Макар Гусєв, розвалившись у кріслі, ввімкнувши на повну потужність звук, дивився по телевізору футбольний матч. Корольков уткнувся в географічний атлас. Віктор Смирнов роздивлявся в лупу заснулу муху, а Чижиков-Рижиков за його описом малював фломастерами фрагменти комахи. Що стосується Електроника й Сироїжкіна, то вони лежали на ліжках у найбезтурботніших позах, утихомирені, надзвичайно схожі один на одного. Незадовго до появи Громова Сергій дотягнувся до сусіднього ліжка, штовхнув Елека в залізний бік: "Послухай, Еле, ти не прикидаєшся? Ти справді хворий?" — "Так", — була лаконічна відповідь. Тоді Сироїжкін вирішив поділити долю товариша і поринув у глибокий сон.
Прибулих, здавалося, ніхто не помітив, хоч вони стояли посеред кімнати.
Але Вовка Корольков на мить підвів голову над атласом, якого він вивчав, і запитав Громова:
— Послухайте, шановний добродію, ви не пам'ятаєте розміру острова Робінзона?
— Не пам'ятаю... шановний, — чемно відповів Громов.
Вовка схилився над картою; він явно не впізнав професора.
— Го-ол! — затрубив Макар таким нестямним басом, що Громов мало не впустив свою довгу люльку
— Чи не можна тихіше, юначе?
— Гей, старигане! — крикнув Гусєв. — Облиш лаятися, іди сюди. Чудовий м'яч.
— Казна-що, — сказав сердито Громов, втрачаючи самовладання. — Ви забуваєтесь, юначе!
Проблиск свідомості майнув у Макарових очах і тут же зник. Макар втупився в екран.
— Що з ними, Гелю Івановичу? — спитала жалібно Елечка, а Рессі запитально гавкнув.
— По-моєму, зниження коефіцієнта самооцінки, — задумливо промовив Громов. — Винятковий випадок у робототехніці. Зараз перевіримо, наскільки злоякісний цей "его".
Він підійшов до лежачого Електроника:
— Ти чуєш мене?
— Чую, — відповів робот, не розплющуючи очей.
— Ти проаналізував, що з тобою сталося?
— Проаналізував.
— Ти можеш повернутися до робочого стану?
— Не знаю, — сказав Електроник, — я шукаю вихід.
Професор уважно й довго дивився на нього. Тільки досвідчений роботопсихолог з найдрібніших зовнішніх ознак міг установити, що сталося з його улюбленим сином. Здавалося, зникли кудись у далеч надокучливий телевізор і сама кімната з поваленими чемпіонами, лишилися творець та його діти.
— От що, — порушив нарешті мовчання Громов, — я тобі поставлю лише одне запитання. У тебе йде переоцінка основних понять?
— Так, — відповів Електроник. — Я не знаю, чому таке діється.
— І я поки що не знаю, — сказав професор. —Допомогти собі можеш тільки ти сам. Слухай уважно...
— Я слухаю.
— Якщо ти не самовідновишся, не повіриш у цінності життя, ти перестанеш бути Електроником, загинеш як особистість. Зрозумів мене, Елеку?
— Зрозумів, — озвався робот, простягаючись неприродно рівно на ліжку.
— Даю тобі, — професор глянув на годинник, — рівно п'ять хвилин. Працюй, Елеку!
Громов підсунув крісло до ліжка, сів біля хворого. Потягнулись важкі хвилини. Якась внутрішня перебудова відбувалась усередині робота, але відбувалась значно повільніше, ніж цього хотілося б Громову. Обличчя професора було серйозним, він застиг на місці. Елечка вся напружилася й відчула, як поступово змінюються всередині лежачого схеми, як відновлюються колишні контакти, однак Елек не подавав ніяких ознак одужання. Очі Рессі миготіли зеленими спалахами, відлічуючи швидкі секунди, й Елечка нетерпляче запитала:
— Він устигне... відновитися? Громов мовчав.
— А як же я?
— Що ти?
