Венера в хутрі

Зворушлива лагідність світиться у всьому її єстві, і коли вона простягає на прощання руку, в Ті очах ота надлюдська сила добра й любові, яка викликає у нас сльози, віл якої ми забуваємо всі житейські страждання і всі смертельні страхи.

* * *

– Ви не бажаєте більше читати, милостива пані?

– Сьогодні – ні. Сьогодні ми самі будемо грати Манон л'Еско. Я маю побачення у Кашіне, і Ви, мій любий шевальє, будете мене до нього супроводжувати; я ж знаю, що Ви це зробите, чи не так?

– Як накажете.

– Я не наказую, я Вас про це прошу, – каже вона з надзвичайною чарівністю. Потім вона встає, кладе руки мені на плечі і дивиться на мене.

– Ці очі! – вигукує вона. – Я так тебе кохаю… Северине, ти й не знаєш, як я тебе кохаю.

– Так, – гірко відказую я, – так сильно, що призначаєте побачення комусь іншому.

– Та ж я роблю це, лише щоби розбурхати тебе! – жваво відповідає вона. – Я мушу мати поклонника, щоб не втратити тебе, я ніколи тебе не втрачу, ніколи, чуєш, бо я кохаю тільки тебе, тебе одного.

Вона пристрасно, впиваючись, цілує мої вуста.

– О! Як би я могла, як мені хотілося б віддати з поцілунком всю душу – ось так… Ну, а тепер ходімо!

Вона одягнулася в чорний оксамитовий плащ і вкрила свою голівку темним башликом. Після цього вона швидко перейшла через галерею і сіла у бричку.

– Ґреґор сам повезе мене! – гукнула вона до кучера, який віддалився, неприємно вражений.

Я виліз на козли і розлючено вдарив батогом коней.

У Кашіне, там, де головна алея стає густішою, Ванда вийшла. Була ніч, лише окремі зірки виднілися через сірі хмари, якими затягло небо. На березі Арно стояв якийсь чоловік у темному плащі та розбійницькому капелюсі і дивився на жовті хвилі. Ванда швидко пішла вбік через чагарник і поплескала його по плечах. Я ще бачив, як він повернувся до неї, вхопив її руку, потім вони зникли за зеленою стіною.

Нестерпна година. Нарешті серед зелені знову зашелестіло, вони повернулись.

Мужчина підводить її до брички. Світло ліхтаря різко і яскраво освітлює неймовірно юне, ніжне, мрійливе обличчя – зовсім мені незнайоме – і виграє на довгих білих кучерях.

Вона простягає йому руку, яку той шанобливо цілує. Потім Ванда подає мені знак, і за мить бричка летить вздовж довгої алеї, що стоїть, як зелена стіна, над рікою.

У ворота садку подзвонили. Знайоме обличчя. Чоловік із Кашіне.

– Про кого я маю повідомити? – запитую французькою.

Той, кого я запитав, зніяковіло хитає головою.

– Ви розмовляєте трохи німецькою? – питає він несміливо.

– Так. Я вас прошу сказати своє ім'я.

– Ах! Я ще, на жаль, не маю жодного, – відповідає він збентежено. – Скажіть Вашій господині лише, що німецький маляр з Кашіне є тут і просив би… Та ось вона сама.

Ванда вийшла на балкон і кивнула незнайомцеві.

– Ґрегоре, проведи пана до мене! – гукнула вона мені.

Я підвів маляра до сходів.

– Прошу, тепер я вже знайду. Дякую, дуже дякую. – Із цими словами він ніби злетів догори сходами. Я залишився стояти внизу і з глибоким співчуттям дивився на бідного німця.

Венера в хутрі впіймала його душу в сильце свого рудого волосся. Він буде її малювати, і при цьому збожеволіє.

* * *

Проте вона цього не бачить, вона не бачить і мене, не бачить, як я з лопатою у руках обкопую квіткові клумби, тільки щоби бачити її, відчувати її близькість, яка діє на мене, немов музика, немов поезія.

* * *

Вона дивиться на мене без гніву, хитає головою, і нарешті навіть усміхається.

– Я йому співчуваю, – відповідає вона, – але я його не кохаю. Я нікого не кохаю. Тебе я кохала, так щиро, так пристрасно, так глибоко, як тільки я могла кохати.Але тепер я вже й тебе не кохаю, моє серце порожнє, мертве, і це мене засмучує.

– Вандо! – вигукнув я, боляче вражений.

– І ти також скоро вже не будеш мене кохати, – вела вона далі, – скажи мені, коли до цього дійде, тоді я подарую тобі свободу.

– У такому разі я залишуся на все життя твоїм рабом, бо я поклоняюся тобі, і завжди поклонятимусь! – вигукнув я, охоплений отим фанатизмом кохання, який вже багато разів був для мене таким згубним.

Ванда розглядала мене з динною втіхою. "Обдумай добре, – сказала вона, – я безмежно кохала тебе і була з тобою деспотичною, щоб задовольнити твої фантазії. А зараз у моїх грудях те щемить їлось від отого млосного почуття, якесь щире співчуття до тебе. Коли вже й воно зникне, то, хто знає, чи я толі справді підпушу тебе, а чи не стану направду жорстокою, немилосердною, ба, лютою до тебе? Чи не принесе мені якоїсь диявольської втіхи, коли я буду байдужою, чи кохатиму когось іншого, і мучитиму, катуватиму людину, яка мені поклоняється, немов ідолопоклонник, і я бачитиму, як він помирає віл свого кохання до мене? Добре подумай!"

– Я вже давно про все подумав, – відповів я, мов у гарячці, – я не можу бути, не можу жити без тебе. Я помру, коли ти відпустиш мене на волю, дай мені бути твоїм рабом, убий мене, але не відштовхуй від себе.

