Ну то й що, що тобі відкрилося щось в ходіннях по муках? Ось воно, життя, яке воно є, і ти віч-на-віч з ним. Як і сто років тому, люди ідуть у поїзді звідкілясь і кудись, і ти один з пасажирів, і гінці серед них теж пасажири як пасажири, але потенціально вони люди відчайдушні — адже вони паразитують на одному* з найстрашніших пороків. Той гіркий дим, здавалося б, ніщо, солодкий дурман, але він вбиває людину в людині. А як ти захистиш їх, коли вони самі себе приносять у жертву? Чи знаєш ти, від чого це йде? В чому криються причини? Мовчиш — не знаєш, з якого кінця підійти, як пояснити, що заподіяти? А чи ж не ти рвався з нестримною силою із стін семінарії на бистрину життя, щоб хоч в чомусь змінити його на краще? Співучні по семінарії тебе ідеалістом охрестили. Недаремно, мабуть. А зараз ти вже думаєш, чи потрібен ти цим гінцям, чи треба їм, щоб ти втручався в їхні справи і вчинки. Та й що ти можеш для них зробити? Переконати, примусити жити іншим життям? І поки ти терзаєшся, думаєш, що та як, вони їдуть з твердо визначеною метою, і жадають удачі для себе, і бачать у тому своє щастя. Але як їм довести, що вони помиляються, як повернути їх лицем до істини? А якщо не втрутитися, не допомогти, вони рано чи пізно будуть засуджені, ізольовані в колоніях, але сприймуть це не як провину, а як нещастя. Інша річ — зуміти відвернути від зла, очистити покаянням, змусити самих зректися цього злочинного промислу і побачити істинність щастя в іншому. Як би це було прекрасно! Але в чому вони мають побачити своє щастя? В наших рекламованих цінностях? Але ж вони дуже-таки знецінені й вульгаризовані. У Богові, в якому вони з дитинства бачать дідусеве-бабусине посміховисько, казку, і не більше? І зрештою, що може слово супроти можливості просто мати великі гроші? У всіх нині на вустах розхожий афоризм — спасибі до справи не пришиєш, а гроші — це гроші! А ці гроші, що роблять гінці, певно, не тільки наші, але, дуже навіть можливо, що й чужі,— он скільки їде гінців із портових міст — із Мурманська, Одеси, Прибалтики, а кажуть, ще й з Далекого Сходу. Куди йде анаша і похідне від пластиліну й екстри? Та хіба справа в цьому — куди йде? Чому це відбувається, чому можливе таке в нашому житті, в нашому суспільстві, яке на весь світ проголосило, що наша соціальна система недоступна для пороків? О, коли б вдалося так зробити, написати такий матеріал, щоб багато хто відгукнувся на нього, як на свою кровну справу, як на пожежу у власній оселі, як на біду власних дітей, тільки тоді слово, підхоплене багатьма небезсторонніми людьми, може пересклити гроші й перемогти порок! Дай же Бог, щоб так воно й сталося, щоб сказано воно було не марно, щоб, якщо й справді "Спочатку було слово", то щоб воно і залишилось у своїй первісній силі... Так би жити, так би думати...
Але, Боже, знову ж до тебе звертаюсь: що є глагол перед дзвінкими грішми? Що є проповідь перед таємним пороком? Як заволодіти словом матерію зла? То дай же сили, не полишай мене на моїй путі, я один, поки що один, а їм, захопленим жадобою легкої наживи, немає ліку..."
* * *
Залишивши позаду саратовські землі, поїзд Москва — Алма-Ата уже другу добу ішов казахським краєм. Уперше опинившись у Туранській стороні,
Авдій Калістратов дивувався під час поїздки розмахові й масштабам краю, прилученим колись Росією географічним простором — перед очима розстелялися справді неозорі далі: якщо взяти разом з Сибіром, подумки уявляв він собі, це ж майже півсвіту суші... І такі рідкісні тут поселення... Міста, села й аули, станції, роз'їзди, випадкові корівники і будівлі тулилися до залізниці, як ріденькі мазки на неозорому степовому полотні, лише заґрунтованому, але так і залишеному в незафарбованій сірій одноманітності... В тутешній стороні повсюди стелились відкриті степи, нині вони перебували в тій порі цвітіння, коли великі й малі трави досягають свого апофеозу, змінюють зовнішній вигляд землі всього на кілька днів, щоб потім знову померхнути під нещадним сонцем і цілий рік чекати весни...
У напіввідчинені вікна вагонів напливами долинали густі пахощі квітучих степових трав, особливо сильні, коли поїзд затримувався на якомусь невідомому полустанку, відкритому з усіх чотирьох сторін світу, і тоді хотілося вискочити із задушливого вагона й побігати на волі по тих травах, непоказних з виду, але таких полинно-пахучих, що тхнули водночас соком і сухістю грунту. Дивно, думав Авдій, невже й ті прокляті коноплі ростуть так само привільно і так само заманливо пахнуть? Можливо, запах у них має бути куди сильнішим і різкішим, судячи з того, що розповідають гінці у хвилину відвертості, але головне, говорять вони, анаша довга і стеблиста, і зарості її заввишки мало не до пояса. Однак не скрізь ростуть ці коноплі, є в них свої місця, і слава богу, що не скрізь, що по них треба їхати і їх треба розшукувати, були б вони доступнішими, можна уявити собі, що робилося б... Ось і їдуть гінці із далеких портових міст, із одного краю світу в інший, їдуть як заворожені у пошуках дурманної анаші... Ще далеко, їм ще їхати та їхати — і невідомо, як усе це обернеться, що вийде з цієї затії.
