Благословляючи пустив Пантелей Прокопович сльозу і заметушився, насупився, досадуючи, що люди були свідками такої його слабости.
Молоді зайшли в хату. Червона від горілки, їзди і соняшної спеки, Дарка вискочила на ґанок, накинулася на Докійку, що бігла з кухні.
— Де Петро?
— Не бачила.
— До попа треба бігти, а він, проклятий, запропастився.
Петро, що надміру хильнув горілки, лежав на гарбі, знятій з передка, і стогнав; Дарка вчепилася в нього, мов той шуліка.
— Наже-е-ерся, ідоляка! До попа треба бігти!.. Вставай!
— Геть но! Не визнаю! Ти що за начальство? — слушно зазначив той, нишпорячи долі, згрібаючи в купу кур'як та переїди.
Дарка, плачучи, просунула йому в рот два пальці, придавила язика, що казна що плескав, допомогла облегчитися. Очманілому з несподіванки Петрові вилила на голову цеберку колодязної води, витерла насухо попоною, що сушилася поруч, провела до попа.
За годину Григорій стояв у церкві поруч похорошілої при світлі свічок Наталки, тискав у руці восковий стрижень свічки, водячи по густій стіні народу сліпими очима, проказував подумки одне в'їдливе слово. "Відгуляв... 'відгуляв". Ззаду покашлював опухлий Петро, десь у натовпі мигтіли Докій-чині очі; чиїсь мов би знайомі, а й незнайомі обличчя; доносився розбіжний хор голосів і протяжні проголоси диякона. Байдужість обгорнула Григорія. Він ходив круг налоя, наступаючи гугнявому о. Вісаріонові на п'яти стоптаних чобіт; спинявся, коли Петро непомітно шарпав його за полу сурдута; дивився на струмчасті кіски вогнів і боровся з соннотою, що налягала на нього.
— Заміняйтесь обручками, — сказав о. Вісаріон, теплувато глянувши Григорієві в вічі.
Замінялися. "Скоро скінчиться?"—спитав Григорій очима, спіймавши збоку Петрів погляд. І той ворухнув кутками губів, гасячи усмішку: "Скоро". Потім Григорій тричі цілував вогкі, без смаку, жінчині губи, в церкві чадно засмерділо погашеними свічками, до виходу зачовгали сунучи до притвору люди.
Держачи в своїй руці шаршаву велику руку Наталчину, Григорій вийшов на паперть. Хтось насунув йому на голову кашкета. Війнув теплий полиновий вітрець з півдня-. Із степу тягло нічною прохолодою. Десь за Доном синьо звивалася блискавка, надходив дощ, а за білою огорожею, зливаючись з гамом голосів, зазивно й ніжно подзеленькували бубонці на конях,, що переступали з ноги на ногу.
XXIII.
Коршунови приїхали вже після того, як молодих повезли до церкви. Пантелей Прокопович до цього виходив за ворота, вдивлявся вздовж вулиці, але сіра дорога, промережена порослю колючок, була наголо вилизана безлюддям. Він переводив погляд за Дін. Там примітно жовтів ліс, визрілий китчастий очерет стомлено хилився над задонським озерцем, над осокою.
Передосіння, тужна, синя дрімотність, зливаючись з сутінками, обгортала хутір, Дін, крейдяні приярки, задонс кі ліси, що танули в фіялковій димці, степ. За поворотом на шлях на перехресті тонко вимальовувався гострокутній верх каплички.
До слуху Пантелея Прокоповича доплив ледве чутний перестук коліс і собаче гавкання. З майдану на вулицю вихопилися ДВІ брИЧКИ. На Передній, ПОХИТУЮЧИСЬ В КОЛИСЦІ, СИ' діли поруч Мирон Григорович із старою, насупроти їх дід Гришака в свіжому мундирі з Георгіями та медалями. Правив Митько, недбайливо сидячи на передку, не показуючи осатанілим від гону, ситим, вороним коням підіткнутого під сидіння батога. На другій Михей, падаючи назад, пересмикував віжки, намагався перенести коней з чвалу на клус, Дрвгастеньке безброве обличчя Михеєве крилося фіялковим рум'янцем, з-під тріснутого надвоє козирка рясно сипався піт.
