Досі я сама давала уроки Жакові, пристосовуючи заняття до його сили, тепер йому потрібний вихователь, а де знайти путящу людину? Потім, згодом, чия дружня рука вбереже його в цьому страшному Парижі, де все загрожує погибеллю для душі і для тіла? Серце моє,— промовила вона схвильовано,— дивлячись на ваше чоло і на ваші очі, всякий угадає у вас людину з породи орлів, якій випало жити в вишніх сферах. Розгорніть же крила й летіть: я хочу, щоб ви стали згодом хрещеним батьком мого любого хлопчика. їдьте до Парижа: якщо ви не дістанете допомоги від брата чи батька, моя родина не відмовить вам у підтримці; матуся обдарована діяльним розумом і, звичайно, матиме вагу у товаристві. Скористайтесь нашим впливом! Тоді вам не бракуватиме ні підпори, ні порад на обраному вами полі! Киньте ж надмір своїх сил на вдоволення шляхетного честолюбства.
— Розумію,— урвав я її,— честолюбство, як на вас, має стати моєю єдиною пристрастю. Але я все одно цілком належатиму вам. Ні, я не хочу, щоб моя розважливість у Клошгурді дістала віддяку в Парижі. Од вас я прийму усе, але од інших мені не треба нічого!
— Хлоп'яцтво! — прошепотіла вона, а все ж задоволена усмішка майнула на її устах.
— Зрештою, я зробив уже свій вибір. Міркуючи про наше становище, я знайшов спосіб пов'язати себе з вами найміцнішими путами.
Вона ледь здригнулася і, пристанувши, глянула мені в живі очі.
— Що ви хочете сказати? — спитала вона, підзиваючи дітей, тоді як інші дві пари пішли вперед.
— Скажіть мені по щирості, як ви хочете, щоб я любив вас?
— Як любила мене тітка: я передала вам її права, дозволивши називати мене тим самим іменням, що й вона.
— Отож я любитиму вас без надії, самозабутньо. Так, я зроблю для вас те, що інші роблять для Господа Бога. Хіба ви самі не бажали цього? Я вступлю в семінарію, вийду звідти священиком і виховуватиму Жака. Ваш син стане ніби моїм другим "я": політичні ідеї, енергію, думку, терплячість — я все передам йому. Отже, я зостануся коло вас, і про мою любов ніхто не запідозрить — релігія убезпечить її: так кришталевий ковпак оберігає срібну постать Божої Матері. Вам не треба буде боятися поривів жаги, яка іноді охоплює чоловіка, я теж піддався їй колись. Моє серце згорить у цій пожежі, зате я любитиму вас любов'ю, очищеною від спокус земних.
Вона зблідла і відповіла переривчастим голосом:
— Феліксе, не накладайте на себе ланцюгів, які будуть завадою вашому щастю. Я умру з горя, якщо стану причиною такого самогубства. Подумайте, дитино моя, хіба нещасливе кохання — покликання? Спершу узнайте життя, а вже потім судіть про нього. Я так хочу, я так велю. Не зв'язуйте себе ні з церквою, ні з жінкою, не зв'язуйте себе ніякими путами, чуєте? Я забороняю вам це! Лишайтеся вільним. Вам двадцять один рік. Ви ще не знаєте, що прийдешнє для вас готує. Боже милосердний! Невже я у вас помилилася? Я думала, що двох місяців досить, аби зрозуміти деякі душі.
— На що ви надіялися для мене? — спитав я, і в моїх очах сяйнули блискавки.
— Друже мій, прийміть мою допомогу, вибийтеся, доробіться багатства, і ви узнаєте, яку надію я плекаю. А зрештою,— додала вона, ніби зраджуючи несамохіть таємницю,— ніколи не покидайте Мадлену, чию руку ви тримаєте в цю хвилину.
Вона сказала мені на вухо ці слова, які доводили, як дуже вона дбала про мою майбутність.
— Мадлену? — перепитав я.— Нізащо!
Запала мовчанка, за якою крилася ціла буря почуттів. Нас пойняло те глибоке сум'яття, яке залишає в душі незатертий слід. Та от ми дійшли до дерев'яних воріт, що вели до парку Фрапеля; мені здається, я і зараз бачу перед собою серед високої трави і колючого чагарника їхні спорохнілі, замшілі стовпи, обвиті плющем.
Нараз думка про можливу графову смерть майнула мені в голові.
— Розумію вас! — вигукнув я.
— Нарешті,— відповіла Анрієтта, і з тону її я здогадався, що приписав їй думку, яка ніколи в неї не закрадеться.
Така чистота помислів викликала в мене сльози зворушення, але скільки гіркоти надав їм егоїзм кохання! Я зрозумів, що Анрієтта не так уже й кохає мене, інакше вона бажала б віднайти волю. Доти, доки кохання боїться гріха, воно має межі, а кохання мусить бути безмежне. Моє серце тоскно стислося.
"Вона не кохає мене!" — подумав я.
І, бажаючи приховати те, що коїться в моїй душі, я нахилився й поцілував Мадлену в голову.
— Я боюся вашої матінки,— сказав я графині, аби підтримати розмову.
