Бачиш?" Я відвідав з ним усе, але він потім не пішов у шанці, не турбуйся. Та він там ніколи й не бував, теж не турбуйся. Цей пройдисвіт, коли я побачив його вперше, походжав собі по двору. "Це поточна робота",— каже. Ми разбалакались. Другого дня він улаштувався ординарцем, щоб сховатися і не йти на фронт: з самого початку війни вперше надійшла його черга.
Цілу ніч він розкошував у перині, вранці на порозі він чистив своїй "мавпі" взуття — чудові жовті чоботи. Не шкодував він на них масті, просто золотив. Я зупинився подивитись. Хлопець розказав мені всю історію. Не пам'ятаю до пуття всієї арапської тарабарщини, так само як не пригадую французької історії та хронології, якою нам забивали баки в школі. Його ні разу не виряджали на фронт, хоча він був заклику третього року і здоровань. Небезпека, втома, усякі злигодні війни — все це для інших, але не для нього. Так, він, мабуть, знав, що тільки поставить ногу на лінію вогню, лінія захопить його всього; ось він і відмагався руками й ногами, щоб лишитись на місці. Його і так і сяк пробували злапати, та де там: вислизав з рук усіх капітанів, усіх полковників, усіх військових лікарів, хоча вони й казилися з люті. Він мені це розказував сам. Як він перебивався? Він удавав, що падає сидячи. Ламав з себе якогось дурня. Ставав схожий на клунок брудного шмаття. "В мене якась загальна перевтома",— бідкався він. Люди не знали, як його взяти, і, кінець кінцем, на нього махнули рукою, кожен його виблював к бісу. Он воно як! Коли треба було, він міг утнути ще всякі штучки. Іноді раптом у нього боліла нога, і він неабияк умів кульгати. А потім він уже прилаштовувавсь, був у курсі всіх оборудок, знав усі викрути. От уже знав хлопчина розклад потягів! Він пролазив в установи, де були теплі місця, і тихенько залишався там і навіть пнувся зі шкури, щоб стати потрібного людиною. Він уставав о третій ночі, щоб зварити каву, ходив по воду, поки інші тріскали; словом, скрізь, куди він пролазив, примудрявся стати за свого, оце падло! Він працював, щоб не працювати. Нагадував мені одного хлопця, який міг би чесно заробити сто побрязкачів,— скільки праці він убиває, фабрикуючи фальшивий папірець на п'ятдесят франків. Але ось у чому річ: цей пройда рятує свою шкуру. На фронті його б понесло течією, але він не дурний. Начхати йому на тих, хто мордується на землі, і ще більше начхати на них, коли опиняться під землею. Коли всі перестануть битися, він вернеться додому і скаже приятелям і знайомим: "Ось Я живий і здоровий!", а його товариші радітимуть; бо ж він славний хлопець, хоч і правдивий мерзотник, і — найбезглуздіше! —цьому скурвому синові вірять, а людям він подобається.
Отож не думай, що це тільки він такий: їх сила-силенна в кожній установі; вони викручуються і всіляко чіпляються за свої місця й кажуть: "Не піду", і справді не йдуть, і ніколи не щастить їх вирядити на фронт.
-7 Це все не новина,— каже Барк.— Знаємо, знаємо!
— А канцелярії! — гукнув Вольпат, беручись оповідати далі про свою подорож.— їх цілі будинки, вулиці, квартали. Бо ж я бачив тільки один куточок тилу, один пункт, а чого тільки не надивився там. Мені аж очі на лоба лізли* Ні, ніколи я і в думці не мав, що під час війни стільки люду просиджує в канцеляріях.
Ту хвилю хтось вистромив руку і підставив її під дощ.
— Соус уже не тече!..
— Ну, тоді нас поженуть у криївку, ось побачиш...
І справді, почулася команда: "Марш!"
