Коли вони наблизяться і вийдуть на відкрите місце, ти зможеш убити одного з них, а ми з нашими рушницями, які "багато разів стріляють", покладемо решту, – пояснив Пітамакан.
Це добрий план, подумав я. Наш друг теж дав згоду на нього, хоча й з деякою неохотою. Розмовляючи, ми швидко поглинали свою їжу. Закінчивши їсти, ми загасили багаття, обговорили, як вчинити з кіньми, і вирішили залишити їх стриноженими пастися на цій невеличкій галявині, хоча корм тут був і не дуже гарний – коні кутенаїв вже добряче обскубали це пасовисько. До найближчої висоти було близько півмилі кам'яного осипу. Під покровом ночі ми квапливо пройшли стежкою до скелі, підійшли до її краю і сховалися в густому чагарнику. Всі ми розташувалися в ряд, праворуч від стежки. Світла було ще достатньо, щоб проглядати всю ширину кам'яного осипу протягом п'ятнадцяти ярдів. Він починався біля скелі висотою в сотню ярдів, яка ніби поділяла весь осип. Кінець її був п'ятдесятьма ярдами нижче від нас, в озері. Ми вирішили, що прийшли вчасно, і маємо ще досить часу; якби навіть вороги їхали верхи, вони мали бути ще на достатній відстані від нас. Незабаром настала справжня ніч, і ми у своєму укритті намагалися припасти якомога нижче до землі, видивляючись ворогів, які мали з'явитися на відкритому місці. Ми знали, що маємо зловити момент, коли вони вийдуть на осип – навіть гірський лев не зміг би перейти через неї, не зачепивши каміння. Ми сиділи в напруженому очікуванні, настороживши очі і вуха в прагненні відразу побачити або почути появу ворога. Повної темряви не було. Зірки яскраво світили в безхмарному небі, і ми могли навіть розібрати обриси химерного каменю, що лежав посеред осипу. На озері перегукувалися дюжина гагар. Навколо нас скрикували сови. Самотній вовк вдалині, з другого боку гори протяжно завив, зблизька і вдалині йому відповіли інші – було схоже, що вони збираються на полювання внизу біля озера. Збоку від нас пролунав відчайдушний крик болю – молодого ведмедя стусонула його матір, подумав я. Молоді грізлі ходять зі своїми матерями, доки їм не виповниться рік.
Минула година, і ми стали все більше усвідомлювати незручність обраної позиції. Ми дивувалися, чому це ворог підходить так повільно, шепотіли між собою про це і вирішили, що наші переслідувачі чекають на появу місяця. Ми стежили, як Семеро повільно змінюють своє становище у північній частині небосхилу. Нарешті ми були змушені змінити власне розташування і лягти на живіт, витягнувшись і цілком поклавшись на слух, який мав попередити про появу чужинців і дати час підготуватися до пострілу.
Очевидно, було близько півночі, коли край місяця, що з'явився, позначив вершини гір і освітив долину.
– Давайте знову сядемо і будьмо напоготові – ворог скоро буде тут, – прошепотів Пітамакан.
IX. Сни Пітамакана
Підвівшись, ми сіли і знову спостерігали, вслухалися і чекали, що ось-ось з-під ноги того, хто йде, зірветься нестійкий камінь, однак ми так нічого не побачили та не почули. Потім, після того, як Семеро знову змінили своє становище, ми вирішили, що ворог десь унизу на стежці зупинився на ніч і не рушить далі до світанку. Я запропонував товаришам лягти спати, а самому лишився на варті. Не минуло й п'яти хвилин, як вони обидва заснули. Я дозволив їм відпочити до кінця цієї короткої ночі.
На світанку я розбудив їх, штовхнувши кожного. Вони негайно сіли з рушницями в руках і глянули на осип, а потім на мене.
– Зовсім світло! А ворогів і досі немає! – здивовано пробурмотів Безстрашний, протираючи очі й позіхаючи.
– Я бачив поганий сон, який застерігав, що нас спіткало нещастя! – вигукнув Пітамакан.
– Твій сон помилковий, – заявив я йому. – Уже день, і ми самі можемо вибирати, що нам робити далі: чи почекати ще трохи тут, чи повернутися до табору, осідлати коней і рушити далі.
– Кажу ж вам, що з нами сталося нещастя! – повторив він. – У мене був поганий сон.
– То що ж ми маємо робити? Настав час на що небудь зважитися, – заявив Безстрашний.
– Давайте залишимося тут, поки не настане ранок. Коли вороги не прийдуть до цього часу, тоді ми будемо впевнені, що вони повернули назад, – запропонував я, і Пітамакан погодився, похмуро кивнувши, а Безстрашний сказав, що на його думку вчинити так буде правильно.
Ми ще почекали, і тільки після того, як Сонце піднялося досить високо, пішли стежкою до свого табору, повіривши, що з якихось причин ворог повернув назад і вважає за краще продовжити свій шлях на рівнину. Один Пітамакан все ще наполягав, що скоро нас спіткає якесь нещастя, і твердив про свій сон.
Незабаром ми дійшли до нашої маленької галявини біля озера. Коней ніде не було видно, але це нас не стурбувало. Ми подумали, що вони забралися кудись у чагарник, де ріс їхній улюблений дикий горошок. Ми попрямували до свого табору за мотузками, що лежали згорнутими в кільця біля наших похідних сумок і сідел, а потім вирушили розшукувати наших тварин, щоб привести їх і нав'ючити. Ми збиралися вирушити якнайшвидше: нам хотілося зробити все, щоб дотриматись необхідної дистанції між нами і зміями, якщо вони все ж таки спробують продовжити переслідування. Ми обійшли лісок по колу, але коней не виявили. Зробили нове коло, уважно вивчаючи сліди. Знайшовши їх, ми дивилися один на одного, втративши мову: це були сліди зовсім не стриножених коней! Риссю вони проскакали до річки і продовжили свій біг на іншому березі!