Пантелей Прокопович розчинив ворота, і брички одна по одній заїхали в двір..
З ґанку гускою попливла Іллівна, замітаючи подолом гнойову грязь, занесену на приступки.
— Прохаємо, любі сватоньки! Зробіть честь нашому бідному куреню!—вгинала вона дебелий стан.
Пантелей Прокопович, набік хиляючи голову, широко розводив руками:
— Ласкаво прохаємо, сватоньки! Проходьте. — Він гукнув, щоб випрягали коні, і пішов до свата.
Мирон Григорович тер долонею шаравари, зчищаючи порох. Поздоровкавшись пішли до ґанку. Дід Гришака, розтрушений, небувалою їздою, відстав.
— Проходьте, сватоньку, проходьте!— прохала Іллівна.
— Нічого, дякуємо... пройдемо.
— Чекали-виглядали вас, заходьте. Докійко, дай віника сватові почистити мундира. Курява нині, аж дихнути нічим.
— Так точно, суша... Тому й курява... не турбуйтеся, свахо, я ось тільки...—дід Гришака, вклоняючись недогадливій свасі, задкував до сараю і зник за фарбованим боком віялки.
— Причепилася до старого, дурепа! — накинувся Пантелей Прокопович, зустрічаючи Іллівну коло ґанку.—"Старому потреба, а вона... тьху, господи, ну й дурна!.. '
— А я звідки знала? — зніяковіла Іллівна.
— Повинна розуміти. Ну, годі вже. Йди, проводь сваху.
За накритими столами нетверезий гуд підпилих гостей.
Сватів посадовили в світлиці за стіл.-Незабаром приїхали з церкви молоді. Пантелей Прокопович, наливаючи з сулії, прослізився.
— Ну, сваточки, за наших дітей. Щоб воно все по-гар-ному, як ми сходились... і щоб вони в щасті та при здоровлі своє життя проживали...
Дідові Гришаці налили боклату чарку і вилили половину в рот, закошлачений прозеленню бороди, половину за стоячий комір мундира. Пили цокаючись. Пили й так. Галас ярмарковий. Далекий родич Коршунових, старий отаманець Никифор Коловейдин, що / аж край столу сидів, підносячи розчепірену руку, ревів:
— Гірко!
— Гі-і-ір-ко-о!..—підхоплювали за столом.
— Ох, гірко!..—-обзивалася напхом напхата кухня.
Суплячись, Григорій цілував прісні жінчині губи, водив по
сторонах зацькованим поглядом.
Червона гарячка облич. Каламутні в хмілю, соромицькі погляди й усмішки. Смачно жвакаючи, роти пускають на розшиті скатерки п'яну слину. Гульба — одне слово.
Никифор Коловейдин щирив щербату пащу, підносив руку.
— Гірко!.. — на рукаві його блакитного отаманського мундира брижилися три золоті викрутки-нашивки за поверхстро-кову службу.
— Гі-і-і-р-ко!..
Григорій з ненавистю вдивлявся в щербатий рот Коловей-дина. В того в порожню між зубами шпарину при слові, "гірко" рурочкою вилазив слизуватий багровий язик.
— Цілуйтеся, тетірки-ятірки... — шипів Петро, ворушачи кісками намоклих у горілці вусів.
У кухні Дарка, підпила і рум'яна, завела пісні. Підхопили. Перекинули до світлиці:
Ось і річка, ось і міст,
Через річку — перевіз...
Плелися голоси, і, випереджаючи інших, стрясаючи шибки, вигримляв Христоня:
Ой, хто б нам підніс,
А ми ви-пи-и-ли б.
А в спальні заливний бабський виск:
Загубив — розгубив я свій голосок.
І в допомогу чиїйсь старечий, деренькучий, мов той обруч на діжці, чоловічий голосок:
Загубив, ух, розгубив, ух,
Я свій голосок,
Ой, по чужих садках літаючи,
Гірку ягідку-малину дзьобаючи.
— Гуляймо, люди добрі!..
— Баранинки покуштуй!
— Прийми лапу но... чоловік он, він дивиться.
— Гір-ко-о-о!..
