Я...
— Який...
Літак струсонуло і я урвав.
— Дютертр!
— ...тане!
— Зачепило?
— Ні.
— Стрілець...
— Слухаю!
— Заче...
Я ніби врізався в бронзову стіну. Чую!
— Ого-го!..
Підводжу голову вгору, поглядом міряю відстань до хмар. Дивлячись під кутом, я бачу, як темні клапті громадяться густіше й густіше. Якщо ж дивитись прямо вгору, то здається, що вони не такі густі. Через те я бачу величезну корону з темними розетками, яка виникла у нас над головами.
М'язи стегон мають дивовижну силу. Я тисну на педалі так, ніби намагаюся проламати стіну. Кидаю літак вбік. Він різко повертає ліворуч, скрипить і вібрує. Корона вибухів ковзнула праворуч. Я скинув її з своєї голови. Я обдурив зенітників — зараз вони б'ють мимо. Бачу як з правого боку громадяться вже нестрашні для мене цяточки вибухів. Та не встиг я натиснути другою ногою, щоб відлетіти в протилежний бік, як наді мною знову повисла корона. З землі вже пристрілялись. Літак, ухнувши, знову падає в провалля. Але я вдруге всією вагою свого тіла навалився на педалі. Я повів, а точніше — рвонув літак у протилежний бік (до біса ті правильні віражі!) — і корона попливла ліворуч.
Скільки це триватиме? Довго так грати не можна. Хоч як різко я натискаю педалі, там, попереду, на мене знову суне злива вогненних списів. Появляється нова корона. Черево літака здригається від ударів. І, дивлячись униз, я знову бачу шнурочки кульок, які до запаморочення повільно летять прямо на мене. Просто незбагненно, що ми цілі.
Все-таки виходить, що я неприступний. Я почуваю себе переможцем! Кожну мить я — переможець.
— Зачепило?
— Ні...
Їх не зачепило. Вони неприступні. Вони переможці. Я керю екіпажем переможців.
Тепер мені здається, що кожен вибух уже не загрожує нам, а загартовує нас. Кожного разу якусь десяту частку секунди я думаю, що мій літак розсипався на друзки. Але він усе ще слухається, і я спрямовую його вгору, немов того коня, яким управляють, туго натягуючи віжки. І тоді мені стає легше, мене охоплює таємна радість. Я не встигаю відчути страх, відчуваю тільки фізичне стискання, як буває од сильного шуму — і знову зітхаю з полегкістю. Подумайте тільки! На це не стало часу! Я відчуваю поштовх, потім ослаблення. Поштовх, ослаблення. Одного етапу бракує: нема страху. І я живу не чеканням смерті, яка може прийти кожної секунди — я живу воскресінням, що настає після кожної попередньої секунди. Я живу в якомусь потоці радості. В потоці тріумфу. І раптом відчуваю якесь чарівне задоволення. Наче мені щомиті дарували моє життя, наче моє життя з кожною секундою ставало відчутніше. Я живий. Я ще живий. Я завжди живий. Я став джерелом життя. Мене охоплює оп'яніння життям. Кажуть, оп'яніння боротьбою. Це ж і є оп'яніння життям. Ех! Чи знають ті, хто стріляє знизу в наш літак, що вони загартовують нас?
Все пробито: баки з маслом, баки з пальним. Дютертр сказав: "Кінчив! Піднімайтеся!" Я ще раз поглядом вимірюю відстань, що відділяє мене від хмар і беру вгору. Ще раз рвучко повертаю літак ліворуч, потім праворуч. Ще раз кидаю погляд на землю. Я не забуду цього пейзажу. По всій рівнині блискотять короткими спалахами вогні. Без сумніву, то скорострільні зенітки. У величезному голубуватому акваріумі піднімаються вгору кульки. Полум'я Арраса стало темно-рожеве, як залізо на ковадлі — його, це полум'я, щедро живлять підземні ресурси і людський піт, розум людей, мистецтво людей, їхні спогади й батьківська спадщина, з'єднуючись у тому кошлатому вогні, перетворюється на гар, який розносить вітер.
