Той, хто завинив у минулому, одержить своє, але майбутнє залежить від вас. Тільки влада може покласти цьому край, а влада належить вам".
Я не відразу зрозумів, до чого він веде, бо гадав, буцім "покласти цьому край" означає розлучити їх і тим часом не дозволяти жити разом, і тому відповів, що не можу таке вчинити, бо острів'яни повстануть. Священик здивувався, що я так хибно витлумачив його думку.
– Ні, сер, – заперечив він, – я далебі не хочу, щоб ви їх розлучали, – тепер слід змусили їх взяти законний і дійсний шлюб. Я міг би сам їх законно повінчати, і досконалий мною обряд вінчання був би визнаний і вашим законом, але, може, їх важко буде переконати погодитись на це. Проте і ваш обряд міг би бути праведним перед Богом і людьми, я кажу про писаний контракт, підписаний чоловіком, жінкою і всіма присутніми свідками, – такий шлюб відповідатиме всім європейським законам.
Я був вражений, побачивши в ньому стільки щирої побожності й непідробного завзяття, – не кажучи вже про незвичайну неупередженість, виявлену ним стосовно свого костелу, та палке бажання утримати від порушення закону Божого людей, не тільки не близьких йому, але зовсім незнайомих. Беручи до уваги його слова про писаний контракт, до котрого й він пристав би, я віддав йому і його доброті належне та в усьому погодився, та пообіцяв побалакати з чоловіками, коли побачу їх, але не бачу причини, чому б їм не повінчатися у нього, адже мені відомо, що шлюб, укладений ним, буде вважатися в Англії таким же дійсним, як і обряд здійснений одим з наших священиків.
Потім я попросив його викласти іншу обставину, що перешкоджає благоденству моєї колонії, висловивши йому вдячність за перше вказівку. На це він відповів мені, що і в другому випадку буде таким ще нескутим і щирим та сподівається на таку ж мою прихильність, а річ, власне, у тім, що мої англійські піддані, як він називав їх, прожили зі своїми дружинами сім років, навчили їх розмовляти й читати по-англійському, і це означає, що жінки здібні й тямущі, проте досі чоловіки не дали їм ніякого уявлення про християнство, навіть про те, що існує Бог і реліґія, як треба служити Богові, не пояснили їм, що їхнє поганство – хибне і безглузде. Це, за його словами, невибачливе недбальство, за яке вони, без сумніву, відповідатимуть перед Богом і Він не доведе їх більше до цієї роботи. Він отак і говорив піднесено і з великою теплотою.
"Я впевнений, – казав він, – що, якби ці люди жили серед тубільців, звідки родом їхні дружини, то дикуни доклали б набагато більше зусиль, щоб навернути їх на поганство й навчити служити дияволові, ніж їхні чоловіки, наскільки я можу судити, до того, щоб навчити своїх дружин пізнання істинного Бога. Натомість ми з вами, не визнаючи реліґію один одного, будемо однаково раді, якщо слуги диявола і насельці його королівства прийдуть до істинної віри, принаймні, почують про Бога й Збавителя, про воскресіння та майбутнє життя, – словом, про те, у що ми всі віримо; у кожному разі, вони стануть ближче до лона істинної церкви, ніж тепер, коли відверто сповідають поганство і служать дияволу".
Довше я не міг втриматися – обійняв його та з запалом вигукнув: "Який же я був далекий від розуміння основних обов'язків християнина, а саме – х любов'ю ставитись до інтересів християнської церкви і дбати про душі людей! Виходить, я й не знав, що таке бути християнином…" "О, сер, не кажіть так; у цьому ви не винні". "Атож, але чому ж я не брав цього так близько до серця, як ви?" "Ще не пізно: не поспішайте засуджувати себе". "Що ж можна тепер вдіяти ? Мені ж час рушати". "Ви дозволяєте мені переговорити з цими бідолахами?" "Звичайно, ласкаво прошу, і я змушу їх взяти до уваги те, що ви їм скажете". "Нехай буде на це ласка Божа, але ви маєте їм допомогти, заохотити, і тоді з вашого дозволу та благословення Бога заблуклі душі повернуться до християнської спільноти, якщо не до конкретної реліґії, ще за вашого тут перебування". "Я не тільки усе це вам дозволю, але ще й гречно дякуватиму".
Відтак я наполіг, аби він перейшов до викладу третього докору. "Це все про те саме, – почав він, – про підкорених вами дикунів, якщо можна так сказати. Християнська максима у будь-якій церкві передбачає, що християнство треба поширювати всіма засобами і при кожній нагоді. На цій підставі Костел виправляє місіонерів до Персії, Індії, Китаю, наше духівництво, навіть вищі клірики, доброВіллно рушає у ризиковані подорожі і оселяється в найнебезпечніших місцинах, серед варварів і вбивць, щоб учити їх пізнанню істинного Бога та привести до християнської віри. Наразі, сер, ви маєте нагоду привести 36 чи 37 бідних дикунів-поган до пізнання істинного Бога, їхнього Творця й Збавителя, і, сподіваюсь, ви не змарнуєте можливість зробити добру справу, якій варто присвятити усе життя".
Мені достоту одібрало мову: ось переді мною щире християнське завзяття в ім'я Бога та реліґії. Раніше мені спливала така думка, проте я нею не переймався, бо трактував цих дикунів як рабів, – цих людей, коли відразу не ставили їх до якоїсь роботи, ми везли світ за очі, у будь-яку країну, звідки вони вже ніколи не повернуться додому. Мене збентежили його слова, котрим нічого було протиставити.