Траплялося, що Авдій Калістратов, забуваючи на якийсь час мету своєї таємної подорожі, малював в уяві, ким і в які часи населялись ці краї, згадував у зв'язку з цим прочитані книжки, фільми, які йому доводилось бачити в шкільні роки, і радів, що зустрічались ще прикмети і сліди колишнього життя: стада бурих верблюдів, розкидані по степу, ніби залишені міста, цвинтарі-мазари, невеликі аули з кількох кибиток, часом промайне юрта — одна-однісінька, наскільки сягає око, і страшно ставало за мешканців цього загубленого в світі ветхого помешкання, проносились перед поглядом вершники то по одному, то гуртом, деякі ще, як за старих часів, у гостроверхих шапках, на конях у старовинній збруї... І думалося йому: як могли люди жити тут і не померти від нудьги й безводдя на цих великих просторах? А як їм ночами? Що відчуває тут людина перед лицем нічного космосу, як, напевно, страшно й моторошно їй від відчуття своєї цілковитої самотності в безмежності світу, і тому, очевидно, поїзди, які тут проходять, в радість і ніскілечки не діють на нерви, як буває у великих містах. А може, навпаки, велич степових ночей породжує у душах великі вірші, адже що таке поезія як не самоствердження людського духу в світовому просторі...
Але такі роздуми відвертали його увагу ненадовго, знову приходило в голову, що він їде разом з гінцями по анашу, що має справу з точки зору закону із злочинними особами і до певного часу йому доведеться в інтересах задуманого ним соціально-морального репортажу для газети миритися з цим життям, з тим злом, яке анашисти несуть у собі. Він відчував при цьому мимовільний холодок під ложечкою, неприємне відчуття в шлунку, невиразну до ознобу тривогу, неначе він сам був одним із гінців, одним із причетних до цих злочинних справ. І тоді він розумів внутрішній стан тих, хто живе з таємним вантажем в душі, розумів, що хоч яка велика земля, хоч які радісні нові враження, але все це нічого не варте, нічого не дає ні розуму, ні серцю, якщо є у свідомості хоч крихітна больова точка, вона визначає мимоволі і самопочуття людини, і її ставлення до оточуючих. Приглядаючись до гінців, з якими він поділяв тепер свій шлях в конопляні степи, намагаючись розговорити їх, викликати на відвертість, Авдій Калістратов передбачав, що при всій своїй зовнішній самовпевненості кожен із гінців-попутни-ків, очевидно, пригнічений своїм промислом і невідступним страхом неминучого покарання, і жалів їх. Адже нічим іншим не пояснюється їхня бравада, зухвалий жаргон, карти, горілка, їхня хвацькість — пан або пропав, бо не бачать вони для себе іншого ходу життя. Визволити душі цих людей з-під влади пороку, розкріпачити їх, розкрити їм очі на самих себе, звільнити від страху, який вічно переслідує, отруює їх, мов отрута, розлита в повітрі,— ось що хотів Авдій Калістратов, і, закликаючи собі на допомогу всі свої знання і нехай небагатий, але все ж і немалий життєвий досвід, він пробував знайти підступи до здійснення цього високого наміру і тепер розумів, що, покинувши семінарію, розставшись з офіційною церквою, в душі він залишався проповідником і що нести людям слово істини і добра так, як він розумів його,— найбільше, що він міг би зробити на своєму життєвому шляху. А для цього не обов'язково бути висвяченим, для цього треба бути відданим тому, чому поклоняєшся. Але тим часом він поки що не уявляв собі повною мірою того, на що зважувався за велінням розуму і серця, захоплений добрими намірами. Адже одна справа прекраснодушно мріяти і в мріях нести порятунок від пороків, а інша — творити добро серед реальних людей, які зовсім не хочуть, щоб їх наставляв на путь істини якийсь Авдій, такий же гінець-до-бувач, який їхав на край світу так само, як і вони, за довгим карбованцем. Яке їм діло до того, що Авдій Калістратов був виповнений благородним бажанням повернути їхні долі до світла силою слова, бо твердо вірив, що Бог живе в слові і, щоб слово набуло божественної дії, воно повинно йти від істини справжньої і бездоганної. У це він вірив, як у світовий закон. Та він поки що не знав одного: що зло протистоїть добру навіть тоді, коли добро хоче допомогти тим, які стали на шлях зла... Це він ще мав пізнати...
VI
Горбаті відроги снігових гір, що з'явилися на світанку четвертого дня, сповістили про наближення поїзда до пониззя Чуйських і Примоюнкумських степів, куди вони й прямували. Снігові гори були лише загальним орієнтиром у цих обширах, відходячи у степові простори, і вони мали зникнути з поля зору. Та ось з'явилося сонце на краю землі, і в незчисленний раз усе освітилося мирним світлом, а поїзд, у якому було повно людей, з найрізноманітнішими долями, не доїжджаючи до гір, блиснув довгою низкою вагонів у степу і повернув в оповиті маревом рівнини — туди, де не видно гір...
На станції Жалпак-Саз гінці-добувачі мали зійти і далі рухатися своїм ходом на свій страх і ризик — кожен сам по собі, але за єдиним задумом і під єдиною командою. Оце найбільше й цікавило Авдія Калістратова — хто ж він, Сам, головний у цій справі, невсипуще око якого стежило за ними, про якого згадували між іншим і неголосно.
До станції Жалпак-Саз залишалося годин зо три їзди.