Я вже досяг перших клаптів хмар. Навколо нас, прориваючи знизу черево хмар, ще здіймаються позолочені стріли. Хмари вже окутують мене, і через останній просвіт у них я ще раз бачу землю. На мить переді мною знову постає вогонь Арраса, засвічений на ніч, мов лампада в глибині церкви. Той вогонь служить якійсь релігії, але дорого коштує. Завтра пальне вичерпається і вогонь проковтне все. Я ніколи не забуду те полум'я Арраса.
— Ну як, Дютетр?
— Нічого, капітане. Курс двісті сорок. Через двадцять хвилин ми вийдемо з хмар. Зорієнтуємось над Сеною.
— Стрілець, як справи?
— Гм... Так, пане капітане...нічого
— Не дуже жарко було?
— Гм... ні... так...
Він нічого не знає. Він задоволений. І я подумав про стрільця з екіпажу Гавуаля. Якось уночі, над Рейном вісімдесят військових прожекторів взяли Гавуаля в кільце. Вони створили круг нього величезний собор. І ось починається обстріл. Гавуаль чує, як стрілець тихенько розмовляє сам з собою.(Ларингофони — нескромні прилади). Стрілець викладає свої таємниці: "Ну от, старий... Ну от... Цивільному такого не побачити!.." Стрілець був задоволений.
Я повільно дихаю. Набираю повні груди повітря. Як це чудово — дихати. Я зрозумів багато чого... але передусім я думаю про Аліаса. Ні. Спочатку я думаю про свого фермера. Отож, я спитаю його скільки на літаку приладів... Авжеж! Я послідовний у своїї думках. Приладів сто три. До речі... скільки там бензину в баках вони показують і який тиск масла... коли баки розбиті, треба пильніше стежити за цими приладами! Я стежу. Поки що не тече: гумове покриття затримує. Це прекрасне вдосконалення! Стежу я й за гіроскопами: ця хмара не дуже привітна. Грозова хмара. Нас уже добре трусить.
— Думаєте, що можна спускатися?
— Десять хвилин... Краще почекаймо ще десять хвилин...
Почекаю ще десять хвилин. Ага! Я ж думав про майора Аліаса. Чи сподівається він побачити нас? Минулого разу ми запізнилися на півгодини. Півгодини — це запізнення серйозне. Я поспішаю приєднатися до товаришів — вони саме обідають. Відчиняю двері, сідаю на своє місце, поруч Аліаса. Якраз у цю мить майор підносить до рота виделку з лапшею. І раптом він підскакує на місці, потім застигає і, роззявивши рота, дивиться на мене. Лапша нерухомо висить на виделці.
— А!.. Це добре... радий вас бачити!
І він засовує лапшу в рот.
Мені здається, що в майора є одна серйозна вада. Він настіливо розпитує льотчика про наслідки польоту. Мене він теж питатиме. З загрозливим терпінням дивитиметься на мене, чекаючи, коли я скажу йому якісь нові істини. Він озброїться аркушем паперу і авторучкою, щоб не втратити жодної краплини цього еліксиру. Це нагадує мені юність: "Кандидате Сент-Екзюпері, як ви проінтегруєте рівняння Бернуллі?"
— Гм...
Бернуллі... Бернуллі... І ти завмираєш під поглядом екзаменатора, мов комаха, насаджена на шпильку.
Наслідки польоту — то справа Дютертра. Він спостерігає землю по вертикалі. Він бачить купу всякої всячини. Вантажні автомобілі, шаланди, танки, солдатів, гармати, коней, залізничні станції, поїзди на станціях, начальників станцій. А я спостерігаю під кутом. Я бачу хмари, море, квіти, гори, сонце. Мої спостереження надто широкі. Вони дають мені тільки загальне враження.
