лукавої політики свого господаря. Ось він кілька хвилин порозмовляв пошепки з графом Дюнуа, і той негайно залишив залу. Тим часом цирульник спокійно знов попрямував до королівського покою, причому всі поштиво уступалися йому з дороги. На цю чемність він лише відповідав принизливими поклонами. Разів два чи три Олів'є зупинявся, щоб прошепотіти кілька слів комусь із присутніх, і цього вже було досить, щоб викликати заздрість інших придворних. Потім, пославшися на свої обов'язки, він ішов далі, не слухаючи відповідей і вдаючи, мовби не помічає намагань інших придворних звернути на себе його увагу. Людовікові Лезлі пощастило бути одним з тих, до кого звернувся Олів'є, сказавши пошепки, що його справу влагоджено.
Одразу після цього Лезлі дістав ще один доказ благополучного закінчення справи. До зали ввійшов давній знайомий Квентіна, Трістан Пустинник, королівський військовий прево, і одразу попрямував туди, де стояв Балафре. Блискуча форма цього жахливого сановника ще виразніше підкреслювала вираз жорстокості на його обличчі і лиховісність в очах, а ласкавий голос, яким він намагався говорити, скидався на рикання ведмедя. Проте зміст його слів був приязніший ніж тон, яким вони були вимовлені. Він шкодував, що вчора поміж ними сталося таке непорозуміння. А виникло воно, мовляв, тому, що племінник пана Балафре не мав на собі мундира шотландської гвардії і не заявив про належність до неї. Саме це й спричинилося до помилки, за яку він тепер просить вибачення.
Людовік Лезлі щось відповів на це, а коли Трістан відійшов, застеріг племінника, що тепер вони матимуть ще одного смертельного ворога в особі цього жахливого сановника.
— А втім, ми тепер для нього недосяжні, — сказав він, — бо солдат, який сумлінно виконує свої обов'язки, може сміятися з військового прево.
Квентін не міг не погодитися з думкою свого дядька, бо, відходячи од них, Трістан окинув їх лютим поглядом ведмедя, пораненого списом мисливця.