– Ось! Мій сон! Чи не казав я вам, що на нас чекає нещастя? Ці змії… як вони нас провели! – заревів Пітамакан.
– Поки ми чекали на них біля кам'яного осипу, вони пройшли вище нас і пробралися через ліс! – вигукнув Безстрашний.
– З нами могло статися й найгірше. Якби вони знайшли нашу стоянку і захопили запас патронів – ми стали б безпорадними, – сказав я.
– Вони й не пробували її шукати! Підлі боягузи! Коли вони поскакали геть звідси на наших конях, вони майже вмирали від страху. Проте їх семеро, а коней лише троє. Швидше! Поспішімо за ними! – вигукнув Пітамакан і кинувся берегом річки до нашого плоту. Ми не відставали від нього.
Невдовзі ми вже переправились і знову вийшли на сліди своїх коней. Від річки їх погнали галопом великою стежкою, якою кутенаї їхали вздовж озера, і яка вела вниз. Півгодини або близько того ми бігли поруч з Пітамаканом, який керував нами, але з самого початку я відчував, що ми чинимо неправильно і даремно витрачаємо час. Тому, коли ми підбігли до досить брудного місця на стежці, я попросив зупинитися і сказав, що хочу дізнатися, як давно залишили сліди ті, кого ми тепер переслідували. Ретельний огляд показав, що вода в слідах від копит була вже прозора, а грудки бруду (захопленого кіньми, коли вони вибиралися на берег) уже висохли. Щоб стати такими твердими, вони мали сохнути всю ніч.
– Ми не зможемо їх наздогнати! Давайте повертати назад, – запропонував я.
– Ні, ходімо далі! Змії не можуть рухатись так швидко, рано чи пізно вони повинні зупинитися на відпочинок. Або ми можемо піти за ними через гори до кінця їхньої стежки біля їх табору, повернути своїх коней, а на додачу викрасти і табун у самих змій, – наполягав Пітамакан.
– "Майже-брате", ми маємо зробити те, за чим нас сюди направили вожді та Далекий Грім! Ходімо, не будемо більше гаяти час, – відповів я.
– Так! До того ж Рудоголовий уже переслідує нас. Я не хотів би зустрічатися з ним знову, – вставив своє слово Безстрашний.
– Ну гаразд, хай буде по-вашому! Але прямо тут я присягаюсь: прийде день, коли змії заплачуть від того, що зробили з нами, – сказав Пітамакан, і ми пішли назад.
Ми вважали, що багато чого з спорядження, що було з нами, нам більше не знадобиться, але все ж забрали його з відкритого місця, віднесли в ліс і сховали (сідла, постільні приналежності і частину речей з наших сумок). Ми залишили тютюн для вождів кутенаїв, патрони, запасні мокасини, приладдя для шиття. Все це ми запакували, переправилися через річку і пішли вгору стежкою кутенаїв.
М'яса в нас не було, ми нічого не їли з вчорашнього вечора і відчували слабкість у ногах. Безстрашний запропонував упіймати і засмажити пару форелей. Пітамакан же наполягав, що ми повинні йти, доки не побачимо справжньої їжі і, як завжди, настояв на свому.
Стежка піднімалася вгору всією вузькою долиною, перетинаючи тополеві гаї, великі сосняки і острівці відкритої рівнини різної протяжності. Схилами до річки збігали численні струмки, і хоча води в них було не так уже й багато, шуміли вони дуже голосно. Після переходу вбрід третього з них ми присіли, щоб поміняти свої мокасини і відпочити. Безстрашний знову запропонував наловити та підсмажити риби.
– Гаразд, якщо тобі так треба набити живіт, – йди, а ми зачекаємо на тебе тут, – сказав Пітамакан, скидаючи свою поклажу.
Безстрашний пішов вниз схилом розшукувати коника для наживки.
– Розкажи, що ти бачив уві сні? – запитав я свого "майже брата".
– Далекий низький голос сказав мені: "Пітамакане, будь насторожі! Ти в небезпеці! Навколо мене була темрява. Я не можу сказати, де я був. Я гукнув до голосу: "Хто ти? І де я? Яка небезпека загрожує мені?" Дуже здалеку і так тихо, що я ледве почув, він знову сказав мені: Будь насторожі, Пітамакане! Ти у небезпеці! Небезпеці! Небезпецв!" І це було все. Я прокинувся, ти сидів поруч, спостерігаючи за кам'яним осипом. Я хотів розповісти тобі відразу, але потім подумав, що можу спробувати дізнатися більше про небезпеку, що загрожує нам, і знову заснув, але так і не побачив нічого, поки ти мене не розбудив. "Майже-брате", ось як я розумію все це зараз: Сонце попереджало мене про навислу біду, і це наша, а не його вина, що ми втратили своїх коней. Ми мали залишитися разом з ними і в тій маленькій долині чекати на прибуття ворога, але Сонце знову застерегло мене. І оскільки наших коней уже викрали, друге попередження стосується чогось іншого. Я відчуваю це. Ми повинні вжити всіх заходів і постійно бути напоготові, щоб нас не застали зненацька.
– Але ж ми так і робимо. А що стосується можливої загрози, то хіба ми не перебуваємо в постійній небезпеці відколи залишили форт? І хіба зможемо звільнитися від цього, поки не повернемося додому?
– Так ти правий. Але зараз ми в особливій небезпеці.