Хотілось спати, злив нав'язливий, придуркуватий артилерист, нудив запах псини, що йшов від його пітних ніг...
Вранці Григорій прокинувся з нудним відчуттям чогось невирішеного. Розв'язка, яку він передбачав ще з осені, все ж вразила його своєю раптовістю. Недогледів Григорій, як невдоволення війною, що, спочатку дзюркотівши по сотнях та полках малюсінькими струмочками, непомітно злилось у могутній потік. І тепер бачив лише цей потік, що навально-жадібно розмивав фронт.
Так на провесні їде чоловік степом. Світить сонце. Навкруги— незайманий фіалковий сніг, а під ним, невидима окові, твориться споконвічна прекрасна робота — розкріпачення землі. З ЇДЯЗ сонце сніг, точить його, наливає спід споду вільготою. Парна туманна ніч — і на ранок вже з шурхотом і гудом осідає наст, на дорогах та по коліях пухириться зелена нагірна вода, спід копитів на всі боки талим груддям бризкає сніг. Тепло. Відходять та оголюються супіскові пагорби, первісно пахне глинястим грунтом, перетлілою травою. Опівночі потужно ревуть байраки, гудуть завалювані сніговими осувами яри, солодкою імлою парує оксамитно — чорна оголена зяб. Надвечір, стогнучи, ламає степова річечка кригу, мчить її, повновода, туго наллята, як грудь годівниці і, вражений несподіваним
кінцем зими, стоїть на піщаному березі чоловік, шука§ очима мілкішого місця, ляскав нагадм запотілого коня, що вуха щулить. А навкруги зрадницьки й невинно голубід сніг, дрімотна й біла лежить зима...
Ввесь день полк відступав. По дорогах скакали обози. Десь правіше, за сірою хмарою, що обгорнула обрій, рухлими обвалами гуркотіли гарматні залпи. По відталіЙ угноєній дорозі хлюпали сотні, місили мокрий сніг коні, з забрьоханими щітками. Узбіччям доріг скакали ординарці. Мовчазні граки, затягнуті в блискуче синювате пір'я, куці й незграбні, як піші кавалеристи, поважно й хистко походжали обіч дороги, пропускаючи повз себе, як на параді, козацькі сотні, колони обшарпаних пластунів, валки обозу.
Григорій зрозумів, що швидко розмотувану пружину відступу вже ніщо не в силі спинити. І вночі, сповнений радісної рішучості, він самовільно покинув полк,
— Ти куди зібрався, Григоре Пантелейовичу ? — спитався Митько Коршунов, що насмішкувато стежив, як Григорій одягав поверх шинелі дощовика, чіпляд шаблю й наган.
— А тобі що?
— Цікаво.
Григорій поворушив порожевілими вузлами вилиць, але відповів весело, з підморгом:
— До кудикала в гості. Зрозумів?
І вийшов. Кінь його стояв нерозсідланий.
До світанку він скакав шляхами, що курілись від нічного приморозку. "Проживу дома, а там почую, як вони йтимуть мимо, і пристану до полку",—відсторонено думав він про тих, з ким воював учора попліч. Другого дня надвечір він уже заводив на батьківське подвір'я схудлого за два дні коня, що точився з утоми, зробивши двістіверстовий пробіг.
XI
24 листопада в Новочеркаську стало відомо про прибуття військової місії держав 3Г0ДИ‘ В місті пішли уперті
чутки про те, що могутня англійська ескадра вже стоїть на рейді в новоросійській гавані, що ніби вже висідають перекинуті із Салонік величезні десанти союзницьких військ, що корпус цвітних французьких стрільців вже зсаджений і найближчим часом розпочне наступ разом з Добровольчою армією. Сніжною грудкою котились по місті чутки...
25-го з ранку Краснов наказав прислати почесну варту З козаків лейб — гвардії Отаманського полку. Спішно убрали дві сотні молодих отаманців у високі чоботи й білу ремінну амуніцію і так само спішно вирядили їх до Та* ганрога, разом із сотнею сурмачів.
Представники англійської та французької військових місій на півдні Росії, з метою своєрідної політики рекогносцировок, вирішили послати до Новочеркаська кількох офіцерів. До завдання їх входило ознайомитись із становищем на Дону та перспективами дальшої боротьби з більшовиками. Англію репрезентували капітан Бонд й лейтенанти Блумфельд та Монро, Францію — капітан Ошен і лейтенант Дюпре та Фор. Приїзд оцих незначних чинів союзницьких військових місій, які з примхи випадку потрапили в "посли", і наробив такого переполоху в отаманському палаці.
З величезною шанобою приставили "послів" "до Новочеркаська. Надмірним підлесництвом та прислужництвом запаморочили голови скромним офіцерам, і ті, відчувши свою "істинну" велич, вже почали і звисока поглядати на іменитих козацьких генералів та сановників всевеликої бутафорської республіки.
У молодих французьких лейтенантів крізь зовнішній полір пристойності та солодкавої французької гречності вже почали прохоплюватись в розмовах з козацькими генералами холодні нотки поблажливості та пихи.
Увечері в палаці був сервірований обід на сто кувертів.
Військовий хор розстилав по залі шовкові полотнища козацьких пісень, пишно вигаптуваних тенорами підголо-
сків, духовий оркестр гучно вигримляв та видзвонював союзницькі гімни. "Посли" кушали, як і годиться в таких випадках, скромно і з великою повагою. Почуваючи історичну значність моменту, отаманські гості розглядали їх нишком.
