– швидко сказав мій друг.
– Я б не називав їх собаками, у них добрі серця й вони добре до нас ставляться. Сам подумай – вони дали нам чудовий одяг, влаштували зручні ложа, а цього ранку подарували кожному з нас по п'ятеро коней, – відповів я.
– Подарували, тому що хочуть, аби ми допомогли їм воювати з їхніми численними ворогами. Може бути, що доведеться воювати й проти наших народів.
– Сподіваюсь, нам не доведеться з ними воювати. Я хочу ненадовго залишитись з Головою Видри і його добрими дружинами, а потім відвідати наших гостей, Ранкового Орла і його череванів. Я хочу пізнати, як живуть ці два племені, зрозуміти їхні серця.
– На річці Шипшини наші батьки й матері оплакують нас, думаючи, що ми загинули.
– Я про це й не подумав, цієї ж ночі ми негайно повернемось додому!
– Чудово! І захопимо побільше коней.
– Ні! Заберемо лише своїх власних. Ці люди були добрі до нас, ми курили з ними люльку, вони дали нам багато подарунків, тож ми не зачепимо їхніх коней!
Чорному Оленю це не сподобалось, він сердито поглянув на мене, та зрештою сказав:
– Як скажеш.
Розділ 8. Новини про білого бізона.
Ми з Чорним Оленем швидко оббілували молоду корову, і, поки розрізали тушу на шматки, зручні для перевезення, побачили багато жінок і декількох дідів, котрі пригнали багато коней, на яких потрібно було відвезти нашу здобич. Більша їх частина повернула на інший берег річки, а серед тих, хто залишився на нашому березі, були Жінка-Спис, Добра Співачка і матір Самотньої Антилопи.
Ведучи в'ючних коней, радісно наспівуючи, Жінка-Спис під'їхала до нас і спішилась.
– Гарне м'ясо! Жирне м'ясо! Як я зраділа, коли дізналася, що двоє моїх синів вбили чотирьох корів. Буде достатньо м'яса для нас, і вистачить тим, у кого немає чоловіків або синів, котрі могли б полювати.
Чорний Олень нічого на це не відповів. Вона зробила вигляд, що не помічає його сердитого погляду і міцно стиснутих губ, і продовжувала посміхатися йому і мені.
– Хтось з бідняків прийшов з вами? – запитав я.
– Так. Від цієї туші ми візьмемо лише язик і ребра з горба. Я сказала двом вдовам, що вони можуть забрати решту.
Я повантажив вибрані нею частини на в'ючака, і ми направились до другої туші, де вона сказала двом жінкам, що решта м'яса молодої корови залишається їм, і що це я подарував його їм. Як вони зраділи! На мигах сказали мені, що будуть просити в Сонця захисту й довгого життя для мене. Серце моє сповнилось радістю.
– А ти, сину мій, невже не поділишся з бідними своєю здобиччю? Поглянь, тут багато жінок, для яких нікому полювати, – сказала Добра Співачка Чорному Оленю.
– Мені моя здобич не потрібна, робіть з нею що захочете. Якщо хочете, віддайте собакам. – з похмурим видом на мигах відповів він.
Добра Співачка сумно поглянула на нього, потім підійшла, обняла і поцілувала, погладила його по голові й жестами сказала:
– Чому в твоєму серці стільки злоби? Я люблю тебе, як свого справжнього сина. Для мене ти став таким же сином, як і той, якого вбили білі. Не завдавай же мені болю, наповни моє серце радістю.
Чорний Олень труснув головою й відвернувся від неї, потім повернувся й став на мигах говорити і очі його блищали.
– Я не серджуся на тебе. Віддай двох моїх корів бідним. Мені соромно, що я пропонував віддати їх собакам.
– Чудово! Чудово! Відведи нас до своєї здобичі, – сказала вона, і вони пішли туди разом з трьома чи чотирма старими та жінками.
За свою частку м'яса інші жінки допомогли нам з Жінкою-Списом розрізати дві добуті мною туші, поки діди сиділи поряд, курили, розмовляли й час від часу затягували пісню. Ніщо інше не робить нас, жителів рівнин, такими щасливими, як вигляд великої кількості м'яса. Білі можуть насититись борошном і бобами, рисом і беконом, картоплею й кукурудзою, але для нас м'ясо – єдина пожива. Невдовзі почали повертатись мисливці, котрі оточили стадо на протилежному березі. Їхні дружини вели коней, важко навантажених м'ясом, і всі витяглися в лінію, повертаючись додому. Ніхто не дивився на нас з Чорним Оленем інакше, ніж з доброзичливою посмішкою, і коли Жінка-Спис і Добра Співачка сказали то тому, то іншому, що їхні нові сини добули кожен по дві корови, вони говорили нам, що ми справжні мисливці. Коли ми прибули в табір, Голова Видри нас похвалив. Вовк, якого я залишив на прив'язі в вігвамі, ледь не зійшов з розуму, побачивши мене. Він плигнув на мене і став лизати моє лице, поки я його не відв'язав. Його прив'язь була тепер зроблена з мотузки, сплетеної з кінського волосся – мотузки з сиром'ятої шкіри він перегризав, заледве я його прив'язував.
– Ходімо, нам пора йти до вігваму наших друзів череванів, – сказав Голова Видри.
– Я не хочу йти, – відповів Чорний Олень.
– Ні, ти повинен піти. В вігвамі наших друзів тебе очікує приємний сюрприз, дещо, що наповнить твоє серце радістю.
Чорний Олень нічого не відповів, але встав і пішов за нами в сусідній табір. Я всю дорогу ламав голову – що ж це за сюрприз нас очікує?
