Більше ніж коней, більше ніж бізонячі шкури і хутра білі люблять жовтий метал. Якщо ваші племена швидко їх не знищать, їх приходитиме чимраз більше, і зрештою вони заберуть у вас всю вашу країну.
– Якщо ви підете до своїх вождів і розповісте їм про те, що зробили і продовжують робити з нами білі, і про небезпеку, яку несуть з собою ті, хто копає жовтий метал, чи приєднаються ваші вожді до нас, щоб зберегти наші мисливські угіддя? – запитав мене Ранковий Орел.
– Ти тільки що сказав, що сіу ваші друзі, і ви послали до них гінців, щоб вони допомогли вам в боротьбі проти білих.
– Так. Вони наші друзі й однодумці.
– Тоді наші племена ніколи не прийдуть, щоб допомогти вам. Із всіх наших ворогів ми найбільше ненавидимо племена сіу. Доки Сонце буде проходити свій шлях по небу, мій народ буде воювати з ними. – відповів я.
– Погано! Дуже погано, що між ними така ворожнеча. Ну що ж, доведеться нам зробити все можливе без їхньої допомоги. – сказав Голова Видри.
– Є ще двоє племен кроу, в кожному з них багато воїнів. Чому ви не хочете укласти з ними мир, і скористатися їх допомогою в боротьбі проти білих? – запитав я.
Обоє похмуро труснули головами, і Голова Видри відповів:
– Як ваші племена ненавидять сіу, так ми ненавидимо кроу. Ми будемо воювати з ними, де б їх не зустріли.
Потім ми поговорили про деякі інші речі, і коли нарешті Голова Видри сказав, що нам час іти, Чорний Олень дуже неохоче розстався зі своїм новим одноплемінником. Коли ми йшли за вождем з табору південних череванів до нашого табору, мій друг знаками швидко сказав мені:
– Цієї ночі ми звідси не підемо. Завтра, коли ми підемо за кіньми, я тобі все поясню.
– Як скажеш, – відповів я.
Наступного ранку, коли жінки тільки ще розпалювали багаття, я побачив, що Голова Видри вже прокинувся, і на мигах сказав йому:
– Ми не будемо чекати Самотню Антилопу, ми самі сходимо за кіньми.
– Добре, ідіть, – відповів він, і з його погляду я зрозумів, що він чудово розуміє, що ми з Чорним Оленем хочемо поговорити наодинці.
Ми поквапились на рівнину, і там, де нас ніхто не міг бачити, мій друг сказав мені:
– Ця жінка із племені Кроу і її син, з яким ми познайомилися, належать до клану моєї матері. Вони мої родичі і в них добрі серця. Вони хочуть, щоб ми залишились тут на декілька місяців, а потім, коли Голова Видри і його дружини звикнуть до нас, щоб ми відвели їх до їхніх одноплемінників, кроу. Що ти про це думаєш?
– Мені це подобається. Я хотів би дізнатися все що зможу про чеєнів та череванів, я хочу побачити і пізнати племена сіу, які мають прийти. Твої друзі кроу розповідали тобі про них?
– Так, про них, і про білих людей, з якими вони воювали. Я дуже хотів би побачити таку битву.
– Наші батьки і наші матері оплакують нас, вони думають, що ми померли, але я відчуваю, що ми швидко повернемось до них.
– Найгірші дні для них вже позаду. Велика буде їхня радість, коли ми повернемось. Давай залишимось тут на один, можливо, на два місяці.
– Чи говорили твої друзі чеєнам чи череваням, що хочуть залишити їх?
– Ні.
– Мені подобається Голова Видри і його дружини, я полюбив Ранкового Орла. Добре. Давай залишимося тут на деякий час, – вирішив я.