— Дружко розв'язний, ач зі свахою як поводиться.
— Ну ні-і-і, ти нас баранинкою не частуй... Я, може, чечугу їм?.. І їстиму, вона бо сита.
— Куме Прокопе, вдармо стременну.
— Так по зябрах і пішов вогонь... —
— Семене Гордійовичу!
— Га?
— Та пішов ти під. раз... вим'я суче!
В кухні задвигтіла вгинаючись підлога, затарахкотіли закаблуки, впала шклянка, дзенькіт її потонув у загальному галасі. Григорій глянув через голови тих, що сиділи за столом, у кухню: під ухання та виск колували баби. Трясли дебелими задами (худорлявих не було, на кожній по п'ять-сім спідниць), махали мережаними хустками, трясли танцюючи, ліктями.
Вимогливо різнула слух трьохрядка. Гармониста заграв козачка з басовими переливами. '
— Круг звільніть! Круг!
— Потісніться гостеньки! — вмовляв Петро, штовхаючи у {)озіпрілі від танку бабські черева.
Григорій, пожвавівши, підморгнув Наталці.
— Петро зараз козачка втне, диви!
— З ким це він?
— Не бачиш? З матір'ю твоєю.
Луківна взялася в боки, в лівій руці хусточка.
— Шквар, або що, а то я!..
Петро, дрібно перебираючи ногами, пройшов до неї, зробив колінце напрочуд, і прозадкував на місце. Луківна підібрала поділок, неначе збираючись через калюжу ступиґи, вибила дрібушки носком, пішла під ухвальний гомін, викидаючи ноги по-чоловічому.
Гармониста пустив на нижніх ладах найдрібніші дрібушечки, змили ці дрібушечки Петра з місця, і, ухнувши, вдарив він навприсядки, ляскаючи долонями по халявах, закусивши зубами кінчик вуса. Ноги його тріпотіли, виробляли невловиму частуху колін, на лобі, не встигаючи за ногами, метлявся вогкий від поту чуб.
Григорію заступали погляд спини тих, що збилися коло дверей. Він чув тільки тріскотіння кованих закаблуків так мов соснова дошка горіла, та спонукливі поклики п'яних гостей.
Під кінець танцював Мирон Григорович з Іллівною, танцював діловито і серйозно, як і все, що він робив.
Пантелей Прокопович стояв на дзиґлику, мотав кульгавою ногою, цмокав язиком. Замість ніг у нього танцювали губи, що не зазнавали спокою, та серга.
Билися в козачку і завзяті танцюристи, і ті, що не вміли й ніг зігнути як слід.
Всім гукали:
— А втни лишень!
— Сип дрібніш! Ех ти!
— Ноги легкі, та зад заважає!
— Сип, сип!
— НапГкрай гору бере!
— Дай звару, а то я!..
— Запалився, стерво! Танцюй, а то пляшкою!
П'яненький дід Гришака обіймав ширококосну спину сусіди на лавці, брунжав по-комариному йому в вуха:
— Якого року присяги?
Сусіда його корчуватий, мов той дуб-перестарок, дідуган гудів, відмахуючись рукою.
— Тридцять дев'ятого, синку.
— Котрого? Га?— настовбурчував дід Гришака зморшкувату скойку вуха.
— Тридцять дев'ятого, .сказано тобі.
— — Чий же будете? З яких?
— Вахмістр бакланівського полку Максим Багатирьов. Сам з хутора... з хутора Красний Яр.
— Родич Мелеховим?
— Як?
— Родич, кажу?
— Еге, дідом довожуся.
— Полку то бакланівського?
Старий згаслими очима дивився на діда Гришаку, катаючи по голих яснах непрожовану лустку, хитав головою.
— Значця Кавказьку кампанію відбували?
— З самим небіжчиком Баклановим, царство йому небесне, служив, Кавказ підкоряли... До нашого полку йшов козак о-який... Приймали Гвардійського зросту, однак сутулих... котрі довгорукі і в плечах знов же — теперешній козак поперек ляже... Ото, синку, які народи бували... їх превосходительство, покійний генерал "в авулі Челенджійському одного разу зболили мене малахаєм...
— А я в турецькій кампанії побував....