Табір південних череванів налічував приблизно дві сотні вігвамів. Деякі з них, як і в чорноногих, були розмальовані священними символами – там жили жерці Сонця. Один з них був розмальований символами води – в нижній частині смуга з чорних та червоних кругів – символів дня і ночі, в верхній – сім синіх зірок, а між ними смуга з чотирьох видр, намальованих чорною фарбою. Як це сталося? – запитав я себе, невже в прадавні часи цей народ і мій були настільки близькі, що обмінювались священними знаннями? Якщо так, то хто перший з них отримав ці знання? Ця думка не давала мені спокою.
Вігвам Ранкового Орла був великим і гарно влаштованим. Коли ми ввійшли, він сказав на моїй мові:
– Вітаю тебе, молодий чорноногий, друже моїх північних родичів і мій друже!
– Ох! Я радий ввійти в твій вігвам, – відповів я.
Він запропонував нам сісти зліва від себе. На ложі, справа від нього, навпроти нас, сиділи дві його дружини, і поки він набивав люльку, вони підвісили на тринозі над багаттям великий казан з м'ясом. Згодом ввійшли приємний чоловік, зим тридцяти, і жінка – висока, струнка, з сивим волоссям, з приємним лицем і гарно одягнена. Вони сіли на ложе зліва від входу, і жінка про щось запитала нашого господаря. Він коротко відповів, одночасно вказавши на Чорного Оленя. Тоді жінка привітала Чорного Оленя його мовою, і при перших її словах він ледве не підскочив від здивування, як і я, коли почув слова на своїй мові з вуст вождя південних череванів. Голова Видри і Ранковий Орел плеснули в долоні й засміялись, як і їх дружини. Молодий воїн теж посміхнувся й звернувся до Чорного Оленя мовою кроу, чим ще більше його здивував. Але незабаром він опам'ятався, й став відповідати на питання і сам задавати їх, і їхня бесіда стала жвавою.
– Ця жінка із племені Кроу (тепер вона вдова), багато зим тому була захоплена воїном нашого племені, – сказав мені Ранковий Орел, – чоловік поряд з нею – Риб'яча Шкіра, її син, напівкровка.
– Невже ця жінка не хоче повернутись до свого народу? А її син – хто він душею? – запитав я.
– Вона серцем стала однією з нас, адже живе з нами з тих пір, як народився її син. А він… Ха! Тієї зими він вбив воїна з загону кроу, котрі намагались однієї ночі викрасти наших коней.
Жінки тим часом поставили перед нами варене м'ясо, трохи спинного жиру і в'ялений камас – чудове, скромне частування. Поки ми їли, а потім по черзі передавали один одному люльку, Чорний Олень не переставав розмовляти з жінкою із племені Кроу та її сином, а Ранковий Орел і Голова Видри розпитували мене і розповідали про неприємності, які заподіюють їм білі, через що в мене впав настрій. Вони розповіли, що їхні племена разом з кількома племенами Розділеного Волосся [31] володіли безмежними рівнинами й горами, які білі поступово відбирають у них. Вони підписують з білими один договір за іншим, а білі весь час їх порушують. Лише дві зими тому білі запропонували їм підписати ще один мирний договір, і вони зібралися для цього на Піщаному струмку, в південній частині їхньої країни. І ось, якось на світанку, без жодних причин білі напали на їхній табір і вбили п'ятсот людей, багато з яких були жінками й дітьми. Деякі з тих, хто зміг втекти, бачили, як вождь білих вбив і оскальпував трьох жінок і п'ятьох дітей [32]. Один з їхніх близьких друзів, вождь чеєнів Біла Антилопа не став тікати разом з іншими, але й битися теж не став. Спокійно стояв він і співав пісню смерті, поки білий не застрелив його. Короткою була його пісня: "Лише рівнини й гори живуть довго".
Після цієї жахливої різні, продовжували вожді свою розповідь, білі запропонували їм укласти новий договір, і вони це зробили; вони ніколи не відмовлялись від договорів. За цим новим договором було вирішено, що рівнини від невисоких гір, котрі називались Чорними горами, на захід від Справжніх гір, і на північ від річки Лось цілком належать чеєнам, південним череваням і племенам Розділеного Волосся,або, як їх ще називають, сіу, і на цих землях білі не можуть ні селитися, ні навіть полювати. А тепер цей договір порушений – білі не лише там мандрують і полюють, а й навіть побудували будівлі для своїх воїнів на струмку Солодкої Сосни [34], одному з притоків Порохової річки, менш ніж в двох днях шляху від нас. Це, як сказали вони, для білих заборонено, тож вони послали гінців до сіу з проханням допомогти їм вбити цих білих та спалити їхні будівлі, інакше у них не залишиться бізонів, і навіть землі, на яку можна було б лягти й померти.
Вожді запитали мене, наскільки численні племена чорноногих. Трохи подумавши, я відповів, що вони нараховують приблизно дев'ять сотень вігвамів, а наші друзі, північні черевані та сарсі, ще дві сотні. У відповідь на подальші запитання, я, як і раніше, сказав, що білих в нашій країні немає, окрім деяких, поряд з гирлом річки Лось. Що ж до інших білих, то далі, на півночі, на Кривій річці, є торговці Червоних Курток, а на Великій річці – торговці Довгих Ножів. Далі, вверх за течією Великої річки, у підніжжя Справжніх гір, доволі багато білих копають жовтий метал, який вони там знайшли [35].
При згадці про білих, що видобувають жовтий метал, обидвоє вождів в знак здивування ляснули себе долонями по губам, і Голова Видри через Ранкового Орла сказав мені:
– Вожді ваших племен напевне збожеволіли, якщо дозволили це.