І, нарешті, коли наш предок покидав цей вігвам, вождь чимось його натер, що дозволило тому пікуні вийти на берег сухим.
– Ну, цей ваш давній предок насправді зовсім не бував на дні річки, а все, про що ви дізналися, було його сном, – зауважив Безстрашний.
– Так, це правда. Але що це змінює? Нічого. Коли ми спимо, наші тіні блукають і все, що трапляється з ними, подібне до того, що відбувається з нами наяву, – відповів Пітамакан.
– Можливо, ти маєш рацію, – задумливо промовив наш француз. – Далеко на Сході, коли я ще був хлопчиком, наш священик часто казав, що ми не повинні вірити снам, але з того часу за час моїх поневірянь зі мною відбулося безліч дивних речей. Можливо, про багато що з них той священик і не підозрював.
Що ж до мене, то я промовчав. За останні роки я вдосталь наслухався міркувань моєї "майже матері". До того ж, я постійно отримував підтвердження від своїх друзів чорноногих, які важливі їхні сновидіння, і в мене не було ні найменших заперечень проти їхніх вірувань.
– Ха! Плеснула велика риба. Давайте зловимо одну з них і засмажимо на вечерю – це буде чудовим доповненням до нашого м'ясного столу. У мене є волосінь з гачком. Я йду за нею! – вигукнув Безстрашний і квапливо попрямував до нашої стоянки.
– Якщо хочете, їжте родичів підводних людей, а для мене справжня їжа – це м'ясо бізонів, – заявив Пітамакан, як тільки наш друг прибіг назад зі своєю снастю.
Безстрашний прив'язав волосінь з гачком до довгої і товстої вербової жердини, попередньо насадивши на гачок невеликий шматочок м'яса. Ми пройшли берегом до кам'янистого мису, з якого було зручно закидати гачок і проглядати дно на добрих сорок футів – такою прозорою була вода. Я посміхнувся, дивлячись, як наш друг закидає свою приманку у воду: "Вона надто велика, щоб форель змогла її заковтнути", – подумав я. Ми стежили за принадою – зигзагами вона пропливла по течії футів двадцять чи навіть більше, на всю довжину нашої волосіні. Потім Безстрашний різко підтяг її на кілька футів і знову відпустив. Так він робив три чи чотири рази, і раптом ми побачили, як велика рибина схопила приманку. Безстрашний широко змахнув жердиною. Риба чинила відчайдушний опір, але рибалка був сильніший. Зрештою його здобич злетіла в повітря і, зірвавшись з гачка, впала на каміння. Я підскочив і впав прямо на неї, оскільки вона опинилася на самому березі. Просунувши пальці в зябра, я схопив її і разом з нею став на ноги. Я не сумнівався, що це форель, але таких великих мені ще не доводилося зустрічати. Вона мала більше двох футів у довжину, а важила десь дванадцять-чотирнадцять фунтів.
– Це плямиста риба! – вигукнув я.
– Звичайно! Але не найбільша – в озерах, на захід від Гірського Дому я ловив і більшу, – відповів мій друг.
Через кілька років я дізнався, що цей різновид називається фореллю Доллі Вардена. Вона поширена по всіх водоймах, пов'язаних з Гудзоновою Затокою, річкою Маккензі, притоками Колумбії і річками, що стікають північніше її до тихоокеанського узбережжя. На Алясці тубільці, що промишляють морським ловом, роблять з її шкіри водонепроникний одяг.
Я передав рибу Безстрашному, і він утихомирив її, оглушивши ударом по голові. Ми поспішили зі своїм трофеєм у табір і розвели багаття з сухих тополевих гілок, а коли утворилося досить багато вугілля, почали смажити на них великі жирні рожеві скибки і їсти їх. Пітамакан же, як слід висміявши нас, зайнявся бізонячим м'ясом. Коли ми закінчили їсти, була вже ніч. Ми вважали, що місце нашої стоянки цілком безпечне, але не стали нехтувати твердим правилом – уникати місця, де розпалювали багаття. Ми загасили його, нав'ючили коней і перебралися в саму середину широкої улоговини, що поросла гарною травою. Там ми прив'язали коней до кілочків пастись, а самі заснули міцним сном. На сході ми повернулися до колишнього місця на березі озера, викупалися в річці – вода в ній була крижаною, а після сніданку зайнялися більш детальним вивченням околиць. Нам хотілося з'ясувати, яким берегом пішли кутенаї. За допомогою підзорної труби я незабаром виявив стежку, що перетинає кілька крутих сланцевих вершин на східній стороні, а потім таку ж на західній. Ми вирішили, що для нас великої різниці між ними немає. Обидві вони спускалися до озера, однак, щоб не переправлятися через річку, ми мали піти східною стежкою.
– Ну, вирішено. Тепер зверни свій "далекозорий інструмент" на ті скелі й схили з лісом, оглянь їх і скажи нам, що ти там побачиш, – сказав мені Пітамакан.
– Товстороги! – вирвалось у мене одразу, як тільки я направив свою трубу у вказаному напрямку. – І білі товстороги!
На верхніх схилах найближчих до нас гір праворуч розташувалися два стада диких тварин. Чорноногі називали снігових баранів товсторогами, а снігових кіз – білими товсторогами. Вони відносили цих тварин до одного сімейства. Торговці, які на той час відвідували цю країну, вважали так само. Пітамакан узяв у мене трубу і незабаром на інших гірських схилах виявив ще багато снігових баранів та кіз, а також кількох лосів та великих оленів. Приблизно за милю від нас, уздовж західного берега озера брів невеличкий "справжній ведмідь" – грізлі. Ми з Безстрашним по черзі стежили за ним у підзорну трубу і таким чином із задоволенням провели цілу годину. Я ще ніколи не зустрічав мисливця, якому набридло б видовище диких тварин. Вони завжди із задоволенням спостерігали за ними.
