Добрий старий лорд не міг не відповісти ласкавістю на їх тост; він сів у приготоване йому крісло, покликав до себе Квентіна і закидав його стількома питаннями про Шотландію й про знатні шотландські родини, що той не встигав відповідати. Розмовляючи, добрий лорд невпинно ніби мимохіть цілував свою чару, зазначаючи, що товариськість стала звичаєм серед шотландців, але такий юнак, як Квентін, повинен обачно ставитися до всіх цих бенкетів і не зловживати чаркою. З цього приводу він наговорив багато добрих слів, аж доки його язик, що так прославляв тверезість, почав трохи плутатися. Аж ось Кеннінгем закликав усіх випити за королівську орифламу — королівський прапор Франції.
— І за вітер з Бургундії, щоб вона майоріла! — додав Ліндзі.
— Всією душею, яка ще залишилася в цьому спорохнявілому тілі, я приймаю ваше побажання, діти мої, — сказав лорд Крофорд, — і хоч який я старий, та сподіваюсь побачити, як розгорнеться прапор. Слухайте мене, друзі, — (вино зробило його балакучішим), — усі ви віддані слуги французької корони, отож не бачу, чому вам не сказати, що прибув посланець від герцога Карла Бургундського з далеко не миролюбним дорученням.
— Я бачив екіпаж, коней і весь почет графа де Кревкера, — зауважив один з гостей, — коло заїзду, в Шовковичному гаю. Кажуть, король не пускає їх до замку.
— Ну, хай небо пошле королеві тверду і рішучу відповідь, — додав Гатрі. — Але чим, власне, невдоволений герцог?
— Силою всяких непорозумінь і порушень кордону, — відповів лорд Крофорд. — А головне тим, що король узяв під своє заступництво одну знатну даму, піддану герцога, молоду графиню, яка втекла з Діжона, бо герцог, її опікун, приневолював її одружитися з його улюбленцем Кампо-Бассо.
— І що ж, вона справді приїхала сюди сама, мілорде? — спитав Ліндзі.
— Ні, не зовсім сама, а з старою графинею, своєю родичкою, яка погодилася її супроводжувати.
— А чи схоче король, — запитав Кеннінгем, — хоч він і сюзерен герцога, ставати поміж герцогом і тією графинею, що в нього під опікою? Адже Карл має над нею таку саму Владу, як король мав би над бургундською наслідницею, коли б помер герцог.
— Король, як завжди, зважатиме на правила політики, — вів далі Крофорд. — Те, що він офіційно не приймав цих дам і не доручив опікуватися ними своїм дочкам — мадам де Боже[79] або принцесі Жанні[80], свідчить, що він має намір діяти залежно від обставин. Він наш пан і господар, але, думаю, не буде неповагою до нього, коли я скажу, що він уміє догоджати і нашим і вашим; він бігає з собаками за зайцем і з зайцем від собак. Так він завжди ставиться до всіх володарів.
— Але герцог Бургундський не визнає такої лукавої політики, — сказав Кеннінгем.
— Напевне ні, — відповів старий лорд, — а тому навряд чи переговори закінчаться мирно.
— От і добре, нехай святий Андрій допоможе їм побитися! — вигукнув Балафре. — Десять, ой ні, років двадцять тому мені напророкували, що я знайду щастя через одруження. Хто знає, що може статися, коли ми почнемо битися за честь і кохання дам, як це бувало в старих романах?
— Це ти, з таким рубцем на обличчі, говориш про кохання дам? — зауважив Гатрі.
— Та вже краще зовсім не кохати, ніж кохати якусь циганку чи єретичку, — заморочив Балафре.
— Стривайто, друзі-приятелі, — сказав лорд Крофорд, — не ображайте один одного глузуванням — будьмо всі друзями. А щодо тієї дами, то вона занадто багата, щоб дістатися бідному шотландському дворянинові. Інакше я б і сам не від того, щоб запропонувати їй руку й серце і мої вісімдесят років на додачу. Проте випиймо за її здоров'я, бо як би там не було, а кажуть, що вона світоч вроди.