Злива вщухла. Ми простуємо довгою, вузькою ковбанею, дном траншеї, де'за якусь хвилину перед тим здригалися й ляскотіли дощові краплі.
Ноги хлюпають по воді. Вольпат знову забубонів собі під ніс.
Я слухав його, дивлячись, як переді мною похитуються плечі, запнуті вбогою шинелею.
Тепер Вольпат завзявся вже на жандарів:
— Що далі від фронту, то їх більше.
— У них інше бойовище.
Тюлак давно вже гострить зуби на них.
— Треба бачити,— сказав він,— як на постоях ці молодчаги намагаються спершу знайти собі, де можна добре примоститись і попоїсти. А потім, коли облагодять дільце, намагаються винюшити, де йде таємна торгівля вином. Вони стоять на сторожі й стежать очима за дверима хижок, чи не вийдуть звідти підхмелені солдати, поглядаючи управо й уліво та обсмоктуючи вуса.
Між ними є й славні: я знаю в нас у Кот д'Ор.
— Замовчи! — рішуче урвав його Тюлак.— Усі вони гарні: один кращий за одного.
— Еге, їм лафа,—каже Вольпат.— А ти гадаєш, вони задоволені? Анітрохи... Ще й бурчать.— Він поправився:— Я зустрів одного. Він бурчав. Йому остогидла словесність. Він нарікав: "Шкода праці її вивчати — вона весь час міняється. Узяти хоч би статут польової жандармерії; тільки витовчеш головну суть, і раптом, виявляється, це вже не те. Ох, колп ж скінчиться ця клята війна?"
— Вони роблять, що їм велять,— несміливо сказав Евдор.
— Звісно, це ж бо не їхня війна. А все ж вони кадровики, дістають платню, пенсію, медалі, а ось ми тільки цивільні, що й казати, вони химерно воюють.
— Це нагадує мені гайового, якого я здибав у тилу,— сказав Вольпат.— Він теж бурчав, що його призначають на роботи. "Це ж чортзна-що, що вони тільки роблять з нами! — каже.— Ми старі унтери; за нами принаймні чотири роки служби. Правда, нам платять добрі гроші — то й що? Ми ж бо урядовці! А нас зневажають! У штабах нас примушують чистити нужники й виносити покидьки. Цивільці бачать, як нас трактують, і собі теж гордують нами. А спробуй-но побурчати, тобі скажуть, що пошлють у шанці, як простого солдата! А в що обертається наше звання? Коли ми вернемося по війні в наші громади і знову станемо гайовими (якщо тільки вернемося),— люди в громадах і лісах скажуть: "А! Це ви підмітали вулиці в X... ?" Щоб відновити нашу честь, скаляну людською несправедливістю, доведеться складати протокол за протоколом, навіть проти багатіїв, навіть проти владущих!"
— А я бачив справедливого жандаря,— каже Ламюз.— Жандар загалом людина непитуща. Але скрізь бувають підчихвости,— хіба не так? Жандаря люд справді боїться. Отож-бо я визнаю, дехто цим надуживає: це покидьки жандармерії, вони змушують частувати себе чаркою. Аби я був начальником чи бригадиром, я б їх запроторив до в'язниці, і як належиться, бо публіка ставить на карб усій жандармерії каверзи одного жандаря-хапуги й протокольника.
— Найгірший день у моєму житті,— сказав Параді, — це день, коли я козирнув був якомусь жандареві: я узяв його за підпоручника через білі галуни. На щастя (кажу це собі на потіху, але, можливо, воно так і є), на щастя, він, здається, мене не бачив.
Мовчанка.
— Воно-то так, звісно,— пробурмотіли солдати.— Та що ж робити? Не варто побиватися.
