Продавець підскочив на місці й, почувши тріск фанери, метнувся убік, а корова немов легку пушинку підхопила вже лоток з морозивом.
Натовп захвилювався. Директор запитально дивився на Віктора. Винахідник сміливо підійшов, узявся за кінець вірьовки.
— Спокійно, Надіє, — сказав він. — Я розумію, що ти хочеш їсти.
Роги застигли в чеканні.
— Чи не можна трохи кукурудзяних пластівців? — голосно запитав Віктор. — Або сіна...
— Сіна! Сіна! — закричав директор так, немов від цих слів залежало все його життя.
Невдовзі маленький трактор привіз на площу платформу з тюками сіна.
Надія неквапливо заходилася снідати.
Хтось торкнув Віктора за плече. Він обернувся і зрадів, побачивши батька:
— Що ти тут робиш?
Інженер Смирнов помахав блокнотом.
— Раз у твоєї Надії такий апетит, доведеться для неї конструювати годівницю, — пояснив батько й простягнув блокнот. — Я тут придумав дещо... — зніяковіло сказав він. — І взагалі, — провадив далі Смирнов-старший упевненіше, — я тобі давно казав, що така корова потребує індустріальних методів виховання...
Потроху Надія влаштовувалася на новому місці. їй виділили простору вільну вольєру, призначену для зубрів, акуратно склали тюки сіна, висипали кілька мішків кукурудзяних пластівців у великий ящик. Віктор прискіпливо оглянув вольєр і лишився задоволений.
"Мабуть, якщо для неї й робити дах, то тільки розсувний, — міркував Віктор, — Треба сказати батькові. Цікаво, до яких розмірів вона ростиме?" Він попросив дозволу в директора навідувати Надію: треба було продовжувати дослід.
Директор широким жестом обвів вольєру, відповів, що віднині це його, Смирнова, кабінет, лабораторія, дім — як він тільки захоче. Тут буде все упорядковано, виходячи з особливостей піддослідної тварини, встановлено необхідне обладнання. Помічниками в молодого вченого будуть троє фахівців і робітники.
— Я хочу й далі спостерігати за Надією, — сказав Віктор знайомому біологові. І пояснив: — Вона наполовину земна, наполовину юпітеріанська... Я можу подати вам усі докази після того, як зустрінуся з Електроником і доведу дослід до кінця.
Біолог кивав головою, нічого не розуміючи в цьому поясненні. Проте живий експонат був перед ним. Потрібно буде виконати незвичайну роботу.
Електроник зацікавлено вислухав Віктора Смирнова, який викликав його по телефону. Він сказав, що чекає поради від Рессі: адже той знає, як поводитися з тваринами Юпітера.
Потім Електроник поговорив з директором й оголосив, що завтра урок відбудеться на виставці кіберів.
— Прошу тільки, щоб урок вів Таратар, — сказав Електроник директорові. — Завтра в мене інша робота. І потім... ви бачите. — Він показав на порожній клас і, після того як директор кивнув, увімкнув свої мікрофони.
— Щоб усі були без запізнення! — пояснив новий Таратар.
Дванадцяте квітня.
ПЛАТОН, ЕПІКАК ТА ІНШІ
На Виставці досягнень народного господарства восьмий "Б" на чолі з Таратаром пройшов разом з іншими гостями до павільйону "Електроніка".
До сріблястої будівлі з алюмінію та скла вела алея з прапорами країн, які брали участь в міжнародному огляді електронних помічників людини. На алеї лунала різноголоса мова. Гості по-різному називали учасників сьогоднішньої виставки — комп'ютерами, електронно-обчислювальними машинами, кіберами, роботами, навіть "бляшаними Майклами", але всі ці системи були електронними конструкціями, винайденими людьми.
Восьмикласники зраділи, зустрівши свого товариша біля входу.
Електроник роздав їм пам'ятні значки із зображенням земної кулі, оперезаної стрічкою цифр. Сергій устиг шепнути приятелеві, що він зобразив би на значку Електроника.
— Як ти, справляєшся? — тривожно запитав Сергій.
— Справляюся, — відповів Електроник. На його куртці був знак працівника виставки.
Учні ввійшли в павільйон і побачили знамениту машину "Космос", що світилася в напівтемряві, точніше — частину цієї машини, бо сама машина складалася з багатьох блоків, установлених в різних приміщеннях і зв'язаних між собою телефонною мережею.
На фоні зоряного неба рухалися світлі цятки станцій, супутників, кораблів, стартували й сідали ракети на далеких планетах. Земля провадила переговори з космічними базами, з міжпланетними мандрівниками; вся інформація надходила до небесного диспетчера — "Космосу". Ця машина належала десяти дружнім країнам, які спільно освоювали космос, але іноді її порадами користувалися й інші країни. Зовсім недавно, коли корабель, що летів на Марс, утратив зв'язок із своєю базою і збився з курсу, його посадив на планету саме "Космос". У товстому вахтовому журналі, який лежав на пульті машини, особливі заслуги її були відзначені всім світом.
Ескалатори невтомно переносили відвідувачів у величезний, із скляним дахом, схожий на космопорт зал. Він був наповнений людьми й механізмами.
Серед гостей проворно снували учасники виставки — на коліщатках, павукоподібних лапах і просто по-людськи — хто як звик рухатися, перекидалися репліками, відповідали на запитання і поводилися дуже невимушено; на грудях кожного учасника, чи то він був у залізному футлярі, в дзеркалах екранів чи в костюмі модного покрою, висіла табличка з ім'ям та назвою фірми-виробника. На емблемі виставки в центрі залу постійно змінювалося велике число, яке обвивало, немов шлейф летючої комети, земну кулю.