— Я без нього не можу. — В Елиному голосі бриніла тривога.
Дівчатка переживали за свого капітана, усвідомивши всю серйозність моменту. Професор сумно усміхнувся.
— Все залежить тільки від нього.
Тоді Елечка взяла лежачого за руку, голосно промовила:
— Послухай, Елеку, це свинство — так підводити товаришів!
— Я робот-свинтус, — ледь чутно прошепотів Електроник.
— Він відповів! — торжествуюче сказала Електроничка. — Він просто свинтус.
Громов занепокоєно глянув на годинник.
— Повільно, повільно, — пробурмотів він.
І Елечка здогадалася, що настає критичний момент у видужанні: бути її товаришеві Електроником чи якимось іншим, зовсім новим роботом. Ні, вона не хотіла бачити когось іншого!
— До чого ти дійшов, — сказала Елечка розпачливо, майже грубо. — Ти втратив людське обличчя!
Робот намагався щось відповісти й не зумів. Миготіли секунди — спалахи в очах Рессі. Нарешті Електроник промовив:
— Я майже людина й можу дозволити собі слабкості...
— Ти не людина, бо не розвиваєшся, — пояснювала електронна дівчинка, — не хочеш видужувати...
Громов підвів голову, з цікавістю спостерігаючи за незвичайним поєдинком.
— Гаразд, я не людина, — сонно погодився хворий. — Супер-робот теж має свої слабкості...
Електроничка підійшла до ліжка.
— Ніякий ти не супер! — відрубала Електроничка й раптом затнулася. — Ти... ти так намагався стати людиною... Згадай, ти нею майже став!.. А тепер... Ще трохи — й ти перетворишся в купу залізяччя!
Дівчатка затамували подих: як їхня Елечка бореться за життя товариша!
— Електронику, залишилася хвилина, — нагадав професор.
Робот зітхнув:
— Добре, я зостануся залізним Елеком...
Елечка оглянулася, побачила сонних хлопців на постелях, обличчя подруг у вікнах, спекотне літо за їхніми спинами, і їй вперше в її електронному житті зробилося тоскно й страшно.
— Отже... — промовила вона дзвінко, — отже я, як і ти, ніколи не зможу стати справжньою людиною?
Елечкині очі мимоволі зволожніли, вона швидким рухом протерла їх, щоб краще бачити. Щось незвичайне сталося в ній цієї миті. Електроник зразу вловив її стан, ледь помітно ворухнувся.
— Плач, плач, — тихо сказав він, — це так само корисно, як і сміятися. Я особисто пам'ятаю, як я засміявся... Я навіть реготав...
— Ну й смійся! — Елечка тупнула ногою. — Тобі це корисно. Смійся і регочи!
— Не можу...
Вона подивилася в очі Рессі й зрозуміла, що час, відведений професором її товаришеві, закінчується.
— Ель-ель-елечка! — раптом отямився від сплячки Гусєв. — Ось де ти! Ель-ель-елечка!..
Елечка ще секунду вдивлялася в обличчя Електроника. Потім повернулася до дверей, випалила:
— Усі ви обманщики! Я іду звідси!.. Прощайте!
Одним стрибком дівчинка проминула веранду, прослизнула повз кущі, перескочила через табірний паркан і зникла.
Тієї ж секунди в очах у Рессі мелькнув останній зблиск відрахунку часу. П'ять хвилин закінчилися.
Електроник розплющив очі, сів, оглянувся. Передусім побачив Рессі.
— За нею! — наказав робот. — Рессі, наздогнати! Повернути Елечку!..
Громов ледь помітно усміхнувся: все-таки Елек зумів пересилити хворобу, довів свою життєвість. Він уловив знамениту фразу філософа, яку Електроник промовив сам собі: "Я мислю — значить, я існую". Так, криза минула...
Рессі, підкоряючись наказові, блискавкою майнув у вікно й шугонув у небесну вись — над табором, над Волошками, над світом, щоб відшукати самотню бігунку.
— Хлопці, що ж це ми?.. — голосно сказав Електроник, і всі очутилися, немов від зачарованого сну.