Краснов почав промову:
— Ви перебувайте, панове, в історичній залі, із стін якої на вас дивляться німі очі героїв іншої народної війни— тисяча вісімсот дванадцятого року. Платов, Іловай-еький, Денісов нагадують нам про священні дні, коли населення Парижа вітало своїх визволителів, — дінських козаків, коли імператор Олександр Перший відновлював З уламків і руїн прекрасну Францію.
У делегатів "прекрасної Франції" від чималої міри випитого цимлянського вже повеселішали й замастились очі, але промову Краснова вони дослухали з увагою. Широко змалювавши катастрофічні злигодні, яких зазнач "пригнічений дикими більшовиками російський народ", Краснов патетично закінчив:
— ... Найкращі представники російського народу гинуть по більшовицьких катівнях, очі їх звернені на вас: вони сподіваються вашої допомоги, і їм, і тільки їм ви повинні допомогти, не Донові. Ми можемо з гордістю сказати,— ми вільні! Але всі наші помисли, мета нашої боротьби — велика, вірна своїм союзникам, Росія, що боронила їх інтереси, жертвувала собою для них і прагне так страшенно тепер їх допомоги. Сто чотири роки тому в березні місяці французький народ вітав імператора Олександра Першого і російську гвардію. І з того дня почалась нова ера в житті Франції, що висунула її на перше місце. Сто чотири роки тому наш отаман граф Платов гостював у Лондоні. Ми сподіваймось вас у Москві! Ми сподіваймось вас, щоб під звуки урочистих маршів і нашого гімна разом увійти до Кремля, щоб разом зазнати всі$ї любості миру й волі! Велика Росія ! В цих словах —— всі наші мрії й сподіванки !
Після кінцевих слів Краснова підвівсь капітан Бонд. На звук англійської мови серед присутніх: на бенкеті мертва простерлась тиша. Перекладач піднесено почав перекладати.
— Капітан Бонд од свого імени і від імееи капітана Ошена уповноважений заявити дінському отаманові, що вони офіційно послані від держав Згоди, щоб дізнатись про те, що відбуваються на Дону. Капітан Бонд запевняю, що держави Згоди допоможуть Донові і Добровольчій армії в їх. мужній боротьбі з більшовиками всіма силами й засобами, не виключаючи й війська.
Перекладач ще не скінчив останню фразу, як гучне "ура", тричі повторене, стрясло стіни зали. Під бравурні Звуки оркестру зазвучали тости. Пили за процвітання "прекрасної Франції" і "могутньої Англії", пили за "дарування перемоги над більшовиками" ... В бокалах пінилось дінське шипуче, іскрилось видержане ігристе, солодко пахтіле старовинне "лампадне" вино.
Слова ждали від представників союзницької місії, і капітана Бонд не забарився:
— Я виголошую тост за велику Росію, і я хотів би почути тут ваш чудовий старий гімн. Ми не надаватимемо значення його словам, але я хотів би почути тільки його музику...
Перекладач переклав, і Краснов, повертаючись зблідлим від хвилювання обличчям до гостей, гукнув перехопленим голосом:
— За велику, юдину й неділиму Росію, ура!
Оркестр потужно й плавно почав "боже, царя храни". Всі підвелись, вихиляючи бокали. По обличчі сивого архі-Юпіскопа Гермогена текли буйні сльози. "Як це прекрасно!.."— захоплювався захмілілий капітан Бонд. Хтось із сановних гостей від переповні почуттів, по простацькому ридав, уткнувши бороду в серветку, вимазану розчавленою Зернистою ікрою...
і
Цієї ночі над містом вив і ревів лютий надазовський вітер. Мертвотніше вилискувала баня собору, обвіяна першою метелицею...
ЦІЄЇ ночі за містом, на смітниках, в суглинистих ярах З присуду військово-польового суду розстрілювали шахтинських більшовиків — залізничників. З зав'язаними назад руками їх по двоє підводили до укосу, били всупір з наганів та гвинтівок, і звуки пострілів паморозний вітер гасив, як іскри з цигарок...
А біля входу до отаманського палацу, на морозі, на пекучому листопадовому вітрі, мертво дубіла почесна варта 3 козаків лейб-гвардії Отаманського полку. У козаків чорніли, заходились з пари, стискаючи ефеси оголених палашів, руки, від холоду сльозились очі, клякли ноги... З палацу до світанку линули п'яні вигуки, мідні сплески оркестра та плачливі трелі тенорів військового хору пісельників...
Тиждень згодом почалось найстрашніше — розвал фронту. Перший оголив зайняту дільницю розташований на Кала-чівському напрямку 28 полк, в якому служив Петро Мелехов.
Козаки після таємних переговорів з командуванням 15 їнзенської дивізії вирішили знятися з фронту і без перешкоди пропустити через територію Верхньодінського округу червоне військо. Яків Фомін, обмежений, тісного розуму козак, став на чолі м'ятежного полку, але по суті тільки вивіска була фомінська, а за спиною Фоміна правила ділами й керувала Фоміним група по більшовицькому настроєних козаків.
Після бурхливого мітингу, на якому офіцери, побоюючись кулі в спину, неохоче доводили потребу воювати, а козаки дружно, напористо й безладно вигукували ті самісінькі набридлі всім слова про непотрібність війни, про замирення з більшовиками, — полк рушив. Після найпершого ж переходу, вночі, біля слободи Солонки, командир полку, військовий старшина Філіпов, з більшістю офіцерського
складу відбився від полку і на світанку пристав до пошарпаної в боях бригади графа Мольера, що відступала.
Слідом за 28 полком покинув позиції 36 полк.