— Мені здається, що я її бачив, — сказав один з солдатів, — коли був цього ранку на варті біля внутрішньої огорожі. Але якщо це так, то вона більше схожа на тьмяний ліхтар, ніж на світоч, бо дам внесли до замку в закритих ношах.
— Сором, сором, Арнот! — сказав лорд Крофорд. — Солдат не повинен нічого розповідати про те, що він бачив, стоячи на варті. Крім того, — помовчавши трохи, додав він, — бо його цікавість взяла гору над дисципліною, якої він вважав за потрібне додержуватися, — чому в тих закритих ношах неодмінно мала бути графиня Ізабелла де Круа?
— Ні, ні, мілорде, — відповів Арнот, — я нічого не знаю про це, крім того, що мій конюх Стід водив на прогулянку коней шляхом до села й надибав на Догена, погонича віслюків, який відвозив ноші до заїзду, бо вони належать одній людині з того Шовковичного гаю, здається, хазяїнові заїзду — того, знаєте, з лілеями на вивісці. Цей Доген запросив мого Сондерса-Стіда випити з ним чарку вина, вони ж знайомі, а той, звичайно, охоче погодився.
— Ще б пак, ще б пак, — сказав старий лорд, — оце те, що вам треба виправити, джентльмени. Адже всі ваші груми, ножарі й попихачі, як ми їх назвали б у Шотландії, тільки й думають, як би десь випити чарку вина. Поганий звичай для воєнного часу, і треба, щоб цього більш не було. Але, Ендру Арнот, не бачу кінця твоєму оповіданню, отож ми підкріпимося посередині — skeoch doch пап skial[81], ж кажуть горяни. П'ю за графиню Ізабеллу де Круа і бажаю їй кращого нареченого, ніж цей мерзенний італієць Кампо-Бассо! А тепер, Ендру Арнот, що ж, нарешті, сказав погонич віслюків твоєму йоменові?
— Ну, він сказав йому під секретом, коли завгодно вашій милості, — вів далі Арнот, — що ці дві дами, яких вони з товаришем щойно віднесли до замку в закритих ношах, — знатні леді, протягом кількох днів таємно жили в будинку його господаря і що сам король потай не раз відвідував їх і ставився до них з великою пошаною. А тепер вони втекли до замку, боячись, як він гадає, щоб їх не побачив граф де Кревкер, посол герцога Бургундського, про наближення якого заздалегідь сповістив гонець.
— Гей Ендру, ходи-но сюди! — гукнув Гатрі. — Тепер я можу заприсягтися, що чув, коли недавно проходив по внутрішньому двору, як співала графиня під акомпанемент лютні. Звуки линули з вікон Дофінової башти. Така чудова мелодія ще ніколи не звучала в замку Плессі. Я подумав, чи не співає це сама Прекрасна Мелузіна[82]. Я зупинився і стояв мов зачарований, хоч знав, що стіл уже накрито і ви всі чекаєте на мене.
— Як той осел, Джонні Гатрі, — сказав командир. — Твій довгий ніс чув запах обіду, твої довгі вуха чули музику, а твій короткий розум не міг вирішити, чому, нарешті, віддати перевагу.
— Тсс! Чи це не соборний дзвін дзвонить до вечірні?
— Не може бути, адже ще не дуже пізно. Мабуть, той старий дурень дзвонар задзвонив на годину раніше.
— Ні, дзвонять якраз вчасно, — сказав Кеннінгем. — Он уже й сонце зайшло за обрій.
— Еге, — сказав лорд Крофорд, — уже так пізно? Ну, що ж, хлопці, треба й міру знати: що занадто — то погано; поволі й помалу далеко поїдеш; і на повільному вогні гріється солодкий солод; бути веселим і мудрим — оце путяще прислів'я. Ще один ковток за щастя старої Шотландії — тоді всі по своїх місцях.
