Мені дуже знагодилося те, що малям я полюбляв дивитися на роботу кошикарів у батьковому місті; як і всі хлопці, я був завжди охочий допомогти, і водночас придивлявся до кошикарства, сам пробував робити й здобув таким чином навички, і тепер, коли мені це спало на думку, мені бракувало лише матеріалів, – аж тут я подумав, що пагілля дерев, з яких я поробив оці пророслі кілки, має бути таке ж міцне, як у верболозу, білої верби або лози, і я вирішив спробувати.
Уранці я подався на свій "фільварок", постинав там трохи найтоншого пагілля і переконався, що це те, що треба; наступного разу я вже прийшов з тесаком, щоб зразу заготовити, скільки слід, бо вибір був великий. Вдома я поклав пагілля сушитися на подвір'ї, а коли пруття було вже готове – заніс його в печеру, а найпершої ж дощової пори наробив собі багато кошиків – і кошів, і кошелів, і сапет; це не були досконалі вироби, але мене вони влаштвували; надалі я вже пильнував, щоб було чим замінити діряві кошики, а ще далі почав робити міцні зсипи, аби збіжжя зберігати в них, а не в мішках.
Я витратив силу-силенну часу, аби залагодити ці справи, але переді мною постали ще дві проблеми: на господарстві не було посуду на рідини, за винятком двох бочівок з ромом та кількох звичайних пляшок і балцанок для води, спиртного тощо. Не було навіть горщика, аби щось зварити, – лише чималий доправлений з корабля казан, але завеликий, щоб юшку варити або м'ясо тушкувати. Друга річ, котрої мені бракувало, –я ж не знав як її роблять; проте з часом і цьому дав раду.
Усю посушливу літню пору я городив пліт другого ряду, аж тут нагодилася інша робота, на котру довелося вгатити більше часу, ніж гадалося.
Розділ VIII. Огляд місцевості
Я вже згадував, що намірявся оглянути весь острів і що пройшов берегом потічка вгору до того місця долини, де спорудив собі кишло і звідки був вихід до моря й до протилеглих теренів острова. Тепер я вирішив туди пройти – на протилежне морське узбережжя; своїм звичаєм узяв рушницю, тесак, собаку, побільше пороху й шроту, поклав пару сухарів і більшеньке висохле виноґроно й рушив. Вийшов з долини, де стояв фільварок, і побачив, завдяки ясній погоді, на заході море, а за ним – ледь видну смужку землі, – хтозна чи острів, чи континент. Був дуже ясний день, і я чудово розпізнав землю, тільки не міг установити – континент це чи острів, що височів удалечині із заходу на захід–південний захід – не менше як за п'ятнадцять-двадцять ліґ.
Я не міг визначити, яка це частина світу, хоча цілком могла бути й Америки, десь біля іспанських доміньйонів, а живуть там, либонь дикуни, і там мені справді були б непереливки; через це я й упокорився Провидінню, котре, як я переконався, усе повертає на краще; тому я заспокоївся й кинув дарма жалкувати, що не втрапив туди.
Крім того, я все докладно обмізкував, і вийшло, що, якщо це іспанський берег, то колись я побачу там якесь судно, я якщо – ні, то це дикунський край між іспанським берегом і Бразилією, де дикуни найокрутніші, бо вони – канібали, що вбивають та з'їдають усіх бранців.
Отак я собі походьма міркував. Ця частина острова виявилась набагато приємнішою за мою, – скрізь квітують вкриті травою савани й зеленіють мальовничі гаї. Усюди повно папуг, і заманулося котрусь піймати, приручити й навчити розмовляти зі мною. Врешті-решт я зловчився та впіймав папужатко, приголомшивши його дрючком, а тоді привів його до тями, приніс додому, але на навчання пішло кілька років; кінець-кінцем він призвичаївся називати мене на ім'я. Іще розкажу про один інцидент у належному місці, хоч, власне, то й дрібниця.
Мене ця подорож троихи розважила. По низькодолах я бачив зайців (мені здалось, що ніби схожі) та лисиць, але вони дуже відрізнялись від тих, яких мені випадало в житті бачити, і я не міг себе примусити їх їсти, хоч і вбив кількох. Ризикувати не було рації, бо гарних харчів мені не бракувало, на вибір до родзинок завжди було три ґатунки м'яса: козлина, голуб'ятина й черепашина, – кращого вибору не давав і Ліденголський ринок[21], особливо якщо зважити на відносний розмір наших можливостей; хоча загальний мій стан був прикрий, ятатком, навіть делікатесів.
Під час мандрів я проходив за день милі дві, але ж дорогою я ще то туди заходив, то сюди, оглядаючи довкілля, й тому назад до ночівлі добувався вкрай виснажений, – там я спочивав на дереві, або наштрикував кілки між деревами чи наокруг себе, щоб хижаки не запопали мене зненацька.
Вийшовши до моря, я зрозумів, що отаборився в найгіршій частині острова, бо тут черепахи достоту вкривали берег, а в себе за півтора року я піймав лише три. Скрізь безліч відомих і невідомих мені пернатих; пташине м'ясо дуже добре, тільки з назв тих птахів я знав лише пінгвінів.
Настріляти їх можна було досхочу, але треба було ощаджувати порох і шріт, – тому я радше полював на кіз, бо козлина тривніша, проте хоч тут кіз було набагато більше, ніж на моєму боці острова, але до них важче було на рівнині скрадатися, і вони помічали мене раніше, ніж я діставався до горбків.