1 * * *
Трохи згодом, коли ми вже сиділи під стіною, поставивши ноги в болото, Вольпат усе ще висипав і далі свої враження:
— Входжу я до зали, в канцелярію пункту; була то, здається, розрахункова частина: куди не глянь — столи. Народу, наче на базарі. Всі ячать. Обабіч попід стінами і посеред кімнати сидять люди перед своїми течками, як торговці старим папером. Я попрохав зарахувати мене знову до нашого полку. Аж мені кажуть: "Клопочись, викручуйся сам!" Я наскочив на сержанта: такий собі кривляка, жевжик, свіженький, мов огірочок, у нього навіть окуляри з золотими галунами. Він молодий, але зостався на понадстроковій службі, і тому мав право не йти на фронт. Я кажу: "Сержанте!" Та він мене не слухає, йому ніколи, він розпікає писаря. "Лихо з вами, серденько: двадцять разів вам казав, що один примірник для виконання треба посилати командирові ескадрону, начальникові польової жандармерії, другий — до відома, без підпису, але з заввагою, що така є в оригіналі,— начальникові охорони Ам'єна та інших міст округи, згідно з вашим списком, звісно, іменем військового губернатора. Це ж дуже просто".
Я одійшов і жду, поки він перестане горлати. Хвилин за п'ять знову підходжу до нього. А він каже: "Серденько нема коли марудитися коло вас, в мене інші справи в голові". І справді, він казився перед друкарською машинкою, клятий слинько, він, мовляв, ненароком натиснув на верхній регістр і, замість підкреслити заголовок, наставив цілу стрічку вісімок. І от він ні про що не хотів чути, і репетував, і лаяв американців: машинка була американська.
Потім він визвірився на якогось іншого ледаря, що той на реєстрі розподілу карток пропустив службу харчування, управу транспортом худоби і харчовий обоз 328-ї піхотної дивізії.
Поруч якийсь ракло будь-що хотів надрукувати на шапірографі більше обіжників, ніж можна було; і пітнів, і сапав, а виходили відбитки, на яких годі було щось розібрати. Інші лінтюхи базікали. Якийсь жевжик питав: "А де наші паризькі пришпильки?" Та й слова у них там усі мудровані: "Скажіть, будь ласка, які елементи розквартировано в X...." Елементи? Що це за тарабарщина? — бурчав Вольпат.— Ці хлюсти сиділи край великого столу, я підійшов; сержант шалів перед цілою купою папірців і давав лад (краще б він, де треба, давав лад), якийсь хлопак позіхав, тарабанив пальцями по бювару: він був писарем у відділі відпусток, а саме почався великий наступ, і відпустки було скасовано, йому нічого було робити. Він казав: "Чудово!"
І то ж тільки один такий стіл у одній кімнаті, в одному відділі, в одній управі. Я бачив ще силу-силенну канцелярій. Уже не пригадую які, просто здурієш, кажу тобі!
— А в цих лобів — галуни?
— Там мало в кого, а в службах на другій лінії в усіх галуни: там цілі збраниці, цілі звіринці золотопогонників.
— А от я якого бачив дженджика з галунами,— сказав Тюлак.— Це був автомобіліст, сукенце на ньому — просто отлас; новенькі галуни й реміняччя — немов у англійського офіцера, хоч сам він був солдатом другого розряду. Підпер він щоку рукою, вивернувся в шиковному авто із дзеркальними шибами; він слугував при ньому льокаєм. Потіха, та й годі! Великого пана корчив з себе, скурвий син!
— Стеменнісінько солдатики на образках у дамських часописах, у люксусових паплюжих часописах.
У кожного свої спомини, свої давні пісеньки про отих крутіїв. Всі говорять один поперед одного. Здіймається гвалт. Ми сидимо коло похмурої стіни, стирлувавшись укупу; перед нами стелеться витоптане, сіре й брудне поле, ялове від дощу.
— Він замовив однострій у військового кравця, а не випрохав у комірника.
— ...Влаштувався ординарцем при службі шляху, потім при військовій пекарні, а потім на речовому складі, а потім роверистом при службі постачання одинадцятої групи.