Гості вихилили чарки й розійшлися. Старий лорд узяв Балафре за руку, немов бажаючи дати йому вказівки щодо його племінника, а насправді, мабуть, для того, щоб не видно було, що й він випив більше, ніж годилося особі такого високого сану.
Лорд Крофорд, набравши поважного вигляду, проходив через два двори, що відокремлювали його житло від зали, де вони бенкетували, і на прощання урочисто (як вага випитої ними великої винної бочки) застерігав Людовіка Лезлі, щоб він пильнував свого племінника, особливо коли справа стосуватиметься вина й жінок.
Тим часом жодне слово, сказане про вродливу графиню Ізабеллу, не пройшло повз увагу Дорварда, і, коли його привели до маленької кімнатки, де він мав мешкати разом з молоденьким пажем свого дядька, юнак поринув у мрії. Читач легко може уявити собі, який чудовий роман снувався в голові молодого воїна. Адже можливо, що дівчина з башти, пісеньку якої пін так захоплено слухав, і прекрасна служниця дядька П'єра, і багата й сановита графиня, яка рятується втечею від переслідувань ненависного коханця, фаворита жорстокого опікуна, що зловжив своєю владою, — одна й та сама особа? Спочатку думки Квентіна зосередилися навколо дядька П'єра, що мав таку необмежену владу, навіть над жахливим прево, з рук якого він сьогодні ледве врятувався. Зрештою, мрії юнака, що їх не порушував маленький Білл Гарпер — його товариш по кімнаті, обірвав, повернувшись, дядько. Він наказав племінникові лягати, бо завтра вранці треба своєчасно встати, щоб іти з ним до королівської вітальні, де Квентін разом з п'ятьма своїми товаришами стане на варту.
Розділ VIII ПОСОЛ
До Франції ти блискавкою мчи,
Але я сам туди прибуду перше:
Почують грім моїх гармат вони!
Лети мерщій, лунай сурмою гніву!
Шекспір. "Король Джон"
Коли б навіть і захотів полежати Дорвард, піддавшись лінощам, галас, що знявся в казармі гвардії після того, як задзвонили до утрені, миттю підняв би його з ліжка. Але дисципліна в батьківському домі і в Ебербротікському монастирі привчила його вставати на світанку, Тому він бадьоро схопився під звуки сурм І брязкіт зброї, які звіщали про зміну нічних вартових. Одні поверталися до казарми після нічної варти, другі йшли на ранкову зміну, нарешті, треті, серед яких був і його дядько, озброювалися, щоб негайно стати на варту при особі Людовіка. Квентін Дорвард швидко одягся; він дуже радо, як то властиво молодій людині, надяг на себе розкішне вбрання і панцир, відповідні до його нового стану. Дядько Квентіна, який пильно оглянув його, щоб упевнитися, що той готовий цілком і повністю, не приховував свого задоволення від зміни зовнішнього вигляду племінника.
— Коли ти доведеш, що твої відданість і хоробрість такі ж, як і твоя врода, то я матиму найкращого і найхоробрішого зброєносця у всій нашій гвардії, що буде честю для родини твоєї матері. Тепер ходімо до аудієнц-зали, та, дивись, не відставай од мене ні на крок.
Сказавши це, він узяв великий, важкий протазан[83], красиво оправлений і оздоблений, а племінникові дав легшу зброю такого самого типу. Після того вони попрямували до внутрішнього двору палацу, де їхні товариші, призначені на варту в аудієнц-залі, вишикувавшись, стояли вже напоготові. Зброєносці стали позаду своїх рицарів, утворивши другу шеренгу. Тут було також багато стайничих з баскими кіньми і псарів з породистими собаками, на яких Дорвард дивився з таким захопленням, що його дядько не раз мусив нагадувати йому, що ці тварини тут не для його забави, а для розваги його величності.