— Там буде весь Париж".
Тим часом, крутим рухом і цілим тілом повернувшись до нескромного музики й опинившись просто перед ним, дук Германський, монументальний, німий, розсатанілий, подібний до громовержця Юпітера, завмер на кілька секунд, світячи вогненними від гніву й подиву очима, з настовбурченою чуприною, ніби викинутою з жерла вулкана. Потім, ніби на нього подіяло щось таке, що змусило його, хоч-не-хоч, зробити цю ласку, прибравши визивної пози, ніби закликаючи нею всіх присутніх у свідки того, що він не знас баварського музики, заклавши за спи-ну руки в білих рукавичках, він похилився вперед і віддав музиці уклін, такий низький, такий навальний, такий раптовий, сповнений такого подиву й такого сказу, що музика затрепетав усім тілом і, вклоняючись, позадкував, щоб не дістати страшного удару в черево.
— Але... бо я, власне, не буду в Парижі, — відповіла дукиня полковникові де Фробервілю. — Признаюся вам (собі на сором), що я звікувала вік і так ще й не бачила вітражів у Монфор-л'Аморі. Це ганьба, але це так. І ось, щоб позбутися своєї злочинної темноти, я заприсяглася завтра ж подивитися на них.
Граф де Бреоте облудно посміхнувся. По суті, він зрозумів: якщо вже дукиня досі не зуміла побачити монфорламорських вітражів, то ця мистецька виправа не могла бути обов'язковою і нагальною, на неї зважилися знічев'я, і якщо її відсували понад двадцять п'ять років, то її сміливо можна було відсунути ще на добу. Річ у тім, що дукиня захотіла проголосити в германському дусі декрет про те, що салон Сент-Еверт — це дім, куди порядні люди не вчащають, що нас туди закликають, аби похвалитися вашим ім'ям у хроніці "Ґолуа", що це дім, який накладає печать правдивої елеґантности на тих чи принаймні на ту (якщо вона буде тією єдиною), кого там не побачити. Граф де Бреоте відчував легку втіху, підсилену поетичною насолодою, знайомою всім світовцям, спостерігаючи, як дукиня Ґермантська робить речі, на які вони навряд щоб наважилися через своє нижче становище, але які викликали на їхньому обличчі усміх прикутого до землі селянина, коли той бачить, як десь там угорі проходять люди, вільні й щасливі, але ця витончена насолода, розлита на графовій фізіономії, нічого спільного не мала з палкими радощами, які одразу ж охопили пана де Фробервіля, хоча він і затаював їх у душі.
Від зусиль, які робив пан де Фробервіль, щоб інші не чули його сміху, він почервонів як рак, а проте, чергуючи свої слова зі звуками радісної гикавки, він скрикнув жалісливо: "Сердешна тітонька Сент-Еверт! Вона занедужає! Ох, бідолашна жінка, вона не побачить дукині! Який удар! Це її на той світ зажене!" — додав він, корчачись зо сміху. У своєму захваті він не міг утриматися, щоб не притупувати ногами і не затирати собі руки. Одним лише оком і куточком рота усміхаючись панові де Фробервілю, вдячна йому за намагання догодити їй, але вбита смертельною нудою, навіюваною ним, дукиня Ґермантська, зрештою, поклала його покинути. "Бачте, я мушу розпрощатися з вами, — сказала вона, підводячись із меланхолійною покорою, ніби їй було важко з ним розлучатися. Її блакитні очі просто чарували, а голос, лагідний і мелодійний, лунав так, ніби чулися скарги якоїсь чарівниці. — Базен хоче, щоб я завітала на розмову до Марі.
Справді, їй упікся пан де Фробервіль, його розпатякування про те, які беруть його завидки, що вони вирушать до Монфор-л'Аморі, хоча дукиня була певна, що він чує про ці вітражі вперше і що він ні за що в світі не пропустив би підвечірку в Сент-Еверт. "Бувайте здорові! Ми з вами тільки почали розмову, але так воно ведеться на світі: люди не бачаться, не кажуть того, що хотілося б, — зрештою життя скрізь однакове. Маймо надію, що на тому світі все буде влаштоване ліпше. Принаймні не доведеться вічно ходити з відкритою шиєю. А втім, хто його знає. Може, на великі свята треба буде витріщати свої кості й свої черви? А чом би й ні? Ось погляньте на стару Рампільйон, хіба така вже велика ріжниця між нею та скелетом у відкритій сукні? Правда, що для неї закони Бозькі й людські — адже їй не менше як сто літ. Коли я ще тільки починала виїжджати, вона вже була таким страшидлом, що я відмовлялася бити їй чолом. Враження було таке, ніби вона давним-давно померла — тільки так можна було пояснити видовисько, яке вона нам демонструє. Щось просто разюче, щось обрядове. Ми перенеслися на Кам-по-Санто!"
Дукиня покинула полковника, він кинувся наздогін:
— Мені хотілося б сказати вам два слова.
— Що ще? — пихато спитала вона, трохи роздратована.
А він, побоявшись, як би вона в останню мить не відмовилася від Монфор-л'Аморі, додав:
— Я не наважувався цього сказати, щоб не завдавати прикрощів маркізі де Сент-Еверт. Але ви до неї не збираєтеся, тож я можу сказати вам, що радий за вас, адже у неї вдома кір.
— Ой лишенько! — мовила Оріана, яка боялася хвороб. — А втім, мені це все одно — корем я перележала. А двічі на нього не хворіють.
— Це лікарі так мовлять, а я знаю людей, які віднедугували на кір чотири рази. Та хай би там як — я вас застеріг.
