Тридцять років, три дні... це питання перспективи...
Тільки ось треба забути деякі образи...
І я знову йду далі, стомлений, і щось у мені вже змінилося. Якщо міражів нема, я сам їх викликаю...
— Ге-ей!
Піднімаючи руки, кричу, але людина, яка мені махає — то просто чорний камінь. У пустелі все вже починає життя. Я побачив бедуїна, який спав, хотів розбудити його, а він обернувся на чорний стовбур дерева. А дерево? Мене дивує, відкіля воно тут, і я нахиляюся. Хочу підняти обламану гілку — вона з мармуру! Я випростуюсь, озираюсь і помічаю ще куски чорного мармуру. Все навколо вкрите поламаними деревами доісторичного лісу. Сотні тисяч років тому він повалився, як той храм, зметений страшним первісним ураганом. І віки докотили до мене ці уламки гігантських колон, гладенькі мов криця, скам'янілі, осклілі, геть чорні. Я ще розрізняю, де від стовбура відходили гілки, помічаю, де були живі вигини дерева, лічу річні кільця. Цей ліс, що колись був повен пташиного співу і розмаїтої музики, розбило прокляття, і дерева обернулися на соляні стовпи. І я відчуваю, що кругом все мені вороже. Ці величні чорні останки — чорніші, ніж залізний панцир пустельних горбів — не приймають мене. Що мені тут робити, живому, серед цього нетлінного мармуру? Смертний, якому судилося обернутися в прах, чого я тут, у царстві вічності?
З учорашнього дня я пройшов уже близько вісімдесяти кілометрів. У голові паморочиться, певно від спраги. Або від сонця. Воно блищить на цих стовпах, ніби їх змазали маслом. Воно блищить на цьому панцирі всесвіту. Тут нема більше ні піску ні лисиць. Є тільки велетенське ковадло. І я йду по цьому ковадлу. І відчуваю, як в голові стукає сонце. О! Там...
— Ге-ей! Ге-ей!
"Нічого там нема, заспокойся, ти мариш".
Розмовляю сам з собою, бо мені треба звернутись до свого розуму. Мені так важко не вірити тому, що я бачу. Так важко не побігти щодуху до того каравану, що он іде... отам... бачиш!..
— Дурню, ти ж добре знаєш, що сам його вигадав...
— Тоді на світі немає нічого справжнього.
На світі немає нічого справжнього, окрім того хреста, що видніє на горбі кілометрів за двадцять од мене. Чи то хрест, чи маяк...
Але до моря не сюди. Отже, то хрест. Цілу ніч я вивчав карту. Це була марна праця, бо невідомо, де я. Але я придивлявся до кожного знака, який свідчив про перебування людини. І в одному місці побачив коло, а над ним отакий хрест. Переглянув пояснення умовних знаків, прочитав: "Церква, монастир". Біля хреста побачив на карті чорну цятку. Знову подивився в пояснення, прочитав: "Постійний колодязь"... Серце мені аж підскочило, і я перечитав уголос: "Постійний колодязь... Постійний колодязь... Постійний колодязь!" Що там Алі-Баба з усіма його скарбами порівняно з постйним колодязем! Трохи далі я помітив два білих кола. В поясненнях прочитав: "Тимчасовий колодязь". Це було вже не так чудово. А далі кругом — нічого. Нічогісінько.
Так он який то монастир! Ченці поставили на горбі здоровенний хрест — дороговказ для тих, хто гинуть! І мені треба йти тільки до нього. Треба просто бігти до тих домініканців...
— Але ж у Лівії є тільки коптські[21] монастирі.
— ... Просто до тих учених домініканців. У них чудова прохолодна кухня, облицьована червоними пликами, а на подвір'ї прекрасний іржавий насос. І під іржавим насосом, під іржавим насосом, — ви догадуєтесь... — під іржавим насосом і є той постійний колодязь! Ото буде у них свято, коли я подзвоню біля дверей, коли вдарю у великий дзвін...