Він побачив мою розгубленість і сказав: "Сер, я не хотів вас образити…" "Ні, це я на себе маю ображатись, однак хвилює мене не лише те, що досі я сам не брав це на увагу, але й те, що не знаю, що слід тепер робити. Розумієте, мені ж час рушати до Ост-Індії на судні, зафрахтованому крамарями і яке не випадає затримувати на острові, бо власники ж оплачують і харчі, і зарплатню. Мені за домовленістю дозволили пробути тут дванадцять діб, а далі я сам маю платити за перестій по три фунти стерлінґів на добу, і дозволити собі перестій понад вісім діб не можу, а вже ж я тут тринадцятий день, і тому не зможу взятися до цієї справи, бо вийде так, що доведеться тут лишитись, і якщо з судном без мене щось дорогою трапиться, мене спіткає тут та сама біда, з якої мене колись дивним чином врятували".
Він розумів, що в мене справді скрутне становище, але вважав що моє сумління має вирішити, чи не варто ризикнути всім, що мені ще залишилося на світі, заради порятунку тридцяти семи людських душ. Мені це не так боліло, як йому, і тому я заперечив: "Авжеж, сер, це, звичайно, почесно – бути знаряддям у Божій руці й сприяти наверненню на християнство тридцяти семи поган, але ж ви – ксьондз, і вам більше пасує це завдання, то, може, самі візьметеся до роботи?"
На цьому слові він різко повернувся до мене і, несподівано зупинившись, низько мені вклонився, кажучи: "Від щирого серця дякую Богові й вам, сер, за такий заклик до благої справи; якщо ви відступаєте мені це діло, я радо це зроблю і вважати таке звершення достатньою винагородою за всі ризики й небезпеки важкої та нещасливої подорожі".
При цьому в нього на обличчі з'явився вираз захвату, очі запалали, промінилось лице, і він то червонів, то блід, ніби його судомило. Одне слово, він на радощах не тямив себе, одержавши таке завдання. Я довго мовчав, обмірковуючи, що йому сказати, бо не міг вийти з дива при зустрічі з такою щирою і завзятою людиною, яку пориває за межі можливостей пересічних людей будь-якого фаху. По довшій павзі, я спитав, чи він не ухилиться від цієї справи, бо через навернення бідолах він може залишитися на острові довіку, а водночас не відомо, чи буде їм від цього користь.
Він різко поцікавився, що я маю на увазі. "Пане, а навіщо, на вашу думку, я поплив з вами до Ост-Індії? …" "Хтозна, – відказав я, – може, щоб звістувати слово Боже індусам". "Саме так. І тепер, невже ви гадаєте, що, якщо я можу навернути до Ісуса Христа тридцять сім душ, ьуду шкодувати, бо ризикуватиму назавжди залишитися на острові? …адже спасіння цих душ набагато важливіше за моє життя або життя, скажімо, ще двадцятьох ченців! Так, я повсякчас дякуватиму Богові, якщо Він зробить мене своїм знаряддям порятунку бідолашних душ, хоча доведеться мені вік вікувати на острові й ніколи не бачити рідного краю. А що ви доручаєте мені це звершення, за яке я молитимуся за вас усе життя, в мене є уклінне прохання". "Яке?"– спитав я. "Залишіть мені вашого П'ятницю як перекладача, бо без допомоги я не зможу з ними спілкуватися".
Це прохання уразило мене в живе, бо я і в думці не покладав розлучатися з П'ятницею – з багатьох причин: він завжди сподорожував зі мною, був не тільки відданий, але й наче прикипів до мене, і я вирішив подбати про нього, якщо він переживе мене, що було досить імовірно. П'ятницю я виховував у дусі протестантизму, і з новою реліґією він ні за віщо не повірить, що його старий хазяїн єретик і підлягає прокляттю; врешті-решт це може перевернути догори дригом його світогляди, й неборака повернеться до поганства. І тут з'явилася в мене світла думка: я сказав священикові, що з власної волі мені не хотілося б розлучатися з П'ятницею, хоча й поставлене завдання важить більше, ніж життя, чи утримання або відпускання слуги. З іншого боку, я був переконаний, що П'ятниця і сам не погодиться піти від мене, а до примусу вдаватися я не можу, тому що це несправедливо, та і я ж обіцяв ніколи не відпускати його від себе і він також прирікав ніколи не залишати мене, якщо я сам його не відішлю.
Це вельми збентежило священика, бо як він спілкуватиметься за таких умов з бідолахами, – адже не розумів ні слова з того, що вони говорили, а вони – ні слова з його казань. Щоб зарадити йому, я сказав, що батько П'ятниці вивчив іспанську – я в цьому пересвідчився – і цілком зможе перекладати. Священикові відлягло, і тепер він поклав лишитися на острові й спробувати навернути дикунів на християнство, проте Провидіння вдало вирішило справу на свій копил.
Повертаюся до першого дорікання священика. Коли ми прийшли до англійців, я зібрав їх і розповів, що я вже зробив для них, – що привіз, як розподілив (що вони визнавали й за що дякували), а тоді почав казати, як неправедно вони живуть, як на це вже звернув увагу священик, наскільки нехристиянське й бузувірське таке існування, а тоді запитав їх, одружені вони чи неодружені. Вони пояснили мені свою ситуацію й заявили, що двоє з них удівці, а решта троє нежонаті.