Це число й далі швидко збільшувалося, коли в залі настала тиша й виставку відкрив вступним словом відомий фахівець з електронних систем професор Громов. Учасники виставки уважно слухали професора, й один з комп'ютерів, очевидно, підсумовував загальну кількість їхніх розумових операцій. Це число і відбивала емблема. Професор Громов сказав, що виставка служить яскравим прикладом інженерних зусиль людини, яка одного разу визнала за можливе побудувати для себе електронних помічників.
— Ми ніби вдерлись у печеру Аладдіна, — мовив професор. — у печеру, де сховано скарби, подібні до людського мозку. І ми бачимо, що можемо дістати все, що забажаємо. Але, як і в стародавній легенді, ми повинні дотримуватись однієї умови: за все треба заплатити великою працею — розумною переробкою інформації.
Громов, говорячи про машини та їхніх творців як про колег, пояснив свою думку: за останні десятиліття змінилися покоління обчислювальних машин, різко зросла швидкість їхньої роботи, й тепер постало кардинальне питання: чи зможе людство за одну годину обробляти такий обсяг інформації, на який раніше потрібні були століття? Хоч кожен з комп'ютерів заміняв тисячі й тисячі людей завдяки швидкості в обчислюванні, всі вони притихли, відчувши важливість моменту. Блимали тільки контрольні лампочки, сигналячи про цілковиту увагу. Електроник нерухомо стояв у групі восьмого "Б".
— У мене є один учень, він зараз тут, — Громов пошукав поглядом Електроника, привітно кивнувши йому. — Він дійшов висновку, що деякі задачі стають абсолютно нереальними при звичайних методах обробки інформації.
Громов навів простий приклад: серед експонатів немає такої штучної системи, яка обіграла 6 чемпіона світу з шахів. Отже, сказав він, треба шукати узагальнення, способи компактного вираження інформації, найкоротші шляхи до істини. Так було завжди в історії науки. Зумів же, наприклад, Ньютон передати величезну інформацію у простих і вишуканих формулах своїх законів, які вміщаються на аркуші паперу і якими користується нині кожний школяр. Безперечно, що незабаром будуть знайдені нові методи роботи комп'ютерів у безмежному океані інформації.
Гості аплодували. Комп'ютери мерехтіли різнокольоровими вічками, засвоюючи нову задачу, на всіх екранах з'явилися написи: "Чудово сформульовано", "Точно сказано", "Надважливо".
Числа на емблемі крутилися в електричній лихоманці.
— По-моєму, Громов говорить про формулу геніальності, яку ти шукаєш! — шепнув Сироїжкін Електроникові.
— Я постійно думаю про це, — відповів Електроник, — вчуся працювати за новою системою. Ти вказуй на мої помилки, коли помітиш.
— Я — готовий! підтвердив Сергій.
— Тільки не знаю, — сказав Електроник, — чи зможу я мислити, як людина.
— Ти спробуй!
— Чи зможу? — повторив Електроник, і в слозах його прозвучав дивний смуток.
Найповажнішим учасником виставки був старовинний поштмейстер "Марк-121". Він вів, свій рід від першого знаменитого комп'ютера "Марка-1", який важив чотири з половиною тонни й перемножував двадцятизначні числа за шість секунд. Дивовижно повільна швидкість порівняно з десятками мільйонів операцій за секунду! "Марк-121", звичайно, лічив у тисячу разів швидше за свого дідуся, але й він, з облупленою на боках фарбою, прямолінійною формою своїх громіздких блоків, мав вигляд музейного експонату.
Все своє довге життя "Марк-121" сортував і відправляв листи в різні кінці світу. Він вивчив усі тонкощі свого ремесла, і якщо кореспонденти вказували на конверті Париж, Лондон чи Москву без зазначення країни, він знаходив їхній телефон за зворотною адресою, дзвонив, уточняв, куди надсилати листи — в столиці великих країн чи в маленькі американські міста. Поштмейстер знав напам'ять міста й сільця в різних країнах, куди найчастіше писали його кореспонденти; він пам'ятав навіть далекосхідну станцію Єрофей Павлович.
Розмовляв він повільно, глухим, деренчливим голосом, пропонував відвідувачам надіслати пам'ятні листівки в будь-який кінець світу.
Восьмий "Б" залюбки скористався з пропозиції: кожний заповнив листівку й опустив її в залізне віконечко. "Марк-121" ставив пам'ятний штемпель і відразу ж на табло повторяв адресу. Запитань у нього не було — всі листівки були заповнені грамотно.
— Пробачте, — ввічливо звернувся Електроник до старійшини, — ви чудово знаєте земну кулю, а яке місце подобається вам найбільше?
— Чікаго, центральна пошта, — пролунав після короткої паузи бляшаний звук. — Я пропрацював там усе життя.
— Значить, це перша ваша подорож? — питав далі Електроник. — Яке у вас враження?
Поштмейстер брязнув залізними стінками.
— Дорогою я нічого не робив. Вирішив, що мене відправили на звалище. Дякую вам, містере, за те, що ви випробували мене. Я можу ще придатися!
— Я такий самий учасник виставки, як і ви, — сказав
Електроник і, побажавши колезі успіхів, пробурмотів ледь чутно фразу, яку вловив лише Сироїжкін, що стояв поряд: "Таке майбутнє чекає на нас усіх..." Таратар попросив Електроника провести їх по виставці.
Насамперед Електроник показав їм зал з найсучаснішими системами — машинами Інтермашу.