Звичайно, цей берег був набагато приємніший від мого, але я не мав збирався перебиратись, тому що до своєї оселі я вже звик, і шлях сюду трактував як подорож із дому. Отож я пройшов берегом на схід миль дванадцять, позначив місце встромленим у землю кілком і вирішив вертати додому, а наступного разу поклав собі йти зі свого боку на схід від житла та обійти тим краєм до цього кілка.
Вертав назад іншою дорогою, бо гадав, що так матиму уяву про весь острів і ні за віщо не промину свій перший осідок, та ба, бо вже через дві-три милі я опинився в широкій долині серед лісних горбів, і серед густої лісовини я міг орієнтуватися лише за сонцем, але треба було знати для цього його положення об цій годині. А ще, як на те, усі три-чотири дні в долині стояв туман, і через нього довелося знову виблукати на берег моря, відшукати кілок і повернутись додому так, як я прийшов; додому я вертав кількома ходками, бо пекло непереносно, а в мене ж і рушниця, і муніція, і тесак, і інші речі.
Під час ходки мій собака підняв козеня й вчепився в нього, але я встиг підбігти, вихопити й таким чином врятував його від собаки. Кортіло забрати його з собою, тому що я здавна планував здобути пару козенят і виплекати отару кіз, які забезпечуватимуть мене їжею, коли скінчиться порох і шріт. Я зробив нашийник і повідець з кабалки, яку завжди носив з собою, й насилу допровадив його до свого житла і залишив ув огорожі, бо дуже скучив по домівці, де не був уже понад місяць.
Годі й казати, як радо я вернувся в своє старе халабудисько і ліг на висну койку. Ця блуква й брак нормального житла так мене втомили, що стара домівка, як я її називав, здалася мені справжніми апартаментами: тут було стільки вигод, що я пообіцяв собі ніколи, доки ще житиму на острові, далеко від дому не ходити.
Тиждень я перепочивав: видихав свої блукання й ласував смачним, а тим часом труждався над кліткою для папужки Пол, що освоївся і звик до мене. Потім пригадав про біднятко козеня у внутрішній загорожі і вирішив піти привести його додому або нагодувати, бо воно ж там і вийти не могло і примирало голодом. Я пішов і постинав йому галузочок і пагілля з дерев і кущів, перекинув через живопліт, і воно почало їсти; я хотів спочатку вести його, як і раніше, на мотузці, але потреби в цьому не було, тому що воно принишкло від голоду й подибало за мною, як собача; годував його я регулярно, і воно зробилось лагідною, пестливою і покірливою худобиною й тікати вже не хотіло.
На осінній рівнодень задощило, і я традиційно врочисто відсвяткував 30 вересня – другі роковини перебування на острові; як і спершу, надій на порятунок не було, і цілий день минув у благочесному дякування за благостині, сподіяні мені в моїй самотині, що без них мені було б і справді набагато гірше. Я щиро й уклінно дякував Богові за те, що Він з ласки своєї відкрив мені, що на відлюдді я міг би бути щасливішим, ніж у вільному товаристві з усіма його розвагами, за те, що Він зміг надолужити мені хиби самотини й брак людського товариства, за Його присутність зі мною і виповнення мене благодаттю, за підтримку, втіху й заохоту покладатись на Його продум і довічну притомність.
Щойно тепер дійшлося до мене, наскільки щасливіше нинішнє життя, з усіма його злигодами, ніж блудяще, гріховне, неподобне колишнє животіння; навіть смуток і радість, бажання, відчуття перемінились, зовсім іншими стали втіхи – не такі, як під час появи на острові, тобто два роки тому.
Раніше, коли я полював чи оглядав край, душа мене раптом боліла через мій стан, завмирало серце на саму думку про ліси, гори та пущі, де в запору мене взяв океан і тримав на безпокутному відлюдді. Наче буря вривалася в спокій моїх думок, а я заломлював руки та плакав, як маля. Траплялось таке й посеред роботи: ото сяду, зітхаю й годину-дві лупаю очима на землю, а це ж гірше, тому що якби я слізьми вмився чи виговорився, то мені відлягло б і печаль моя впала б на силі.
Проте наразі зайшли мені інші думки: я щодня читав Слово Боже і прикладав його до свого стану. Якось уранці було мені сумно, і я розгонув Біблію та прочитав: "Я ніколи, ніколи тебе не залишу й не забуду про тебе"[22]. І я подумав, що це ж про мене: саме такі слова, ще й у той час, коли я побиваюсь над своїм станом, коли мене забув і Бог, і люди. "Отож, – сказав я, – якщо Бог не забуває про мене, то що з цього має випливати, яке це повинно мати значення, коли світу до мене байдуже…, з другого боку, якби я не втратив широкий світ, а лише позбувся прихильності й благословіння Бога, втрата була б набагато більша".
Відтоді я почав приходити до висновку, що я міг би бути щасливіший у цьому забутті й самоті, ніж у якомусь гаданому пристановищі в світі; ця думка спонукала мене скласти Богові подяку за те, що осадив мене тут. Щось у цій думці мене настільки зворушило, що я не наважувався висловити: "Хіба можна так святобожити, – мовив я уголос, – удавати вдячність за той стан, яким ти хоч і силкуєшся вдовольнитись, але з якого палко молиш тебе звільнити?" Годі – не міг я сказати, що дякую Богові за те, що перебуваю тут, проте я щиро дякував Богові за те, що розплющив мені очі, аби я через поневіряння свої побачив колишнє власне життя і покутував у журбі над власною гріховністю.