Що ж до самого полковника, то він пропустив би свято у Сент-Еверт, ждане вже від кількох місяців, лише тоді, якби справді слабував на цей вигаданий кір і був прикутий до ліжка. Адже його чекала втіха побачити там стількох вишуканих осіб! І ще більша втіха: бачити, як скиксували інші, а головне — бути в змозі ще довго хвалитися тим, з якими головатими він там спілкувався, і вболівати над допущеними ними прорахунками, які він випинав би або вигадував.
Користуючися з того, що дукиня пішла від пана де Фро-бервіля, я підвівся й собі і рушив до курильні навести довідки про Сванна. "Не вірте ані слову з того, що розповів Бабал, — сказала дукиня. — Ніколи б маленька Моле туди не поткнулася. Все це мовиться на те, щоб нас затягнути. У Сваннів ніхто не буває і ніхто їх не запрошує. Він сам це визнає: "Ми сидимо собі вдвох при коминку". Він завше говорить ми не так, як мовить про себе монарх, а маючи на увазі свою дружину, отож я не надто допитуюся. Але мені це добре відомо". У цю мить ми спіткалися з двома молодиками, які свою сліпучу, але несхожу вроду завдячували одній жінці. Були то сини маркізи де Сюржі, нової коханки дука Ґермантського. Материні досконалості лишали і в того, і в того, але в кожного інакші. Одному перейшла хвиляста і в чоловічому тілі королівська постава маркізи де Сюржі, й та сама гаряча, золотава і церковна блідість припливала до мармурових щік матері й сина, а його братові дісталися від неї грецьке чоло, бездоганний ніс, скульптурна шия, бездонні очі; утворена з різних дарів, які богиня поділила між ними, їхня двоєдина врода давала абстрактну втіху розумові, бо викликала думку, що джерело цієї краси поза ними; можна було б сказати, що головні материні принади втілилися у два різних тіла, що один син узяв собі материну поставу та її церу, а другий — погляд, — так Юпітерова сила перейшла до Марса, а Юпітерова краса до Вене-ри. Сповнений пошани до дука Ґермантського, про якого обидва казали: "То великий приятель наших батьків", старший син, одначе, вважав за краще не бити чолом дукині, чию нехіть до його матері він знав, хоча причини її, очевидно, не розумів, і, побачивши нас, ледь-ледь одвернув голову набік. Молодший брат у всьому наслідував старшого, бо був дурний та ще й низький на очі і мати власної думки не важився; він повернув голову під тим самим кутом, і обидва шаснули до гральної зали, один по одному, як дві алегоричні фігури.
На підході до цієї зали мене зупинила ще й досі гарна маркіза де Сітрі, але зараз мало не запінена. Людина шляхетного коліна, вона мріяла зробити блискучу партію, і з цим їй пощастило: вона одружилася з маркізом де Сітрі, чия прабабуся була з дому Омаль-Лорен. Але тільки-но зазнала такої втіхи, як перекірлива її вдача набралася огиди до вищого світу, що не заважало їй жити, зрештою, світським життям. На якомусь рауті вона збиткувалася геть з усіх, ще й кпила так нещадно, аж не вдовольнялася просто злосливим сміхом, і він переходив у неї в хрипучий свист. "Га! — сказала вона мені, показуючи на дукиню Ґермантську, яка, розлучившись зі мною, була вже далеченько. — Далебі, мене аж корчить: як вона може провадити таке життя!" Хто сказав ці слова? Обурена свята, яка дивувалася тому, що погани самі не доходять істини, чи анархіст, спраглий різанини? Принаймні цей вигук був несправедливий і неслушний. По-перше, життя, яке провадила дукиня Ґермантська, мало різнилося (якщо не зважати на обурення) від того, яке провадила маркіза де Сітрі. Маркіза де Сітрі дивувалась, як могла дукиня скласти таку страшну жертву — вибратися на вечір до Марі-Жільбер! Тут слід зазначити, що маркіза де Сітрі щиро любила принцесу, справді дуже славну жінку, і знала, що, приїхавши до тої на вечір, вона справить їй велику втіху. Недарма, щоб попасти на цей раут, вона передумала запрошувати танцівницю, яку вважала за геніальну і яка мала її втаємничити в містерії російської хореографії. А ще підривало її скажені лють, якою запалала маркіза де Сітрі, побачивши, як Оріана вітається з гістьми, те, що дукиня Ґермантська зраджувала ознаки тієї самої недуги, щоправда, не в такій гострій формі, — що й маркіза де Сітрі. Зрештою ми вже бачили, що вона носила зародки цієї недуги з народження. При цьому розумніша від маркізи де Сітрі, Оріана б мала більше прав на такий нігілізм (виключно світський нігілізм), але річ у тім. що деякі наші сильні сторони радше допомагають нам перетерплювати вади ближніх, ніж змушують нас страждати від них; людина кебетна менше зважає на чиюсь глупоту, ніж глупак. Ми так докладно описали склад дукининого розуму, щоб довести, що хоч він не мав нічого спільного з високим інтелектом, але був усе-таки розум, розум, здатний знаходити (подібно до тлумача) розмаїті форми складні. Так от, маркіза де Сітрі не мала нічого, що давало б їй право зневажати в інших те, що було притаманне їй самій. Вона вважала всіх за ідіотів, але з її розмов, а надто листів, випливало, що сама вона стоїть нижче за тих, кого трактувала з такою погордою! А втім, маркіза де Сітрі була така одержима жадобою нищення, що коли майже цілком відцуралася світу, інші втіхи, яких вона шукала, зазнали на собі одна по одній її страшенної руїнницької сили.