Ми неохоче склали підзорну трубу, повернулися до табору, осідлали коней і поїхали стежкою, що йшла вздовж східного берега озера. Ми швидко зрозуміли, що кутенаї рухалися не по ній, оскільки не зустріли слідів копит, а коли вона проходила через лісові зарості, на деревах не було зламаних гілок. Тим не менш, ми продовжили шлях. Декілька миль дорога ще була гарною, а потім нам довелося пробиратись через хаос буреломів, навалених сніговими лавинами, що зійшли з гірських схилів. Далеко за полудень ми минули останнє таке місце і прибули до протилежного кінця озера. Тут, у маленькій долині, ми знову знайшли сліди кутенаїв: старі вогнища, над багатьма з яких усе ще стояли вігвамні жердини, зрубані тут же для одноденної стоянки. Подальший огляд показав, що люди провели тут лише одну ніч: всі кістки, що залишилися від їхньої їжі, належали бізонам. Якби плем'я залишилося тут на день або більше, тут були б також кістки лосів, снігових баранів та оленів.
На самому краю цієї маленької рівнини ми розбили табір, стриножили коней, щоб вони могли пастися де забажають, і вирушили розшукувати, куди кутенаї рушили з цього місця. Півгодинні пошуки показали, що правим берегом річки вони проходили, тому ми переправилися через неї на плоту із зв'язаних разом колод, і майже відразу ж натрапили на сліди, що ведуть вгору долиною. Тоді ми переправились назад і повернулися до своєї стоянки. До заходу сонця залишалася ще година. Оскільки м'яса від здобутого колись молодого бізона залишилося лише на вечерю, Безстрашний запропонував знову порибалити.
– Ну вже ні, – заявив Пітамакан. – Щодо мене особисто, то я піду за найкращою їжею, "справжньою їжею". Дай мені твій "далекозорий інструмент".
Я вручив йому підзорну трубу, і він подався до підніжжя гір. Ми ж з Безстрашним взяли свої снасті – жердину і волосінь з гачком, і десь за п'ять хвилин я спіймав у глибокому місці річки дві пристойні форелі, одну червону, іншу – подібну до нашої вчорашньої здобичі. Цього нам було більш ніж достатньо на два обіди. Ми випатрали і очистили свій улов, повернулися до табору і розвели багаття з тополевих гілок. Я підсмажив м'яса бізона для Пітамакана, а Безстрашний водночас приготував для нас одну з форелей. Ми вже їли свою рибу, коли побачили мого "майже брата", який поспішав до нас і, перш ніж він встиг сказати хоча б одне слово, я зрозумів, що на нас чекає якась дуже неприємна звістка.
– Що ти побачив? – поквапливо запитав я.
– Семеро піших воїнів ідуть прямо на нас! – вигукнув він.
– Як вони далеко?! – вигукнув Безстрашний, схоплюючись на ноги і хапаючи рушницю. Я зробив те ж саме.
– О, ми ще можемо встигнути перекусити, – відповів Пітамакан.
Він підійшов до вогнища, спокійно сів і поклав поруч свою рушницю. Потім він почав розігрівати своє м'ясо, яке я підсмажив для нього.
– Поки вони пройшли трохи більше половини нашого шляху вздовж озера, – продовжив він свою розповідь. – Воістину, Вищий Вождь нас захищає! Я пройшов через лісок, піднявся на скелю і прямо над собою побачив трьох снігових баранів. Я легко міг підібратися до них і так і збирався вчинити, але раптом у мене виникло почуття, що варто добре оглянути пройдену нами стежку. Це, звісно ж , було навіяне Сонцем, воно змусило мене вчинити саме так. Я взяв наш "далекозорий інструмент" і направив на найближчу вершину, яку перетинала стежка. Там нікого не було. Також нікого не виявилося на другій, третій та четвертій… Але на найдальшій я побачив сімох чоловіків. Вони були дуже далеко, але твій "далекозорий інструмент" наблизив їх до мене. Я розгледів, що вони кремезні й міцні, одягнені небагато, у всіх у руках рушниці, а за спинами луки в чохлах. Я зміг навіть розглянути їхні обличчя і впевнений, що це змії [65].
– Вони йшли у військовий похід річкою Беллі і на роздоріжжі великої стежки виявили наші сліди. Дуже погано, що ми не проклали там хибної стежки; ми легко могли б це зробити і уникнути тих турбот, що маємо тепер, – сказав я.
— Ще чого! Ти називаєш це турботами, а я говорю – радій. Ми знищимо сімох ворогів! Коли будуватимуть черговий вігвам на честь Сонця, ми принесемо в жертву ще сім скальпів.
– Я… Мені… Не любити такого! Вбивати бідних жертв, – вигукнув наш друг своєю ламаною франко-англійською мовою.
– Що він сказав? – Зажадав пояснень Пітамакан.
Я переклав.
– Ха! Жаліти наших ворогів? Він збожеволів! – вигукнув він. – Або ми їх уб'ємо, або вони уб'ють нас!
– Але ж чому? Адже у нас є коні, і ми можемо втекти від них, – сказав Безстрашний, тепер мовою чорноногих.
– Вночі в цих заростях на конях далеко не заїдеш. І до того ж, у цих високих стрімких горах людина може рухатися набагато швидше, ніж кінь. Рано чи пізно змії нас наздоженуть. Ми повинні знищити їх зараз, цієї ночі.
– Так. Нам не залишається нічого іншого, – погодився я.
– Але ж як ми все це зробимо? – запитав Безстрашний.
– Дуже просто! Спустимося вниз, де стежка перетинає перший від нас пагорб, заляжемо і спостерігатимемо.