Дерева стояли серед снігу, встромивши в небо гострі вершини.
В снігу прядуть, у снігу тчуть, у сніговій воді промивають, на снігу вибілюють. Все в снігу — від першої нитки до зітканої тканини. Ще в давнину хтось написав: "Є сніг — буде креп. Сніг — батько крепу".
Той креп у країні снігу виробляли сільські жінки довгими зимовими вечорами. Сімамура так його вподобав, що нишпорив за ним по крамницях поношеної одежі й вживав для літнього кімоно. Використовуючи свої давні —від часу захоплення танцювальним мистецтвом — зв'язки з крамницею, що торгувала театральним реквізитом, Сімамура просив хазяїна, якщо трапиться добрий матеріал, з тонкої пряжі, залишати креп для нього. Він і спіднє кімоно шив собі з конопляного крепу.
Кажуть, у давнину, після першої відлиги, коли сніг розтавав і з вікон знімали бамбукові штори, що захищали оселю від заметів, для того полотна влаштовували спеціальні ярмарки. У містечку були навіть окремі готелі для купців, що наїжджали сюди з великих міст — Едо Осаки й Кіото. На ярмарок ішли люди з навколишніх сіл, щоб подивитися на полотно, зіткане дбайливими дівочими руками за півроку. У такі дні на ярмарку відкривалася сила-силенна рундуків і яток з ткацькими виробами, всюди панувало пожвавлення й радість, як на місцевому святі. До тканини пришивали ярлик з ім'ям ткалі й назвою села, звідки вона родом. Тут же визначався її гатунок—перший або другий. При такій нагоді вибирали й наречених. Здебільшого найкращий креп виготовляли
1 Назва Токіо до революції Мейдзі (1867). дівчата у віці від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти років. У старшому віці ткати ставало важче і тканина не мала потрібної довершеності. Дівчата, певно, старалися як могли, намагаючись потрапити в число найкращих ткаль в околиці. Прясти починали в жовтні, за місячним календарем, а вибілювати закінчували в лютому наступного року. Дівчата вкладали в роботу все своє вміння, всю душу, тим більше, що взимку тут нічим було зайнятися.
Можливо, серед кімоно Сімамури були й зіткані в кінці епохи Едо або на початку правління імператора Мейдзі.
Свій одяг і тепер Сімамура доручав вибілювати на снігу. Ясна річ, щороку посилати старі кімоно, які раніше невідомо кому належали, на вибілювання туди, де їх колись виткали — чималий клопіт, але Сімамура згадував старанність дівчат, котрі в давнину цілу зиму віддавали ткацтву, й переконував себе, що лише тут можна вернути їм утрачений блиск. На саму думку про те, як розіслане на глибокому снігу полотно виграє червоною барвою у промінні ранкового сонця, Сімамурі здавалося, що з кімоно сходить літній бруд і він сам аж очищується. На душі від цього ставало приємно. Однак відбілюванням старих кімоно займалися власники крамниць у Токіо, тому Сімамура не був певен, чи не змінився давній спосіб обновлення тканини.
Відбілювальники велися тут з діда-прадіда. Самі ткалі, кажуть, рідко цим займалися, а віддавали готове полотно відбілювальнику. Білий креп вибілювали зітканим, кольоровий — у пряжі, натягнутій на спеціальні рами. Підбілювали протягом січня та лютого за місячним календарем, розстелюючи креп на засипаних снігом полях і городах.
Тканину чи нитки замочували на ніч у розчині лугу, наступного ранку полоскали в воді й, викрутивши, розстеляли на снігу. Так повторювалося кілька разів. "Із чим іще порівняєш червонястий блиск відбіленого крепу в промінні вранішнього сонця? От би цю красу та показати людям південних провінцій!" — написано в одній стародавній книзі. В країні снігу колись казали: кінчають вибілювати креп, отже, скоро весна.
Батьківщина конопляного крепу лежала неподалік гарячих мінеральних джерел, де ущелина в пониззі річки переходила в рівнину. її, напевне, було видно з вікна Сімамуриного номера. Усі містечка, що колись славилися своїми ярмарками крепу, з'єднала залізниця й тепер вони відомі як осередки текстильної промисловості.
Однак Сімамура не був тут ні в розпалі літа, коли носять креп, ні холодної зими, коли його тчуть, тому й не мав нагоди поговорити про нього з Комако. Не мав він також слушного приводу простежити історію цього народного мистецтва.
До речі, зачувши спів Йоко в купальні, Сімамура подумав: у давні часи ця дівчина, певно б, так само співала, схилившись над прядкою чи ткацьким верстатом. В уяві Сімамури її голос якнайкраще доповнював загальну картину.
Відомо, що з конопляної пряжі, тоншої за вовну, ні-— чого не зробиш без такої природної вологи, як сніг. Отже похмура зимова пора — найперша умова для її обробки. З давніх-давен люди передавали з уст в уста, що полотно, зіткане взимку, приємно охолоджує в спеку. Бо такий закон єдності двох протилежних сил — тепла й холоду, світла й темряви. В душі Комако, що своєю пристрастю не давала Сімамурі спокою, теж, здається, був холод. Тому-то її надмірна жага зворушувала й засмучувала водночас.
Таке її кохання навряд чи тривке. Воно, мабуть, набагато коротше, ніж може служити креп. Хай ця тканина, витвір людських рук, і не довговічна, а все ж кімоно з неї, якщо його шанувати, не зблякне й за п'ятдесят років. А от людська прихильність розвіється куди швидше... Сімамура зненацька уявив собі, що Комако завагітніла від когось іншого й злякано оглянувся. "Невже я так перевтомився?" —— подумав вія.