— Що це? Де ми? Що трапилося?
Поступово обличчя ставали осмисленими, пам'ять відновлювала минуле. Он та людина, яку Макар обізвав стариганом, — їхній кумир Гель Іванович Громов: він, як звичайно, щось ретельно записує у свій блокнот. Елек на місці, він рухається, розмовляє; певно, він самовідновився. Ще хвилину тому тут, здається, була Електроничка й хтось миготів зеленими очима. Куди вони поділися? Мабуть, у кімнаті сталося щось неймовірне, щось дуже важливе.
Хлопчаки з'юрмилися навколо Електроника. Дівчатка боязко зайшли до палати.
— Товариші, що ж ми накоїли?! — питав себе й друзів Електроник.
— Електрошо... — Сироїжкін торкнувся плеча друга. — Ти здоровий? Я так і знав, що ти прикидаєшся... — Він потягнувся. — Ох і виспався ж я!
— Мовчи! — обірвав його Елек, прислухаючись до ефіру. — Рессі повідомляє про Елечку.
Діти здогадалися, що Рессі, не відстаючи від Електронички, передає важливу інформацію.
— Говори! Переказуй! Коментуй! — вимагав Громов.
— Повернути її неможливо! — прокоментував Електроник сигнали Рессі. — Вона біжить по шосе з великою швидкістю. Вона прямує... прямує... до моря!
— До моря? — збентежено запитав Громов. — На Білозерськ?
— Так. — Елек сів на стілець, обхопив голову руками. І зараз же зірвався на ноги. — Якщо її не зупинити, вона загине!.. Ви розумієте! — вигукнув він. — Вона загине!
Вони остаточно отямилися від сплячки — волейбольна команда хлопчаків, стали рядом, поклали руки один одному на плечі, оточили капітана. А ззаду їх підпирала волейбольна команда дівчаток, теж готова на все заради свого капітана.
— Вона бігтиме аж до моря, — палко говорив капітан електроників. — І не зупиниться. Побіжить далі — під водою, по морському дну — ви знаєте Елечку. І бігтиме доти, доки морська сіль не роз'їсть схеми. Як її врятувати?
— Наздогнати! — пролунав голос професора. Громов вибіг із палати.
— Вперед, друзі! — вигукнув Сергій.
Елек вискочив услід за професором. Дітлахи помчали за ним. Ростик і лікар не відставали ні на крок. їх супроводжувала мовчазна собача зграя, що випірнула з кущів.
На шосе їм пощастило: третя вантажна машина, яку вони зупинили, їхала в Білозерськ.
— Ану, в кузов! — скомандував Ростик, допома гаючи дітям залазити. — Лікарю, наглядайте, щоб їх не продуло. Професоре, прошу в кабіну.
За машиною деякий час бігли дворняги, потім вони відстали, полягали вздовж дороги — чекати повернення Рессі...
І почалося запаморочливе мелькання полів, гайків, сіл під бездонним безхмарним небом. Колись по цьому шосе Електроник уперше прогулювався з електронною дівчинкою, пояснював їй усю складність навколишнього світу. Зараз світ сам летів назустріч, дзвенів у вухах, куйовдив волосся, освіжав розпашілі обличчя — світ, відкритий заново Електроничкою. Щойно вона промчала тут, цією розпеченою, курною дорогою, прямуючи до своєї, невідомої поки що і їй самій мети. І треба було за всяку ціну наздогнати того, хто врятував життя ЕлектрониковІ, наздогнати й пояснити цю мету.
Врятувати Електроничку!..
Громов намагався розтлумачити сенс нового винаходу в робототехніці й роботопсихології допитливому шоферові, й той оцінив ситуацію по-своєму:
— Та наздогнати — наздоженемо! Але ж які дива творяться... неймовірно!
Проте гнав, гнав, гнав свій покірний ваговоз.
Й автоінспектори розуміли стрімкий біг машини: тільки що повз них проскочила із страшенною швидкістю дівчинка-робот з чорним кудлатим собакою.