— Дурню, ти описуєш будинок в Провансі, але й там нема ніякого дзвона.
— ...Коли я вдарю у великий дзвін, воротар здійме руки до неба й вигукне: "Сам бог вас послав!" — і скличе всіх ченців. Ченці кинуться мені назустріч. Зрадіють мені, як бідолашній сирітці. І поведуть мене на кухню. І скажуть: "Зараз, сину, зараз... ми збігаємо до постійного колодязя... "
І я затремчу від щастя...
Але ні, я не хочу плакати, не хочу тільки тому, що там, на горбі, вже немає ніякого хреста.
Усі обіцянки заходу — просто брехня. Я круто повертаю на північ.
Північ принаймні сповнена піснею моря.
О, перевал позаду, переді мною — безмежний простір. А ось і найкраще місто в світі.
— Ти ж добре знаєш, що це міраж...
Я дуже добре знаю, що це міраж. Мене не обдуриш! А якщо я хочу гнатися за міражем? Якщо я хочу сподіватися? Якщо я хочу любити це місто, обведене зубчастими мурами, прикрашене сонцем? Якщо я хочу йти до нього прямо й прямо, легкими кроками, бо я вже не відчуваю втоми, бо я щасливий!.. Прево зі своїм револьвером просто смішний! Я волію отаке сп'яніння. Я п'яний. Я вмираю від спраги!
Сутінки протверезили мене. Я раптом зупиняюся, злякавшись, що так далеко зайшов. У сутінках міраж зникає. На горизонті — ні колодязя, ні палаців, ні пишного облачення. Скрізь пустеля.
— Ось чого ти досяг! Тебе застане ніч, доведеться ждати ранку, а до завтра твої сліди на піску зітруться, і ти вже нікуди не повернешся.
— Тоді краще йти далі, просто вперед. Навіщо ж повертати назад? Я не хочу більше повертати, адже зараз, можливо, я вже відкриваю обійми назустріч морю...
— Де ти бачиш море? Ти до нього ніколи не дійдеш. До моря звідси щонайменше триста кілометрів. І Прево жде коло літака! Можливо, його вже помітив якийсь караван...
Гаразд, я повернусь, але спершу гукну людей:
— Ге-ей!
Боже мій, є все ж таки на цій планеті люди...
— Ге-ей! Люди!
Я охрип. Більше немає голосу. Це смішно — так репетувати... А спробую ще раз:
— Лю-ди-и!
Виходить пихато і неприродно.
І я повертаю назад.
Пройшовши дві години я побачив полум'я — боячись, що я заблудився, Прево розпалив багаття мало не до неба. Хай собі... Мені байдуже...
Йду ще годину... ще п'ятсот метрів. Ще сто метрів. Ще п'ятдесят.
— О-о!
Стаю, ошелешений. Серце сповнюється радістю, я насилу стримую її. У світлі багаття Прево розмовляє з двома арабами, що прихилилися спинами до літака. Мене він ще не помітив. За своєю радістю він нічого не бачить. Ех, треба було й мені ждати разом з ним... уже б позбувся зайвого клопоту! Радісно гукаю:
— Ге-ей!
Обидва бедуїни схопилися, дивляться на мене. Залишивши їх, Прево йде мені назустріч. Розкриваю обійми. Прево підтримує мене за лікоть, невже я падав? Кажу йому:
— Нарешті вони прийшли!
— Хто?
— Араби!
— Які араби?
— Та он же вони, коло вогню!..
Прево якось чудно дивиться на мене і, ніби звіряючи тяжку таємницю, мовить:
— Ніяких арабів тут нема...
Отепер я, мабуть, заплачу.
6
Тут можна прожити без води дев'ятнадцять годин, а що ми пили з учорашнього вечора? Декілька крапель роси на світанку! Але північно-східний вітер, усе ще держиться, і від того ми висихаємо трошки повільніше. До того ж вітровий заслон збирає в небі хмари, цілі гори хмар. Ех, якби їх прибило до нас, якби пішов дощ! Але у пустелі ніколи не буває дощів.