— Я теж! — вигукнула вона з дитячою безпосередністю. — Але не забудьте одного: завше величайте її герцогинею і звертайтеся до неї в третій особі. Теперішня молодь одвикла від тих форм ґречності, але ви повинні дотримуватися їх, робіть це задля мене, прошу вас. А зрештою, шанувати жінку будь-якого віку і беззастережно визнавати суспільну ієрархію — ознака вихованості! Хіба честь-хвала, яку ми даємо людям, поставленим вище за нас, не гарантія пошани і нашої гідності? У суспільстві все тісно переплетено. Кардинал Роверський та Рафаель з Урбіно34 тішилися колись однаковою шаною. У школах вас вигодували молоком Революції, і це, звісно, відбилося на ваших політичних поглядах; але ви узнаєте з роками, що кепсько засвоєні засади свободи не годні дати щастя народам. Здоровий глузд селянки підказує мені передусім, що суспільство стоїть лише на ієрархії, а вже потім я починаю міркувати як уроджена де Ленонкур про аристократію, про те, що вона собою становить і чим має бути. У вашому віці пора зробити вибір і зробити все правильно! Лишайтеся ж на боці тих, до кого ви належите. Тим паче,— додала вона, сміючись,— що вони зараз при кермі.
Я був щиро зворушений тими словами, де глибина політичних поглядів крилася під личиною теплої щирості: це поєднання дає жінкам таку владу над нами; кожна жінка вміє убрати в одежу почуття найабстрактніші міркування. Прагнучи виправдати графові вчинки, Анрієтта, здавалося, передбачила, що я подумаю, вперше помітивши прояви його підлабузництва. Пан де Морсоф, король у своєму замкові, чоловік, оточений ореолом славетного минулого, стояв у моїх очах на недосяжній висоті, і, признаюся, мене прикро вразило, коли я помітив, як він підкреслює відстань, що відокремлює його від герцогині, своїми запобігливими манерами. У всякого раба своя гординя: він хоче підлягати лише найбільшому деспоту; я відчував себе ніби упокореним, бачачи приниження того, хто змушував мене трепетати, підносячись над моїм коханням. Цей внутрішній протест допоміг мені зрозуміти, як страждає шляхетна жінка, навіки поєднана з чоловіком, чиї дрібні підлоти вона мусить щодня утаювати. Почуття власної гідності скидається на фортецю, воно убезпечує і великих, і малих, причому кожний з них може сміливо дивитися іншому в очі. Я був ґречний з герцогинею з пошани до її віку; але там, де інші бачили лише високий титул, я бачив матір Анрієтти і не тільки ставився до неї з повагою, а й свято шанував її. Ми ввійшли в головний дитинець Фрапеля і застали там уже все товариство. Граф де Морсоф вельми ласкаво рекомендував мене герцогині, яка подивилася на мене холодним допитливим поглядом. Пані де Ленонкур мала тоді п'ятдесят шість років, вона чудово збереглася, трималася стримано і велично. Бачачи її шорсткі сині очі, у сіті зморщок, її тонкі різкі риси, випростану імпозантну постать, скупі рухи й жовтувату блідість шкіри, таку сліпучу в її дочки, я зразу збагнув, що вона така ж пихата, як і моя мати: так мінералог без вагання розпізнає залізо серед інших мінералів. Герцогиня вимовляла слова, як це було заведено при давньому королівському дворі. Я перед нею не запобігав, не губився і тримався так добре, що, повертаючись до церкви на вечірню, графиня шепнула на вухо:
— Ви поводилися бездоганно!
Граф підійшов до мене, взяв мене за руку і спитав:
— Ви на мене не гніваєтеся, пане Феліксе? Якщо я і був різкуватий, ви повинні пробачити це давньому товаришеві. Ми, мабуть, залишимося тут обідати, а вас запрошуємо до себе в четвер напередодні від'їзду герцогині. Справи кличуть мене до Тура. Не занедбуйте ж Клошгурда, поки мене не буде. А знайомство з моєю тещею я вам настійливо раджу підтримувати. Її салон задаватиме тон Сен-Жерменському передмістю. Герцогиня пильнує звичаїв вищого товариства, має величезні знання і може вам напам'ять описати клейноди всієї європейської аристократії.
Графова вихованість, а може, й поради його домашнього ангела далися взнаки в тому, як він поводився, дізнавшись, що справа роялізму взяла гору. Він не був ні бундючний, ні образливо ввічливий і відкинув усяку пишномовність; графиня й собі не дуже підкреслювала свій поблажливий тон. Подружжя де Шессель з вдячністю прийняли запросини на четверговий обід у Клошгурді. Я сподобався герцогині і зрозумів з її поглядів, що дочка розмовляла про мене з нею. Коли ми вернулися од вечірні, вона розпитувала мене про моє сімейство і поцікавилася, чи не доводиться мені родичем такий собі Ванденес, на дипломатичній службі.
— То мій брат,— відповів я.
Герцогиня стала тоді майже привітна і повідомила мені, що моя двоюрідна бабуся, стара маркіза де Лістомер, була з дому Гранльє. Її манери були поштиві, як і в пана де Морсофа того дня, коли він побачив мене уперше, і погляд утратив той чванькуватий вираз, яким великі світу сього дають нам навзнаки, що між ними та іншими смертними лежить глибоке провалля. Про минуле свого сімейства я не знав нічогісінько. Герцогиня розповіла мені, що мій двоюрідний дід, старий абат, невідомий мені навіть на ім'я, був член таємної ради, що мій брат дістав підвищення і що на підставі якогось артикула Хартії35, про яку я навіть не відав, моєму батькові повернуто титул маркіза де Ванденеса.
— У мене лише один титул,— шепнув я графині,— я ваш раб навіки!
Усі дива Реставрації відбувалися з швидкістю, яка вражала людей, вихованих за Імперії. Але цей переворот мене обходив мало. Будь-яке слово, найменший жест пані де Морсоф — ось єдині події для мене важливі. Я не відав, що таке таємна рада, зовсім не розумівся на політиці і на великопанських справах; я мав лише одне честолюбне прагнення: кохати Анрієтту ніжніше, ніж Петрарка кохав Лауру. Бачачи таку байдужість, герцогиня, очевидно, вважала мене за дитину.
Товариство у Фрапелі зібралося численне: за обіднім столом сиділо тридцять душ.