Ми зібрали коней, відвели їх до річки, викупались самі й поспішили повернутись до сніданку в свій вігвам. Поки ми снідали тим, що поставили перед нами жінки, я помітив, що вони час від часу запитально поглядають на нас, як і Голова Видри. Вони явно були стурбовані тим, що ми можемо від них піти. Нарешті Добра Співачка на мигах запитала Чорного Оленя:
– Чи сподобалася тобі жінка з племені Кроу і її син – напівкровка, з якими ви вчора познайомились?
– О, так, дуже. Вони з клану моєї матері, і я хотів би частіше їх бачити. Як ти думаєш, Риб'яча Шкіра дозволить нам полювати разом з ним, адже він набагато старший від нас?
– О, він з задоволенням поїде разом з вами. – швидко відповіли дві жінки, а Голова Видри посміхнувся, кивнув, і тихо наспівуючи почав набивати люльку.
– Ці люди справді люблять нас. Якби ж то всі племена рівнин дружелюбно ставилися один до одного, як би чудово це було! – подумав я.
Голова Видри вже налаштувався запалити люльку, коли це ми почули далекий спів. Він відклав люльку набік, і знаками сказав нам:
– Це повертається військовий загін череванів. Вони вже недалеко, тож незабаром ми їх побачимо.
Ми всі вискочили з вігваму і помітили, як ті спускаються західним схилом долини, підганяючи прекрасний табун захоплених коней. Продовжуючи співати пісню перемоги, вони спустилися в долину між двома нашими таборами. Було їх дванадцятеро, усі були одягнені в красивий військовий одяг, четверо розмахували ворожими скальпами. З табору Череванів вибігли родичі й друзі прибулих, щоб привітати їх і порадіти їхньому успіху в поході проти ворогів. Вигляд скальпів стурбував Чорного Оленя, це могли бути скальпи кроу, можливо, навіть його родичів. Він на мигах сказав Голові Видри:
– Ходімо туди, дізнаємось, що за люди були ті, кого вони вбили.
– Не зараз. Пізніше, коли вони поїдять і відпочинуть, ми до них навідаємося й послухаємо розповіді про їхні пригоди, – відповів він.
Тож ми залишились сидіти поряд з вігвамом. Жінка-Спис винесла нам люльку, і ми закурили, поглядаючи на співаючих череванів, які супроводжували своїх воїнів в табір.
– Жодна з жінок не плаче: загін не втратив ні одного воїна – дванадцять поїхали, дванадцятеро повернулися, – сказав Голова Видри.
Чорний Олень так хвилювався, що не міг всидіти спокійно. Коли люлька дійшла до нього, він швидко затягнувся і передав її далі. І Жінка-Спис і Добра Співачка поглянувши на нього, теж захвилювались. Як і він, вони сподівались, що побачені скальпи не були скальпами кроу.
Нарешті табір череванів заспокоївся. Трохи пізніше, Голова Видри на мигах сказав:
– Викуримо ще одну люльку, й підемо до них.
– О, давай підемо туди зараз, – вигукнув Чорний Олень.
– Напевно не сьогодні, до нас йдуть гості, – сказав Голова Видри.
Він був правий. Це були Ранковий Орел та Риб'яча Шкіра, які тільки що ввійшли в наш табір. Чорний Олень побіг їм назустріч, і засипав питаннями Риб'ячу Шкіру, а потім повернувся й на мигах пояснив нам:
– Це не скальпи кроу. Загін приніс скальпи і захопив коней змій.