— Прево, давай розріжемо парашут на трикутники. Розстелемо їх на піску і прикладемо камінням. А вранці, якщо вітер не зміниться, викрутимо ці ганчірки над бензобаком — усе-таки зберемо трохи роси.
Ми розіслали під зорями шість білих полотнищ. Прево зняв з літака бак. Лишається тільки чекати ранку.
Серед уламків Прево знайшов чудовий апельсин. Ділимо його. Я безмежно радий, а тим часом один апельсин — це так мало, коли нам потрібно було б двадцять літрів води.
Лежу біля нашого нічного вогника і думаю: "Люди не знають, що таке апельсин..." І ще думаю: "Ми приречені, але й зараз це не заважає мені радіти. Оця половинка апельсина, яку я тримаю в руці, дає мені величезну — одну з найбільших в моєму житті — радість... " Лягаю на спину, смочку апельсин, дивлюсь на мандрівні зорі. В цю хвилину я безмежно щасливий! І ще я думаю: "Будь-яка ситуація в житті — це особливий світ, закони якого можна пізнати лише зсередини того світу". Тільки сьогодні я зрозумів, навіщо засудженому до страти — цигарка і склянка рому. Раніше я не міг збагнути, я приречений приймає цю милостиню. А вона ж дає йому стільки втіхи. І коли він усміхається, всі думають, що то дуже мужня людина. А він усміхається від того, що п'є ром. Ніхто не знає, що в нього інша міра перспективи і що в цій останній годині для нього — ціле людське життя.
Ми зібрали величезну кількість води — мабуть, зо два літри. Зі спрагою покінчено! Ми врятовані, ми будемо пити!
Олов'яною чашечкою набираю з бака води, але вона така жовто-зелена і гидка на смак, що хоч як мене вимучила спрага, а, ковтнувши раз, я ледве переводжу подих. Я пив би й з калюжі, але цей отруйний присмак металу дужчий за спрагу.
Стежу за Прево, який ходить по колу, дивлячись собі під ноги, мовби щось пильно шукає. Раптом, не перестаючи кружляти, він нахиляється і починає блювати. За півхвилини надходить моя черга. В конвульсіях падаю на коліна, впиваюся пальцями в пісок. Неспроможні вимовити ні слова, ми чверть години мучимося в тих судорогах, вибльовуючи під кінець уже тільки жовч.
Пройшло. Мене ще трохи нудить та й годі. Але ми втратили останню надію. Не знаю, що викликало таку невдачу — може, речовина, якою був просочений парашут, а може, чотирихлористий вуглець, що осів на стінках бака. Треба було знайти іншу посудину або іншу тканину.
Отож, поспішаймо! Вже видно. В дорогу! Геть од цього проклятого плоскогір'я, щодуху вперед, куди очі дивляться, доки не впадемо. За прикладом Гійоме, який ішов так в Андах: з учорашнього дня я все думаю про нього. Порушую суворий наказ: лишатись біля розбитого літака. Тут нас більше не шукатимуть. Ще раз пересвідчуємось, що це не ми зазнали катастрофи. Її зазнали ті, хто жде нас. Ті, кому загрожує наше мовчання. Ті, кого вже мучить усвідомлення страшної помилки. Хіба можна не поспішати до них! Гійоме, повернувшись з Анд, розповідав мені, що він теж поспішав до тих, хто зазнав катастрофи. Це загальна істина.
— Коли б я був на світі один, — каже Прево, — я б ліг і вже не вставав.
І ми йдемо прямо на східно-північний схід. Якщо ми перелетіли Ніл, то тепер з кожним кроком ми заглиблюємось далі й далі в Аравійську пустелю.
Того дня я більше не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що дуже поспішав. Мені було байдуже, куди поспішати, хоч до смерті. І ще пригадую що йшов, дивлячись на землю, бо мені остогидли міражі.