— Ну, ви ж знаєте, пане майоре, що льотчик...
— Ну, ну! В польоті завжди щось помічаєш.
— Я... А! Пожежі! Я бачив пожежі. Це дуже цікаво...
— Ні... Все горить. А ще що?
Чому Аліас такий жорстокий?
ХХІІ
Чи й цього разу він мене питатиме?
Те, з чим я повертаюсь з завдання не можна викласти в рапорті. І я "засиплюсь", мов той учень біля класної дошки. Здаватиметься, що я дуже нещасний, а тим часом я не буду нещасним. З нещастям покінчено... Воно зникло, як тільки засвітилися перші кулі. Досить було повернути назад на секунду раніше і я нічогісінько не взнав би про себе.
Я не взнав би тієї чудової ніжності, яка ворушиться в моєму серці. Я повертаюсь до своїх. Додому. Я схожий на господиню, що, зробивши всі покупки іде додому і міркує, якими стравами вона порадує свою сім'ю. Кошик з провізією погойдується в її руці. Час від часу вона підіймає газету, якою накрила покупки, і дивиться: там усе є. Вона нічого не забула. Вона усміхається, думаючи про свій сюрприз, і йде помаленьку. Поглядає на вітрини магазинів.
Я теж з задоволенням глянув би на вітрини, якби Дютертр не примушував мене жити в цій білястій тюрмі. Я дивився б як унизу біжить поле. Та ні, краще справді ще трохи потерпіти: той пейзаж отруєний. Та усе в змові проти нас. Навіть маленькі провінційні вілли з трохи смішними лужками і кількома дюжинами окультурених дерев, схожі на простенькі футлярчики для наївних дівчаток — і вони стали воєнними пастками. Полетиш низько над ними — тебе зустрінуть не знаками дружби а гарматним вогнем.
А проте, хоч навколо й хмари, я повертаюся з базару. Голос майора Аліаса передавав усе правильно: "Дійдете до першої вулиці, повернете праворуч і там, на розі, купите мені коробку сірників..." Моя совість спокійна. Сірники у мене в кишені. Точніше, в кишені мого товариша Дютертра. Як він може запам'ятати все, що бачив? Це його діло. Я думаю про серйозні речі. Після повернення, якщо тільки нас знову не жде морока з переїздом на нове місце, я запропоную Лакордерові партію в шахи і дам йому мат. Він дуже не любить програвати. Я теж. Але я виграю.
Учора Лакордер напився. Принаймні... трохи: я не хотів би ганьбити його. Він напився, щоб заспокоїтись. Повертаючись після польоту, він забув випустити шасі і посадив літак прямо на черево. Аліас, який, на жаль, був при тому, сумно подивився на літак, але не сказав ні слова... Я й зараз бачу Лакордера, цього старого льотчика. Він ждав, що Аліас докорятиме йому. Він сподівався на це. Від тих гнівних докорів йому стало б легше. Вибух докорів дозволив би і йому вибухнути. У відповідь він міг би вилити і свою лють. Але Аліас тільки похитував головою. Аліас думав про літак; до Лакордера йому було байдуже. Для майора цей випадок був звичайною аварією, чимось подібним до податку. Там була тільки безглузда неуважність, яка іноді підводить найдосвідченіших льотчиків. Лакордера вона підвела несправедливо. Якщо не брати до уваги оцього сьогоднішнього недогляду, то Лакордерові не можна було дорікнути за професійну недовершеність. Ось чому Аліас цікавився тільки розбитим літаком, а Лакордера зовсім машинально спитав, що він думає про пошкодження і збитки. І я відчув, як у Лакордера спалахнула прихована лють. Ви чемно кладете руку на плече катові і кажете йому: "Бідолашна жертва... як вона страждає... " Рухи людського серця незбагненні. Лагідний жест, який мав викликати у ката співчуття, сповнює його люттю.