Він так забарився тут, що наче й забув про дружину й дітей. Забув, що треба повертатись додому. Власне, ніщо його тут не затримувало — просто він звик щодня ждати приходу Комако. Та чим наполегливішою й відчайдушнішою ставала вона, тим більше Сімамура мучився, що не може кинутись у бурхливі хвилі життя. Відчуваючи холод у власному серці, він здатен був лише на байдуже споглядання. Сімамура ніяк не міг збагнути, чому Комако до самозабуття віддавалась йому. Всі її помисли сходилися на ньому, а він, здається, нічим їй не міг віддячити. У Сімамури було таке відчуття, ніби Комако розпачливо б'ється об глуху стіну, а його серце запорошує сніг... Яка жінка могла б це витримати?
"Наступного разу я вже, мабуть, не приїду на ці мінеральні джерела",— подумав Сімамура й, зіпершись на хібаті,— провісника холодної осені,— почув, як посвистує, наче вітер у верховітті сосен, старий чайник, виготовлений у Токіо, іцо його приніс Сімамурі власник готелю. Чайник був майстерно інкрустований срібними птахами й квітами. У посвисті того чайника можна було розрізнити два тони — близький і далекий. За далеким Сімамурі марився тонкий безперервний дзенькіт. Сімамура наблизив вухо до чайника й прислухався. І раптом між переливами дзвіночка Сімамура побачив маленькі ніжки Комако, що, віддаляючись, дрібно вистукували влад з одноманітною мелодією чайника. Сімамура стрепенувся й вирішив, що час додому.
І саме тоді йому спало на думку відвідати батьківщину білого крепу. Ця поїздка, вирішив він, буде поштовхом, щоб остаточно розпрощатися з мінеральними джерелами.
Однак Сімамура не знав, яке саме містечко в пониззі річки вибрати. У велике місто, центр текстильної промисловості, їхати не хотілось, а тому Сімамура висів на глухій, як йому здавалось, залізничній станції й незабаром опинився на головній вулиці, характерній для містечок, розташованих уздовж поштового тракту.
Дахи будинків, підперті з країв рядами дерев'яних стовпів, виступали далеко над вулицею. Такі піддашшя, під якими торговці виставляли свій товар, можна було колись бачити перед крамницями в стародавньому Едо. З одного боку піддашшя тяглися суцільно, від будинку до будинку, й узимку, коли випадав глибокий сніг, люди вільно ходили під ними, як тротуаром.
Ясна річ, сніг з дахів доводилося скидати на середину дороги й він лежав тут високою греблею. Щоб переходити з одного боку вулиці на інший, жителі містечка робили в ній отвори, схожі на тунель. По-тутешньому це, здається, називалось: "Проникати в лоно великого Будди".
Селище на мінеральних джерелах, де жила Комако, теж лежало в країні снігу, але там піддашшя сусідніх будинків не змикалися, як у цьому містечку. Суцільне піддашшя Сімамура побачив уперше, воно його зацікавило, й він трохи пройшовся під ним. Під старим дахом панувала темрява. Деякі стовпи похилилися, при землі струхлявіли. Сімамура ніби заглянув у похмурий будинок, споконвіку засипаний кучугурами снігу.
Судячи з вигляду цього старого містечка, життя ткаль, приречених на безперервну роботу під сніговими заметами, не було таким радісним і світлим, як витвір їхніх вправних рук — конопляний креп. В одній стародавній книзі автор, наводячи слова з поезії Цінь Тао-юя, китайського поета, епохи Тан, пише: "В жодному домі ткаль не наймали, бо ткання звичайного полотна забирало багато часу, й тримати робітницю було невигідно".
Зазнавши чимало злигоднів, безіменні майстрині давно повмирали, залишився тільки креп на втіху таким, як Сімамура. Вони пошили собі з нього розкішне кімоно, яке і в спеку холодить їхнє тіло. Невже кожен людський вчинок, сповнений найпалкішої любові, коли-небудь надихне когось іншого?.. Отак роздумуючи, Сімамура вийшов з-під даху на середину вулиці.
Як і її давній предок — поштовий тракт,— вулиця була пряма и довга. Вона, певно, починалася в селищі на мінеральних водах, де жила Комако. І гонт, і каміння на дахах — все було таким, як і в тому селищі.
Дерев'яні стовпи, що підпирали дах, кидали на землю бліду тінь. Непомітно западав вечір.
Оглядати було нічого, тому Сімамура сів на поїзд і зійшов на наступній станції. Нове містечко нічим не відрізнялося від попереднього. Знічев'я прогулюючись його вулицями, Сімамура змерз і, щоб зігрітись, зайшов у їдальню поласувати локшиною.
їдальня стояла на березі річки, яка, мабуть, брала початок десь біля мінеральних джерел. Було видно, як через міст безладними купками по двоє, по троє дріботять буддійські черниці. На ногах у них були солом'яні сандалі, за плечима в декотрих метлялися брилі з широкими крисами. Певно, поверталися в монастир з пожертвами мирян. Здавалося, то ворони квапляться до свого гнізда.
— О, скільки черниць! — спробував Сімамура заговорити з власницею їдальні.
— Ага... Там у горах жіночий монастир. У сніг звідти, мабуть, нелегко вибратися. Ото вони й спішать.
Гори по той бік мосту, вже білі від снігу, поволі гасли в надвечірніх сутінках.
У цьому краї, коли опадає листя і дме холодний вітер, дні стають по-зимовому похмурі.