– Ну що ж, то будь моїм рабом! – відповіла вона. – Але не забувай, то я вже тебе не кохаю, що твоє кохання має для мене не більше значення, ніж відданість собаки, а собак топчуть ногами.

* * *

Було ще дуже рано, маленька восьмикутна зала Трибуни, немов храм, була наповнена сутінками, і я стояв, склавши руки, у глибокій молитві перед німим образом богині.

Але стояв я недовго.

У галереї ще нікого не було, не було навіть жодного англійця, і ось я вже стояв на колінах і дивився на чудове, струнке тіло, на розквітлі груди, на її дівоче й хтиве обличчя з напівзаплющеними очима, на її легкі кучері, які, як здавалося, з обох боків приховували маленькі ріжки.

* * *

Полудень. Та вона те у ліжку, лежить, заклавши руки за голову.

– я викупаюся, – каже вона, – а ти будеш мені слугувати. Зачини двері.

Я корюся.

– А тепер зійди вниз і переконайся, що і внизу зачинено.

Я зійшов донизу ґвинтовими сходами, що вели з її спального покою до лазнички. Мені підкошувалися ноги, я мусив спиратися на металеві перила. Після того, як я побачив, що двері, які виходили до лоджії та у сад, зачинені, я повернувся. Ванда у зеленому оксамитовому хутряному убранні із розпушеним волоссям сиділа на ліжку. Від одного різкого руху, який вона зробила, я побачив, що вона була вбрана лише в хутро Я злякався – не знаю, чому мені стало так страшно, як засудженому до смерти, який знає, що він іде на шибеницю і все-таки, побачивши її, починає тремтіти.

– Ходи, Ґреґоре, – візьми мене на руки.

– Як, господине?

– Ну ж бо, ти мусиш мене нести, розумієш?

Я підняв її, так що вона сиділа на моїх руках і своїми руками обняла мене за шию. І коли я ось так з нею поволі спускався сходами, сходинка за сходинкою, і її волосся час від часу торкалося моїх вуст, а її нога легко впиралася в моє коліно, то я дрижав під прекрасним вантажем і мені здавалося, що я ось-ось впаду горілиць.

Лазничка складалася з однієї широкої і високої ротунди, в яку згори через червоний скляний купол проникало м'яке, спокійне світло Дві пальми розкинули своє широке листя, немов зелений дах над невеликою канапою з червоними, оксамитовими подушками. Сходи, вкриті турецькими килимами, вели від канапи до широкого мармурового басейну, що знаходився посередині.

– Там нагорі, на моєму пічному столику лежить зелена стрічка, – сказала Ванда, коли я поклав її на канапу, принеси її мені, і принеси також батіг.

Я полетів сходами догори, потім униз і, впавши на коліна, поклав обидві речі в руки повелительки. Вона з моєю допомогою зв'язала своє важке наелектризоване волосся у великий вузол і закріпила його зеленою оксамитовою стрічкою. Потім я приготував купіль і був при тому такий невправний, що руки і ноги вимовлялися мені служити. Щоразу, коли я дивився на прекрасну жінку, яка лежала на червоних оксамитових подушках і чудове тіло якої виглядало час від часу з-під темного хутра – це ж бо не була моя воля, мене примушувала якась магнетична сила – то я відчував, як вся чуттєвість, вся хтивість полягає лише у чомусь напівнрикритому, пікантно оголеному. І я відчул це ще виразніше, коли басейн нарешті наповнився, і Ванда одним порухом скинула хутро і, як богиня з Трибуни, стала переді мною.

Цієї хвилі вона видалася мені такою прекрасною, такою незайманою, що я кинувся перед нею навколішки, як колись перед богинею, і побожно припав устами до її ніг.

Моя душа, яка ще хвилину тому дико металася в усі боки, раптом заспокоїлася, а Ванда вже більше не була жорстокою до мене.

Вона поволі сходила до басейну, і я міг без жодної домішки муки чи пристрасти розглядати із тихою радістю, як вона то зникала, то з'являлася у кришталевому потоці, і як хвилі, які вона здіймала, вигравали довкола неї, неначе закохані.

Наш естет-нігіліст таки має рацію: справжнє яблуко краще, як намальоване, і жива жінка краща за якусь Венеру із каменю.

А коли вона вийшла з купелі, і сріблясті краплини й рожеве світло стікали по ній, мене охопило німе захоплення. Я накинув на неї білизну, осушуючи її чудове тіло, і оте спокійне блаженство й далі було зі мною, коли вона знову, спираючись однією ногою на мене, як на стільчик, відпочивала на подушках, а еластичне хутро пожадливо горнулося до її холодного мармурового тіла, і ліва рука, на яку вона спиралася, лежала, немов сплячий лебідь, у чорному хутрі рукава, тоді як права недбало вигравала батогом.

Мій погляд випадково ковзнув по масивному дзеркалі на стіні, що навпроти, і я закричав, бо побачив нас у його золотій рамі, як на картині, і картина ця була така дивно прекрасна, така особлива, така фантастична, що мене охопив глибокий смуток від думки, що її лінії, її фарби зникнуть, як туман.

– Що з тобою? – запитала Ванда.

Я показав на дзеркало.

– А! Це й справді гарно, – вигукнула вона, – шкода, що цю мить не можна зупинити.

– А чому б ні? – запитав я, – чи ж не буде кожен митець, навіть найзнаменитіший, гордий із того, що ти йому дозволиш увіковічнити тебе своїм пензлем?

– Думка про те, – вів я далі, розглядаючи її із захопленням, – що ці чудові риси обличчя, ці незвичайні очі з зеленим вогнем, це демонічне волосся, ця пишність тіла будуть втрачені для світу, ця думка жахлива, вона наповнює мене жахами смерти і знищення.