Від цієї звістки Голова Видри та його дружини заусміхались, плеснули в долоні й швидко переговорили про щось одне з одним. Прийшли й інші люди і посідали поряд з нами. Риб'яча Шкіра завів розмову з Чорним Оленем, а Ранковий Орел зі мною й Головою Видри на наших мовах, спершу на одній, тоді на іншій. Так я дізнався, що військовий загін череванів виявив декількох мисливців племені Змії вище від нас, біля підніжжя Справжніх гір, відразу після того, як ті вполювали кількох бізонів, і, напавши на них, вбили чотирьох і забрали їхніх коней. Я зрадів — змії були ворогами й чорноногих. Але потім у мене промайнула неприємна думка про те, що роблять білі з племенами, які проживають в цій країні. Невже, як говорив Голова Видри, білі скоро спробують забрати землю чорноногих? Але, якщо всі племена рівнин і гір укладуть мир і разом виступлять проти білих, ми будемо жити мирно й благополучно. Ранковий Орел і Риб'яча Шкіра не знали всього, що розповіли воїни, які ходили в похід до підніжжя Справжніх гір, але щойно до нас підійшов чоловік з іншого табору і сказав Голові Видри щось таке, що змусило його й інших воїнів здивовано закричати й викликало безліч запитань. Всі скочили на ноги, Голова Видри віддав свою люльку дружині, й знаками показав нам з Чорним Оленем, що ми повинні піти в табір череванів.
– Що трапилось? Чому всі так схвилювалися? – запитав я Ранкового Орла, поки ми квапливо повертались.
– Воїни з загону, що повернувся, розповіли, що бачили білого бізона, – коротко відповів він.
Ми всі зібрались в вігвамі Ранкового Орла, слідом за нами ввійшли вожді обох племен і двоє воїнів з військового загону, яких позвали, щоб ретельно розпитати. Як повідав мені потім Ранковий Орел, вони розповіли, що бачили білого бізона недалеко від витоків Брудного струмка, який впадає в річку Шипшини, але, остерігаючись того, що їх будуть переслідувати воїни з головного табору змій, вони не ризикнули затриматись і спробувати вбити його. Один з цих двох воїнів був ватажком загону. Ранковий Орел роздратовано картав його. Що значить декілька коней порівняно з шкурою білого бізона? Нічого! Ризикнувши своїм життям, навіть якщо б половина загону загинула, вони повинні були спробувати добути цю шкуру – адже прекрасно знали, що якщо об'єднані племена принесуть білу шкуру в дар Сонцю, то вони обов'язково вийдуть переможцями у майбутній битві з білими. Ватажок відповів, що не лише страх того, що їх будуть переслідувати змії, заставив їх піти без зволікання – на річках Шипшини та Товсторога перебували мисливці кроу, вони бачили їхні численні сліди. Цілком ймовірно, сказав один з присутніх на раді, що кроу вже вистежили й вбили білого бізона. Очевидно вже пізно посилати військовий загін на пошуки цієї тварини – сіу з дня на день прибудуть, щоб допомогти в битві з білими, і у нас на рахунку кожен лук, кожна рушниця. З цього приводу виник великий спір, і нарешті, після того як Ранковий Орел і Голова Видри пошептались, останній сповістив раді:
– Двоє з присутніх тут не допомагатимуть нам в бою, тому що у їх племен білі землю поки не відбирають – для них все це ще попереду. Тож я пропоную послати цих двох, моїх майже синів, щоб вони спробували добути для нас білу шкуру.
Один з чеєнів посміхнувся й сказав:
– Якщо вони підуть, то більше не повернуться.
– Ні, ні! – сердито вигукнув Голова Видри, – Я знаю їх: вони не брехуни! Якщо вони погодяться це зробити, то обов'язково зроблять. Ти, Ранковий Орел, і ти, Риб'яча Шкіра, поясніть їм, чого ми від них хочемо, і запитайте чи вони погодяться.
Після того, як нам переклали прохання Голови Видри, я відчув, що хочу їм допомогти. Я поглянув на Чорного Оленя – він посміхнувся і кивнув мені, і я сказав Ранковому Орлу:
– Передай Голові Видри й іншим, що я спробую добути й принести їм шкуру білого бізона.
Чорний Олень так само відповів Риб'ячій Шкірі, і коли нашу відповідь перевели, я побачив, що і Ранковий Орел і Голова Видри задоволені, хоча інші всім своїм виглядом показували що вважають нашу обіцянку брехнею.
– Хоча б один з нас може вирушити на цю важливу справу, – сказав всім присутнім Риб'яча Шкіра.